Істина як мета правозастосовної діяльності

   Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.
   Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідування злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної справи, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші обставини, які в сукупності визначають підстави і форму рішення, що його належить винести у справі. Іншими словами, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійсненням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносеологічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судовому вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним змістом". "Пізнання фактів об'єктивної дійсності пронизує весь кримінальний процес", — зауважив І. М. Лузгін.
   У кримінальному процесі вживається поняття матеріальної істини, тісно пов'язане з поняттям істини в його філософському трактуванні. "Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання — це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі — зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема — галузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримінальному процесі — питання юриспруденції, судової практики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських положень", — писав М. С. Строгович. При цьому він застерігав і від спрощеного підходу, механічного перенесення загальнофілософських положень до галузі спеціальних питань кримінального процесу. Поняття матеріальної істини розглядається як тотожне поняттю предметної істини у відомому висловлюванні Маркса (на яке він при цьому посилається): "Питання про те, чи має людське мислення предметну істинність, — зовсім не питання теорії, а практичне поняття. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічність свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання". Матеріальна істина у кримінальному процесі — це істина у кримінальній справі, яка отримала фактичне (матеріальне) підтвердження.
   Перед розслідуванням стоїть вимога точного пізнання обставин кримінальної справи, адекватної реконструкції самої події злочину, ситуації, осіб, винних у його вчиненні. Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінальної справи, незважаючи на суто практичний характер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті. Під час аналізу кримінального процесу постають такі важливі питання, як питання про можливість пізнання досліджуваних явищ, характер істини, яка встановлюється з його допомогою, ступені пізнання тощо. Ясна річ, що ці проблеми не можна висвітлити поза зв'язком із загальними проблемами теорії пізнання. Проблема істини в теорії та історії кримінального процесу завжди була й залишається тим вузловим пунктом, де найтісніше сходяться юриспруденція і гносеологія. (Цікавр, що наявність певних спільних рис у процесу природничо” наукового дослідження та розслідування злочину відзначав А. Ейнштейн).
   При цьому слід мати на увазі, що в процесі розкриття злочину пізнаються не всі його обставини, а лише ті, які мають юридичне значення, тобто передбачені кримінальним законом. Істина в розслідуванні злочину, дотично до змісту обставин, що встановлюються в цьому процесі, не є всеосяжною та безмежною, а має точно визначені, окреслені законом рамки.
   Істотна особливість розслідування злочину з погляду гносеології полягає в тому, що ця ситуація має конфліктний характер, який значною мірою ускладнює встановлення істини. З одного боку, особи та організації, не зацікавлені в об'єктивному розслідуванні правопорушення, намагаються перешкодити йому. З іншого — виникає небезпека необ'єктивних суджень і дій з боку осіб, переконаних у винності підозрюваного. "Розслідування конкретних кримінальних, цивільних, адміністративних справ, — писав М. В. Костицький, — поєднане з великими труднощами, оскільки пізнання їх обставин здійснюється ретроспективно, часом за вельми інтенсивної протидії зацікавлених осіб із досить різноманітними інтересами, які інколи виключають один одного, свідомо викривляють істину".
   Розслідування злочину через свою специфіку повинне давати не просто знання, а обгрунтоване знання, істинність якого не міг би заперечити жоден учасник кримінального процесу. "У кримінальному процесі встановлення істини у справі, — писав А. О. Ейсман, — являє собою водночас і пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове доказування є "доказовим пізнанням". Завдання розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий володів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учасники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових доказів, які складають саму сутність процесів доказування, зазначив В. С. Кузьмичов.
   Регламентуючи дії слідчого, прокурора, судді, кримінально-процесуальний закон регулює і процес пізнання, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з процесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визнані доказами, їх не можна використовувати для аргументації висновків у справі, які мають юридичне значення. Система норм кримінально-процесуального закону відображає логіку пізнання у процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супроводжується порушенням логіки пізнання.
   Взагалі мета кримінально-процесуального закону полягає в тому, щоб створити всі необхідні умови для розв'язання суперечностей, які виникають під час розслідування злочину, і отримання об'єктивної істини у справі. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторонність посадових осіб, які провадять розслідування справи і виносять щодо неї рішення, і, по-друге, строго формалізувати весь процес дослідження правопорушення, передбачити таку процедуру виявлення і дослідження правопорушення, яка була б обов'язковою для всіх учасників процесуальних відносин, максимально гарантувала б від помилок у визначенні вини і винесенні вироку.
   Оптимізації процесу розкриття злочину в плані досягнення істини покликані сприяти основні принципи кримінального процесу — незалежність, колегіальність, повнота і об'єктивність розслідування, гласність, презумпція невинності, змагальність і рівність сторін, право на оскарження винесених рішень. Хоча всі вони безпосередньо сформульовані для кримінального і цивільного судочинства, зауважив В. М. Кудрявцев, за сутністю багато з них належать до інших галузей права. Є всі підстави вважати, що незалежність, підпорядкування лише законові та опора на внутрішнє переконання — це такі принципи, які діють у всіх процесуальних стадіях у кожній справі, включно з розглядом цивільних, трудових, кримінальних, адміністративних і дисциплінарних правопорушень.
   Зупинімося докладніше на деяких із цих принципів. Кримінально-процесуальний закон установлює, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи. Це ж стосується і оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їхню безсторонність під час збирання, дослідження й оцінці доказів, що забезпечується неухильним виконанням передбачених законом правил проведення розслідування, суворим дотриманням гарантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому принципи повноти, всебічності та об'єктивності розслідування передбачають досягнення істини у кримінальній справі.
   Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності й посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин справи є поділ функцій органів і посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розглянуто третім (судом), покарання реалізовано четвертим (установою виконання покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Але такий чіткий поділ функцій здійснюється стосовно далеко не всіх правопорушень. Звісно, що складніша справа і що серйозніше покарання, то детальнішою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплінарного стягнення, крім реєстрації (прийняття) повідомлення про проступок, досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного правопорушення вже передбачає низку функцій, здійснюваних різними особами, а кримінального злочину — ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи й посадові особи, які інколи дублюють ті самі функції (наприклад, збирання доказів).
   Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сторін, який вимагає розмежування кримінально-процесуальних функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'явлення доказів, участі в їх дослідженні та заявлення клопотань.
   Гласність як загальносоціальний демократичний принцип — це "... насамперед відкритість і публічність у діяльності державних структур як умова демократичного ухвалення рішення, а також інформованість чи обізнаність громадян про всі соціальне значимі проблеми, що зачіпають їхні інтереси". Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення під кутом зору досягнення істини у справі.
   Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі — презумпція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поширюється і на всі інші процесуальні відносини — і на дисциплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише правові, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до особистості людини, навіть якщо вона порушила норми поведінки, а тим більш — до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), — це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефективності заходів соціального контролю, що їх застосовують держава і суспільство.
   Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочину, повної доведеності фактичних обставин справи.
   Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколишньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Характер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування обставин злочину зобов'язують використовувати у розслідуванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширюють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, прокурора, суду, гарантуючи за умови правильного їх використання об'єктивне встановлення фактів.
   Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, "способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства. Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.
   Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна'чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. "Але без звернення до закону це не можна встановити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність".
   Думка про те, що встановлення істини у справі поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприклад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть, буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встановленням істини. Кваліфікація — це справжній, хоч і суб'єктивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини".
   За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесенням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо суперечить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.
   З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з позицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношення між фактичними ознаками діяння та ознаками, передбаченими у кримінально-правовій нормі.
   Процес кваліфікації злочину спирається на логічні методи. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є істинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.
   При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розуміння юристом змісту правової норми, виконавець закону повинен правильно розуміти її творця, зазначив М. Й. Коржанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кожного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключити розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні законів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жодній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права — це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полегшення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, систематичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.
   За логічного тлумачення норми права ми звернемо увагу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення правової норми починається з визнання того, що кожна норма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єктивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та закону несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозумілому переліченні родових і видових ознак, кожне поняття, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту.
   Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уявленнях юриста про характер зв'язку між фактичними обставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зору логіки цей зв'язок — не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.
   З погляду гносеології кримінально-правова кваліфікація є неперервним коловим рухом від установлених (пізнаних) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільне небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотожності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-правової норми, тобто встановлення того, чи підпадають ознаки діяння під ознаки норми і якими статтями Кримінального кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правильно, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.
   В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нормою відображає кримінальне правовідношення, яке виникло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне діяння. Думка юриста про це відношення виражається у дескриптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправне позбавив життя Б. — іншу людину, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання повністю поширюються категорії істинності й хибності.
   Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концентрованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороняються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.
   Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри покарання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі відносно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різних учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відповідає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність.
   Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочинця, а й має на меті його виправлення, а також попередження злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушення, так і в усьому процесі розслідування і судового розгляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу.
   Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сферах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Правовий стан особистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відповідати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом", — писав В. Г. Лихолоб.
   Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому аспекті: соціально-демографічні ознаки особистості; морально-психологічні якості; соціальні ролі — поведінка людини в різних сферах суспільного життя.
   Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практики та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографічних ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рівень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлення всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагальнення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями особистості та злочинністю. Соціально-демографічна характеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.
   "Морально-психологічна характеристика особи, — продовжував В. Г. Лихолоб, — відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною особистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослідження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її дослідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло неблагополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку". Знання особистості підсудного гарантує від багатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди виходив із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує винесення законного та обгрунтованого вироку.
   Отже, встановлення істини є однією з цілей розслідування, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.
   У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілактична робота, зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Костицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оцінені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запровадженні його у практику профілактичної роботи. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.
   Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання — починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.