Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини як центральна категорія правової епістемології

   Правова епістемологія — складова філософії права, яка вивчає пізнавальні процеси у функціонуванні права як засобу самоуправління суспільства, регламентації його саморозвитку. Вона досліджує процес вивчення правового аспекту буття суспільства як системи, що самоорганізується, та людини в їхній єдності, себто правову реальність, і відображення результатів її вивчення в юридичних положеннях. Правова епістемологія інакше називається правовою гносеологією, або теорією пізнання.
   Розглядувана складова філософії права має свою систему категорій. Центральне місце в ній посідає категорія істини. Щоби глибше її зрозуміти, слід звернутися до її генезису в історії філософії.
   Проблема істини була предметом ретельного дослідження ще у Стародавній Греції. Платону належить така характеристика істини: "... той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, — помиляється...". Слід підкреслити, що тут істина розглядається як характеристика говоріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридичної та політичної практики, під кутом зору мистецтва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.
   Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував методику побудови софізмів, із допомогою яких можна перемогти опонента в дискусії, а також; способи, що дозволяють надати максимальної вірогідності тій чи тій тезі, виведеній із загального досвіду. Арістотель показував, що софісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналізувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстанцією для виправдання вищих засновків науки — істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.
   Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умоглядно спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спрямувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослідження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, — означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, — означає казати істинне".
   Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед історичних форм — незаслужено забуте нині вчення про подвійну істину, що привертало найпильнішу увагу під час поширення філософії Арістотеля у християнській та арабській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчення про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характеристикою духовного світу людини.
   Вчення про істину протягом подальшого розвитку філософії аж до німецької класичної філософії мало переважно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах традиційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формально-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшися з антиномічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агностицизму.
   Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істина у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина — це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історика історія для істини, людина для цієї останньої — лише засіб її реалізації.
   Синтезуючою історичною формою ставлення людини до світу є творчо-перетворювальне ставлення. Воно є визначальним у діалектико-матеріалістичній концепції істини, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності.
   Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіграє істина в діяльності людини. І тут складається така картина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеологічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхідно врахувати те, що істина — це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом наукового пошуку, його призначення полягає саме у сходженні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обгрунтованих концептуальних утворень. Основне завдання науки — виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.
   Коли дослідникові таланить побачити в тій чи тій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук, визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розрізнені відомості.
   Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна вирізнити такі основні логічні етапи історичного розвитку розуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, речення, а не висловлювання). Арістотель уперше пов'язав істину з чистою, власне логічною формою її виразу (судженням існування). Наступний етап розуміння істини полягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу — форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філософської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних настановах, переконаннях.