Філософсько-правові погляди Чезаре Беккаріа

   Чезаре Беккаріа (1738—1794) — італійський філософ, теоретик кримінального права. Філософсько-правові погляди викладено у творі "Про злочини і покарання". Ч. Беккаріа належала доктрина, що була першою спробою примирити дві протилежні теорії права покарання, які панували до нього, а саме: з одного боку — вчення про право покарання, для якого базою є релігійні начала, закон Божий. Злочин розглядався як гріховне, аморальне діяння, а покарання через його специфічні властивості — як очищення незалежно від будь-яких інших цілей. Такої думки дотримувалися: Августин, Граціус, Сельден, Лейбніц. А з іншого боку, домінували вчення, які трактували право покарання як суспільний договір, що базувався на людських законах. Злочин розглядався як порушення суспільного порядку, котре незалежно від внутрішніх якостей діяння потребує покарання для охорони суспільства. Такої думки дотримувалися Гоббс, Аокк, Пуффендорф, Руссо.
   За концепцією Беккаріа, закони — це ті умови, на яких люди, що раніше були незалежними і проживали поодинці, об'єдналися в суспільство. Вони пожертвували якоюсь часткою своєї свободи, але натомість отримали безпеку і право використовувати свою свободу. Водночас згідно з ученням мислителя, вся проблема в тому, що деяка частина суспільства зажадала отримати назад свою частку свободи, навіть якщо довелося б відібрати її в інших. Щоби стримувати ці деспотичні бажання, слід було застосовувати чуттєві спонукання, а це є ніщо інше, як покарання.
   "Усяке покарання, — стверджував Беккаріа, — не випливає з абсолютної необхідності. Тобто будь-який прояв влади однієї людини над іншою, що не випливає з абсолютної необхідності, є тиранічним. Право судді карати базується на необхідності захистити загальні блага від посягань окремих осіб. Але кожен бажав би, щоб договори пов'язували іншого, а не нас: усякий бачить у собі центр земних відносин".
   Що ж тоді є право покарання і кому воно має належати? Мислитель уважав, що лише необхідність змусила людей віддати частину своєї особистої волі, причому кожен прагне віддати в загальне сховище якомога меншу її частину, — рівно стільки, скільки вимагалося, щоб зобов'язати інших надавати йому захист. Сукупність оцих дрібних частинок свободи разом утворює право покарання. Усе, що поверх цього, — зловживання, а не право.
   Під справедливістю покарання Беккаріа розумів зв'язок, необхідний для об'єднання приватних інтересів, без якого утворився б позасуспільний, несправедливий стан. Справедливість покарання для нього не що інше, як просте поняття, але воно має необмежений вплив на щастя всіх людей і кожної особи зокрема.
   Незаперечною є думка Беккаріа про те, що кожен член суспільства пов'язаний з ним і суспільство пов'язане з кожним своїм членом через договір, який за самою своєю природою покладає обов'язки на обидві сторони.
   Цікавим е роздуми Беккаріа про співвідношення між злочином і покаранням. "Загалом вимагається, — писав він, — щоб злочини не вчинялися і, особливо, щоб не вчинялися злочини, найбільш шкідливі для суспільства. Тому перепони, які стримують людей від учинення злочинів, повинні бути тим міцнішими, чим важливішими є ті блага, на які посягають. Відповідно, мусить існувати співвідношення між злочином і покаранням".
   Непорушною вимогою, якої зобов'язані дотримуватись усі, називав Беккаріа положення про те, що кожен громадянин має право робити все, що не суперечить законам.
   У своїй праці "Про злочини і покарання" Беккаріа чітко встановив мету покарання, яка "... полягає не в катуваннях і муках людини, і не в тому, щоб зробити неіснуючим уже вчинений злочин... Мета покарання, відповідно, полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоди суспільству і стримати інших від учинення цього ж. Тому слід уживати лише такі покарання, які, зберігаючи співвідношення зі злочином, найбільш сильно і найбільш тривало впливали б на думку людей та були б найменш вразливими (болючими) для тіла злочинця". Навіть більше, ефективність покарання за Беккаріа полягала не в його жорстокості, а в невідворотності й справедливості, суворості судді в застосуванні покарання.
   Щодо ставлення Беккаріа до такої міри покарання, як смертна кара, то воно виражено в іронічному запитанні мислителя: "Що це за право вбивати подібних до себе і на якій підставі воно присвоєно людьми?". Він уважав, що смертна кара не може бути правом, бо ніхто не хотів би, щоб його життям розпоряджався хтось інший. Найсильнішою вуздечкою, яка стримує від злочину, "... є не страшенне, але швидкоплинне видовисько страти лиходія, а довготривалий приклад, — коли людина, позбавлена волі, перетворюється в робочого звіра і своєю працею компенсує шкоду, заподіяну суспільству".
   Проаналізувавши філософсько-правові погляди Беккаріа, можна дійти висновку, що він не тільки розвинув теорію Монтеск'є про поділ влади, а й виступив із цікавими ідеями про співвідношення покарання і злочину. Завдяки його думкам та ідеям законодавство Європи потроху почало переходити до істотно нових реформ, передусім право почали кодифікувати; свавілля, вседозволеність та безкарність судів зменшились.
   "Нехай будуть непохитними закони та їх виконавці, і нехай буде покірний, вибачливий і людинолюбний законодавець. Мудрий будівельник, він повинен споруджувати свою будову на основі любові кожного до самого себе, і нехай загальне благо буде підсумком приватних інтересів", — таким був девіз Чезаре Беккаріа.