Уявлення про державу і право Жана-Жака Руссо

   Вельми своєрідну роль у Просвітництві зіграв Жан-Жак Руссо (1712—1778). Під час найплід-нішого в житті Руссо періоду було написано роман "Нова Елоїза" та "Еміль" — трактат про виховання згідно з природними принципами; влада могла б визнати його нешкідливим, якби не розділ "Сповідь віри савойського вікарія", де було сформульовано принципи природної віри так, як їх розумів Руссо, що викликало гнів і католицьких, і протестантських ортодоксів. "Суспільний договір" виявивсь іще небезпечнішим, бо там закладались основи демократії та заперечувалося божественне право монархів. Ці дві книжки, хоч і піднесли славу Руссо, викликали зливу офіційних зауважень проти автора, що привело до втечі Руссо з Франції.
   Політичну теорію Руссо викладено в "Суспільному договорі", опублікованому в 1762 р. Цей твір істотно відрізняється від більшості публікацій Руссо; в ньому менше сентиментальності, більше інтелектуальних міркувань. Його доктрини, хоча й вихваляють демократію, водночас прагнуть виправдати тоталітарну державу. А втім, поєднаний вплив Женеви та античності спонукав Руссо віддати перевагу місту-державі, а не таким великим імперіям, як Франція та Англія. На титульній сторінці він назвав себе "громадянином Женеви" і у вступі проголосив: "Оскільки я народився громадянином вільної Держави і є членом Суверена, я відчуваю, що хоч яким незначним буде вплив мого голосу на громадські справи, право голосувати про них ставить мені за обов'язок їх вивчати". Рівночасно Руссо схвально відгукувався про Спарту, зображену Плутархом у життєписі Лікурга. Він стверджував, що демократія найкраща для невеликих держав, аристократія для середніх, а монархія для великих. Малі держави, на його думку, кращі тому, що в них легше запровадити демократію. Коли Руссо казав про демократію, він продовжував традицію давніх греків, які мали на увазі пряму участь в урядуванні кожного громадянина; представницький уряд він називав "виборною аристократією". Оскільки це неможливо у великих державах, його вихваляння демократії завжди пов'язане з похвалою містам-державам. Таку прихильність до міст-держав, на нашу думку, не досить відображено в численних працях про політичну філософію Руссо.
   Парадоксальне для нового часу поєднання пріоритету держави над особистістю з демократизмом, яке вперше з'явилось у Спінози, набуло подальшого розвитку у Ж.-Ж. Руссо. Він стверджував, що внаслідок суспільної угоди носієм суверенітету повинен бути весь народ. Кожний громадянин бере участь у формуванні загальної волі, визначуваної голосуванням. Але кожний припис загальної волі обов'язковий для всіх. Отож, і в Руссо ціле було вищим від частини, а рішення більшості — обов'язковим для тих, хто з ним не погоджувався. Ніяких меж загальній волі Руссо не ставив, хоча вона явно обмежувала свободу індивіда.
   Дж. Локк установив межі людської свободи (природні права), в які не може втручатись держава; Руссо цих кордонів не визнавав. Але, по-різному розуміючи свободу людини, обидва мислителі були одностайними в захисті свободи народу. Ідея народного суверенітету — найвище досягнення теорії суспільного договору. Народ з власної волі встановлює будь-яку форму правління та може її змінювати. Але він — найвищий суддя стосовно до влади, і в разі, коли правителі посягають на його права, може змістити узурпаторів і встановити нову владу згідно зі своєю волею.
   Руссо стверджував: "Людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах. Дехто вважає себе паном над іншими людьми, а насправді він — іще більший раб, аніж вони". Свобода — головна мета роздумів Руссо, але, зрештою, він цінував тільки рівність і пропонував досягти її навіть поступившися свободою.
   Концепція суспільного договору Руссо дуже подібна до теорії Дж. Локка, та невдовзі виявляється, що вона значно ближча до концепції Т. Гоббса. У розвитку природного стану настає період, коли індивіди вже не можуть підтримувати початкову незалежність, і для самозбереження їм необхідно об'єднатися та утворити суспільство. Але як я можу обмежувати свою свободу, не шкодячи власним інтересам? "Проблема в тому, щоб знайти таку форму асоціації, яка своєю об'єднаною силою боронитиме і захищатиме особу і майно кожного свого члена, і в якій кожен, дарма що об'єднавшись з усіма, може й далі коритися тільки собі й зоставатися таким же вільним, як і раніше. Розв'язання цієї найважливішої проблеми заперечує суспільний договір".
   Договір полягає в "... повному відчуженні кожного члена громади разом з усіма його правами на користь громади в цілому; бо, насамперед, якщо кожен цілковито зречеться своїх прав, усі опиняться в однакових умовах і тоді ніхто не буде зацікавленим робити їх обачливими для інших". Відчуження має бути абсолютним: "Якщо індивіди збережуть певні права, то не буде ніякого спільного чинника, щоб вирішував справи між індивідами та громадою, і кожен, будучи сам собі суддею, намагатиметься стати суддею над усіма, природний стан триватиме й далі, і громада неодмінно стане недійовою або тиранічною".
   Це означає цілковите заперечення свободи. Щоправда, в подальших розділах ця теорія трохи пом'якшується. Там сказано, що хоча суспільний договір надає політичному утворенню абсолютну владу над усіма його членами, люди все ж таки зберігають природні людські права. "Суверен не може накласти на своїх підданих будь-які кайдани, від яких нема користі для громади, не може навіть побажати такого". Але ж суверен зостається єдиним суддею, який вирішує, що корисне і некорисне для громади. Очевидно, що в такому разі на шляху до колективної тиранії виставляється вкрай незначна перешкода.
   Суспільний договір можна сформулювати такими словами: "Кожен з нас віддає себе і всі свої права громаді, верховну владу над якими здійснює загальна воля, і як член громади кожен із нас стає невіддільною часткою цілого". Внаслідок такого об'єднання виникає колективне утворення з єдиною мораллю, що зветься в пасивному стані "Державою", в активному — "Сувереном", а у взаєминах з іншими такими ж суверенами — "Владою".
   "Суспільний договір" став Біблією для більшості провідних діячів Великої французької революції, але безперечно, що — і це доля всіх Біблій — більшість послідовників Руссо читала його неуважно, а розуміла і використовувала ще менше. Завдяки "Суспільному договорові" у теоретиків в демократії знову з'явилася звичка до метафізичних абстракцій, а завдяки доктрині про загальну волю виникла можливість містично ототожнювати лідера з його народом, так що лідерові вже немає потреби спиратися на підтримку такого банального пристрою, як голосувальна урна. Чимало з філософії Руссо сприйняв Гегель, захищаючи прусську монархію, її першими практичними плодами стало панування Робесп'єра; диктатура в Росії, а надто — в Німеччині була наслідком учення Руссо.
   Отже, епоха англійського та французького Просвітництва поставила ряд проблем функціонування нових форм буржуазної держави і права, визначила особливе місце людини в системі правових відносин. Подальший процес їх розв'язання вимагав глибшого наукового підходу, в якому емоційно-психологічні та етичні критерії належало замінити науково-філософськими. Це спробували зробити представники німецької класичної філософії.