Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства

   Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності суб'єкта як першооснови права. Автономія суб'єкта існує за таких соціальних умов, коли людина може бути господарем сама собі, завдяки добровільно вибраним принципам. У реальному житті автономія особи виявляє себе як ініціативність, відповідальність, підприємливість, здатність до самоконтролю і т. ін. То як можуть впливати на формування автономного суб'єкта, наділеного цими особистісними якостями, особливого типу норми — правові?
   Зрозуміла річ, що навіть за несприятливих соціально-політичних умов (деспотичного насильства) у людини залишається певна можливість автономії. Але коли ця автономія вимагає величезних зусиль, навіть героїзму окремих сильних особистостей, то більшість людей у такому суспільстві — зацькована, душевно надламана.
   Законодавче визнання за кожною людиною її моральної та інтелектуальної незалежності, здатності самостійно вирішувати є і передумовою, і результатом функціонування права, правові норми за своєю сутністю антиавторитарні. Вони забороняють поводитися з людьми як із "гвинтиками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування.
   Правова норма забороняє посягання на свободу особи не тільки з корисливою метою, а й з "благими намірами" "інтересів народу", "суспільно-історичної потреби" та іншими лицемірно-демагогічними гаслами.
   Право дуже тісно пов'язане з мораллю, тому серед правових норм не повинно бути таких, які підштовхували б особистість до антиморальних дій. Протидіючи найбільш забезпеченим формам зла, право стоїть на сторожі добровільно вибраного добра, проти спроб насильницького "ощасливлювання" і "вдосконалення" людей. Право — принципова антитеза патерналізму.
   У громадській думці ще й досі існує традиційне (побутове, донаукове) та юридичне (наукове) розуміння права. Перше асоціюється з кримінальною відповідальністю, друге — радше з Декларацією прав людини і громадянина.
   Традиційне розуміння права склалося в докапіталістичних суспільствах, а теоретичний вираз його — в епоху формування держав (станово-централізованих абсолютних монархій у європейській історії).
   У політичних трактатах XVII — першої половини XVIII ст. право визначалося як сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил. Ніякої різниці між правом і законом не було, а сам закон ототожнювався з указом государя (монарха).Якщо зважити на те, що то був період феодальних міжусобиць, міжрелігійних протиріч XVI і коаліційних війн XVII ст., стане цілком зрозумілим, чому це указне (етатистське) розуміння права користувалося певною довірою. Адже населення було зацікавлене в мирі та порядку, в припиненні місцевого самочинства, бунтів, грабежів та інших форм насильства. Апологети необмеженої монархії (Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж. Боссюе) вважали, що кожна розумна людина просто передає свої права і свободи необмеженому монархові, щоб отримати натомість елементарний захист життя та благополуччя.
   Повне втілення права (на традиційному, побутовому рівні його розуміння) вбачалось у зведенні (кодексі) про покарання, причому що це покарання суворіше, то воно справедливіше. Традиційний рівень розуміння права ще не ставив під сумнів той факт, що в цьому зведенні (кодексі) поряд із кримінальними статтями, в повному розумінні слова, були статті, спрямовані проти "непристойності", "псевдовіри", "неповаги", "нешанобливості", "зажерливості", "пияцтва", "недбайливості", "нерозсудливості" і тому под. Кодекс права був одночасно і керівництвом для моральної поліції.
   Такий кодекс права регламентував вчинки підданих і давав можливість установлювати попередню цензуру над їхньою поведінкою.
   Уважалося, що державні постанови й розпорядження цілковито охоплювали громадянське життя, тому будь-яку нову ініціативу, приватну чи корпоративну свободу належало спеціально санкціонувати як привілей. Таке етатистське обмеження свавілля називалося правом узагалі, а гарантовані свободи — "особливими правами" або "пожалуваними вільностями" (дворянськими, купецькими, муніципальними і т. д.). У практиці управління й нагляду панував принцип: "Усе, що не дозволено, заборонено". Це вело до заборонного розуміння правової норми, інквізиційного тлумачення завдань правосуддя.
   У другій половині XVIII ст. стався своєрідний "коперниківський переворот" у розумінні сутності права. Прологом до нього була боротьба за віротерпимість (за державні гарантії релігійної свободи совісті), яка розпочалася ще в епоху Реформації. А теоретичні, узагальнені, чітко виражені нові правові уявлення сформувались у період Просвітництва.
   З допомогою наочних прикладів і переконливих інтелектуальних експериментів просвітителі показали, що в державі, де право є лише піднесеною до рівня закону волею правителя, життя, власність і свобода підданих гарантується не краще, ніж в умовах повного беззаконня.
   За таких умов кількість злочинів, що їх одні індивіди вчиняли проти інших, значно поступалася кількості тих, що їх організовувала сама абсолютистська влада. При цьому головним провідником такої кримінальної практики була судово-каральна система необмеженої монархії, себто той інститут, який мав би попереджувати злочини! Згідно з державним замовленням, на засуджених злочинців (колодників, галерних гребців тощо) фабрикувалися звинувачувальні вироки. Тільки повна залежність судівського клану від монарха, нероздільність судової та урядової влади породжувала судові процеси, які, за спостереженнями Вольтера, були вбивством, здійснюваним привілейованими вбивцями — імператорськими суддями.
   Така держава в особі монарха, користуючись послугами величезної кількості нишпорок і вивідувачів, породжувала страх, корупцію, пронирлччість, підкуп.
   Необмежені кримінальні репресії абсолютистської держави, її судочинної системи не стільки придушували злочинну волю, скільки пригнічували волю більшості населення. У постійному страху перед судовими розправами люди уникали відкритого волевиявлення, проявлення ініціативи та ризику, ставали потайливими, анемічними. "Вищою мудрістю" підданого вважалася така поведінка, за якої державні посадові особи не помічали його і не знали про його існування.
   Стан загальної зацькованості є сприятливим середовищем для формування найбільш небезпечного — обережного, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан блокує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккаріа: "У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для великих злочинів, так і для великих подвигів".
   Критичний аналіз просвітителями кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистського насильства, дав можливість подолати традиційне, етатичне розуміння права і розвинути нове, юридичне його тлумачення.
   Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі "моральних" мотивів обов'язково приводять до того, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної, корисливої тероризації населення, яка розбещує суспільство згори донизу. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з допомогою розумного обмеження карального насильства.
   Передовсім, необхідно чітко розмежувати злочин і провину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й доведена злочинна дія, а не "небезпечний напрям мислення", який начебто робить імовірність злочину надзвичайно високою. Превентивні покарання слід категорично заборонити. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: "Ліпше десятки не відімщених лиходійств, аніж покарання хоч би одного невинного". Судово-каральна практика повинна бути незалежною від уряду. Хоч якою великою є потреба в "наведенні порядку", у зміцненні дисципліни чи національної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведену протиправну дію.
   Прогресивні мислителі XVIII ст. вважали, що ніяка, навіть найскладніша, ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів: "Нехай загине світ, але переможе справедливість".
   Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій інтегральний вираз у понятті невід'ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.
   Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без жодних обмежень думати так, як вони думають, вільно розпоряджатися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного використання власної робочої сили тощо), під прапором яких розвивається весь антифеодальний рух.
   Але найголовніше у праворозумінні — це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держави. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, піднесеної до рівня закону, складає основну тенденцію політико-юридичних теорій нового часу.
   Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск'є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову гілки. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: "Жоден вчинок не може вважатися злочином, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден злочин не може ставитися людині в провину без пред'явлення суддями юридичних доказів його вчинення.
   Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольдт написав працю "Ідеї до досвіду", що визначала межі діяльності держави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-адміністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоби всіляко придушувати в собі нестримні бажання правити, які є найбільш згубною хворобою сучасних держав.
   Право, на думку Гумбольдта, — це законодавче самообмеження держави, близьке за сутністю до самообмеження особистості в умовах її моральної автономії та спрямоване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.
   Право ще не є право, з погляду ідеалу права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.
   Ось такі основні постулати висували та обстоювали прогресивні теорії права в епоху кризи та занепаду феодального абсолютизму.
   Термін "правова держава" з'явився в німецькій політико-юридичній літературі в першій третині XIX ст. Ідеологи зростаючого капіталізму щиро вірили у всесилля політико-юридичних норм та інститутів. Справедливе законодавство здавалося їм не тільки необхідною, а й достатньою умовою для здійснення соціальної справедливості.
   Невід'ємним особистим свободам надавався статус природних прав, що належать людині як природній істоті. Необхідність конституційного обмеження влади обумовлювалася посиланням на первісний суспільний договір, нібито укладений за стародавніх часів у момент установлення держави. Це, звісно, були ілюзії, споглядальні побудови. Рівночасно принципи конституціоналізму, рівності перед законом, верховенства закону, поділу влади тощо стали великим загальнодемократичним завоюванням, надбанням людської цивілізації.
   У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.
   Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесуальне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), — завдання дуже складне. Але під кутом зору філософії права можна зробити спробу визначити його сутність.
   Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Обмеження ці фіксуються в конституції як безпосередній вираз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням законності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністративно-бюрократичних настанов. Конституція — фундамент і серцевина всієї правової системи.
   Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це — чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.
   Права і свободи, які визначають юридичний статус особистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розвиненості й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочинок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.
   Усякі законодавчі акти держави, продиктовані економічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бути правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо дотримуватися стосовно до кримінального закону.
   Співвіднесеність кримінального кодексу з конституцією ставить каральну репресію в межі певної відповідальності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.
   Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого — лімітує та спрямовує цю підтримку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.
   Правова перевага закону полягає ще й в тому, що формально йому юридичне байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, настроїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі злочинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити висновки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.
   Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єктивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості Знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю процесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людьми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила поліцейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.
   Своєрідний попередній моральний нагляд за внутрішнім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умовах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.
   Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Антидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність — як намір.
   Гуманізм права — це довіра до одного з головних вимірів особистості — до її волі, як здатності до самоконтролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоціальні схильності. Водночас право забороняє робити упереджені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи того індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тобто правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.
   Усякий, в тому числі й кримінальний, закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.
   Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німецький філософ І.-Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він отримує можливість робити все, що йому заманеться. Водночас усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може використати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або й просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що, потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам попросить для себе кару на основі кримінального кодексу.
   Гегель увів в обіг формулу: "Покарання — це право злочинця" (тобто нести покарання — це право злочинця). Адже покарання має свою міру у винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспільства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.
   Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право виходить із того, що кожний член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.
   Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб й помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить певні допуски в поведінці людини і не застосовує до неї державного примусу доти, доки громадянин не порушить закону.
   Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює ініціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особистості: незалежності, певної непокірливості, стійкості.
   Тобто державі забороняється втручатись у такі дії підданих, які торкаються їхнього особистого життя. Диктувати індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.