ВИСНОВКИ

   Входження України до європейського співтовариства, а отже, до інформаційного суспільства, викликає потребу формування на науковому рівні теоретичних засад концепції правового регулювання інформаційних відносин. Сьогодні можна констатувати: сукупність нормативно-правових актів у цій сфері в Україні досягла за кількістю такої критичної маси, що зумовлює можливість і необхідність виокремлення їх в окрему правову інституцію.
   У зв'язку з цим у суспільствознавстві, в тому числі правознавстві, теорії права, виникла потреба напрацювання методологічних засад нового напрямку досліджень, предметом яких є процеси виникнення, зміни і припинення суспільних відносин щодо інформації (відомостей, даних, знань тощо).
   Перше питання, яке постало перед правознавством, — це визначення статусу суспільних інформаційних відносин та засобів публічно-правового регулювання їх з метою зменшення, запобігання, подолання та уникнення юридичними методами негативних проявів інформаційного суспільства і стимулювання бажаних для людини, держави та суспільства правил поведінки його суб'єктів. Визначимось у деяких провідних категоріях проблематики дослідження.
   Основною формою стандартизації норм суспільних інформаційних відносин є законодавство. Під терміном інформаційне законодавство України ми розуміємо множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації.
   Інформаційне законодавство є основою інформаційного права, яке традиційно можна розглядати у кількох аспектах: як галузь суспільних відносин, що набувають відображення у правових нормах; як наукову дисципліну; як навчальну дисципліну. Виходячи із зазначених теоретичних засад, дамо наше узагальнене бачення інформаційного права в об'єктивному змісті.
   Інформаційне право — це суспільні відносини щодо інформації, які набувають втілення у нормах, врегульованих на публічно-правово му та приватно-правовому рівні.
   У суб'єктивному змісті інформаційне право — це множина прав і обов'язків конкретних учасників суспільних відносин щодо інформації як об'єкта суспільних відносин.
   Порівняльний аналіз правового регулювання інформаційних відносин в Україні та міжнародної практики дає змогу доктринально визначити низку основоположних методологічних, принципових положень інформаційного законодавства: основний об'єкт регулювання — суспільні інформаційні відносини; основний предмет суспільних відносин — інформація (відомості, дані, знання, таємниця тощо); основний метод правового регулювання — системне комплексне застосування методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового і кримінального права. Значне місце у регулюванні суспільних інформаційних відносин сьогодні посідають приватно-правові методи (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, норм суспільної моралі, професійної, ділової етики тощо).
   На нашу думку, з погляду теорії гіперсистем права, інформаційне законодавство існує як міжгалузевий комплексний інститут у загальній системі національного законодавства.
   Через предмет суспільних відносин (інформацію) інформаційне право пов'язане з іншими міжгалузевими інститутами права: авторським правом, правом інтелектуальної власності, винахідницьким правом, рекламним правом тощо. Інформаційне право утворює з ними складну, велику, агреговану гіперсистему права третього порядку. Тобто відповідно до теорії гіперсистем права інформаційне право базується на засадах правових систем другого порядку, якими є п'ять галузей права: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне. У єдності вони утворюють систему першого порядку — право України. Доктринально визнаються багатооб'єктність юридичних норм щодо застосування законодавства в правовій кваліфікації суспільних інформаційних відносин, природна єдність всіх умовно визначених галузей права.
   Сучасне інформаційне законодавство України щодо доктрини його формування має характер змішаної системи права: зберігши галузевий підхід традиційної континентальної системи права, воно стало на шлях публічно-правового нормотворення за доктриною загального права (анг-ло-американської системи права) — коли окремі проблеми на законодавчому рівні вирішуються на рівні окремих законів за принципами ситуаційного підходу.
   Ситуаційний підхід до формування інформаційного законодавства України, з позицій когнітивного (пізнавального) аспекту, спричинив низку проблем щодо правового регулювання інформаційних відносин, зокрема такі. 
   1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що викликає суперечливе тлумачення для застосування норм в практиці.
   2. Оскільки різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об'єктом яких є інформація, приймались у різний час, без погодження понятійного апарату, вони містять низку термінів, які не достатньо коректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Термінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та формою понять і категорій призводить до неоднозначного розуміння їх і застосування на практиці. Наприклад, щодо інформаційних відносин назвемо такі: "таємна інформація" і "таємниця", "документ" і "документована інформація", "майно", "власність", "володіння", "інтелектуальна власність", "автоматизована система", "суб'єкт суспільних відносин" та "учасники суспільних відносин", "система інформаційних відносин" тощо.
   3. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює пошук їх, аналіз та узгодження для практичного застосування.
   4. Спостерігається розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства у сфері інформаційних відносин та підходи до формування їх. Нерідко в окремих законах до системи законодавства включають норми, вираженів підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування деякими учасниками суспільних відносин колізію норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта.
   5. Нові правові акти у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені концептуально з прийняти ми раніше, що призводить до правового хаосу.
   Ці та інші проблеми зумовили практичну потребу визначення методології систематизації права, розробки її концепції. На нашу думку, в основу систематизації норм інформаційного права слід покласти відпрацьовані юридичною наукою та перевірені практикою основоположні принципи: поєднання традицій і новацій правотворення; інкорпорування норм чинного інформаційного законодавства України в нову систему через агрегацію інститутів права; формування міжгалузевих інститутів права на основі зв'язків з галузевими інститутами.
   Концептуально пропонується визначитися, що інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них на певних умовах мають статус міжгалузевих субінститутів. До таких можна віднести: авторське, винахідницьке право, раціоналізаторське право тощо, які утворюють систему права інтелектуальної власності; право щодо засобів масової інформації — преса, радіо, телебачення, Інтернет тощо.
   Важливим аспектом теорії інформаційного права є проблематика його підсистем — субінститутів. Ми вважаємо, що серед основних субінститутів — сфер правового регулювання інформаційних правовідносин — визначаються такі:
   - визначення та правове закріплення провідних напрямів і методів державної політики у сфері вибору мов спілкування, комунікації в державі тощо;
   - регулювання суспільних відносин у сфері засобів масової інформації, визначення їхніх подібностей та відмінностей, систематизація їх через агрегацію (преса, видавнича справа, радіо, телебачення, комп'ютерні мас-медіа);
   - забезпечення умов для розвитку і захисту всіх форм власності на інформацію та інформаційні ресурси (правовласності на інформацію);
   - організація та управління створенням і розвитком державних інформаційних систем і мереж, забезпечення сумісності їх та взаємодії в єдиному інформаційному просторі України;
   - правове регулювання щодо створення реальних умов для якісного та ефективного забезпечення необхідною інформацією громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і приватних організацій, об'єднань на основі державних інформаційних ресурсів, сучасних інформаційних технологій;
   - забезпечення співвідношення інтересів суб'єктів суспільних інформаційних відносин у сфері національної безпеки, складовою якої є інформаційна безпека, визначення загроз безпеці суспільним інформаційним відносинам, регулювання захисту інформації, в тому числі в автоматизованих системах;
   - забезпечення реалізації конституційних прав осіб (приватних немайнових) на режим доступу до персональних даних — інформації про громадян та спільноти їх (організації) за умов інформатизації державних органів управління;
   - державно-правове сприяння формуванню ринку інформаційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, технологій, з пріоритетами для вітчизняних виробників інформаційної продукції, засобів, технологій;
   - державне стимулювання вдосконалення механізму залучення інвестицій, розробки і реалізації проектів національної програми інформатизації та локальних програм інформатизації (установ, підприємств, організацій всіх форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо);
   - забезпечення правового режиму формування і використання національних інформаційних ресурсів, збирання, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та надання споживачам інформації;
   - правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в Україні новітніх інформаційних технологій тощо.
   Важливою складовою інформаційного права є формування в ньому юридичної деліктології (вчення про правопорушення) у сфері інформаційних відносин на принципі гармонізації норм з галузевими деліктологіями: конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права.
   Практика вимагає розробки дієвих механізмів захисту суспільних інформаційних відносин. Ентропія (невизначеність) законодавця в цьому питанні набула відображення в Законах України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах" та деяких інших, в яких визначено диспозиції правопорушень, але не визначено відповідальності за них в адміністративно- та кримінально-правовому аспектах.
   В інформаційному праві особлива увага має приділятися виявленню та дослідженню недоліків як вітчизняних, так і зарубіжних правовідносин, регулюванню їх для уникнення помилок у правотворчості та правозастосуванні в Україні. Мета досліджень — запобігання негативним для інформаційного суспільства наслідкам, попередження поширення правопорушень, що вчиняються з використанням сучасних інформаційних технологій.
   На нашу думку, правотворча діяльність має ґрунтуватися на таких принципах наукового забезпечення: системний та комплексний підходи до вирішення проблем правотворчості; ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоретичне обґрунтування новацій (понять, категорій тощо); залучення широкого кола вітчизняних фахівців до розробки проектів законодавчих та підзаконних актів. Такі спеціалісти повинні володіти комплексними знаннями: в галузі права та інформатики, теорії та практики. Також вони повинні знати не тільки досвід зарубіжних країн, а й мати своє, оригінальне, новаторське бачення вирішення проблем, виходячи зі специфіки реалій нашої країни.
   Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні, з урахуванням міжнародного права (його провідних складових — публічного і приватного права). Сьогодні можна констатувати, що в міжнародному праві активно формується нова інституція — міжнародне інформаційне право світової інформаційної цивілізації. У багатьох регіонах світу формуються міжнародні стандарти правових норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо. Деякі теоретики та практики у сфері правового регулювання суспільних інформаційних відносин пропонують механічно імплементувати (ввести до системи національного права) ці норми без глибокого порівняльного аналізу чинного законодавства. На нашу думку, при правотворенні неприпустимо необґрунтоване копіювання зарубіжного досвіду. Гармонізацію можна проводити також шляхом внесення нового змісту до наявних форм правових норм. До речі, саме так роблять у цивілізованих країнах, які раніше від нас стали на шлях формування правового інформаційного суспільства у складі глобальної інформаційної цивілізації.
   Новий підхід щодо правового регулювання суспільних відносин запропоновано вітчизняною наукою інформатикою. Виходячи з положень правової інформатики, слід зазначити, що правотворення має базуватися на основі методології системного і комплексного підходів, зокрема теорії формування комплексних гіперсистем права, агрегації галузевих інститутів права.
   На нашу думку, національне інформаційне законодавство має стати на шлях систематизації через кодифікацію — створення системоутворюючого Кодексу. Цей Кодекс має розвивати визначені в Конституції України положення інформаційних відносин, у тому числі щодо інформаційної безпеки людини, суспільства, нації, держави. Він повинен об'єднати, гармонізувати і розвивати норми та принципи суспільних відносин, визначених у законодавстві України; враховувати ратифіковані Україною нормативні акти (угоди, конвенції) міжнародного права; легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені Організацією Об'єднаних Націй в її Статуті, Декларації прав людини, рішеннях Європейського Союзу та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні є стандартами, за якими визначається цивілізованість не тільки окремої країни, а й світового співтовариства в цілому.
   Одним з питань є визначення назви майбутнього Кодексу. На нашу думку, найбільш змістовною є назва Кодекс України про інформацію. У такій формі можливо системно об'єднати в одному законодавчому акті правове регулювання різних суспільних відносин, об'єкт яких — інформація, незалежно від галузі, способу, засобу чи технології її прояву в суспільних відносинах.
   У разі виникнення необхідності публічно-правового урегулювання нових суспільних відносин щодо інформації за методом правотворчого агрегування юридичні формулювання вносяться до Кодексу через нові Закони, тобто можливе внесення до Кодексу на рівні законів змін і доповнень без прийняття нових системоутворюючих законодавчих актів.
   На теоретичному рівні метод агрегації при правотворенні передбачає, що удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інститутів повинно не порушувати цілісності та призначення Кодексу, а поліпшувати, удосконалювати його дієвість у цілому, створювати нову системну якість, не притаманну окремим його складовим.
   Мета майбутнього кодифікованого законодавства має визначатися відповідно до теорії системи цілей ("дерева цілей"): правове регулювання суспільних відносин між суб'єктами їх щодо інформації у різних формах її об'єктивного вираження (творах, результатах інтелектуальної діяльності та ін.), незалежно від сфери (чи галузі) суспільних відносин, матеріальних носіїв інформації (паперових, електронних тощо) та технології фіксації (літери, знаки, образи, цифри тощо).
   Провідними функціями майбутнього Кодексу мають стати такі:
   - регулятивна — визначення зобов'язань, прав та обов'язків суб'єктів;
   - нормативна — визначення норм, правил поведінки суб'єктів інформаційних відносин;
   - охоронна — визначення гарантій та меж правомірної поведінки, за якими діяння утворюють правопорушення (делікти), та відповідальності за них відповідно до норм цивільного, адміністративного, трудового, кримінального права;
   - інтегративна — системне поєднання комплексу визначених юридичних норм, які регулюють інформаційні відносини в Україні, тобто Кодекс повинен стати сполучною ланкою між провідними традиційними галузями права щодо застосування їхніх методів у сфері інформаційних відносин;
   - комунікативна — зазначення в окремих статтях посилань на законодавчі акти, які є або необхідність в яких може виникнути, що системоутворюють різні міжгалузеві інститути права.
   Серед провідних завдань Кодексу можна визначити такі:
   - визначення консенсусу (згоди) в суспільних відносинах, узгодженості розуміння та застосування юридичних норм, правомірної поведінки учасників інформаційних відносин, відносин в інформаційній сфері;
   - забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у міжнародних відносинах;
   - забезпечення інформаційної безпеки громадян, окремих спільнот їх, суспільства та держави як складових національної безпеки України;
   - визначення правомірної поведінки учасників інформаційних відносин в Україні;
   - захист інформації від несанкціонованого доступу, правопорушень (знищення, модифікації, перекручення) тощо.
   Як узагальнення щодо систематизації інформаційного законодавства на рівні кодифікації пропонуємо основні засади структури майбутнього проекту Кодексу про інформацію.
   Відповідно до традицій наукової систематизації та кодифікації в Україні, на нашу думку, Кодекс (як і наука інформаційного права) має умовно складатися з двох частин:
   Частина І. Загальна частина (Загальні положення інформаційного законодавства).
   Частина II. Особлива частина (Регулювання інформаційних відносин щодо галузей (сфер) суспільної діяльності).
   Кожна з частин, за методом гіперсистеми та агрегації за родовими ознаками (критеріями) міжгалузевих інститутів правовідносин, може поділятися на розділи. У разі необхідності розділи можуть поділятися на глави. Глави складаються з окремих статей.
   Структура статті має складатися з чіткого визначення диспозиції. Окремі статті можуть містити прив'язки (посилання) до норм інших, вже прийнятих, Законів України, щодо яких утворюється нова підсистема права (гіпер-інституція).
   У статтях, в яких визначаються правопорушення, обов'язково має міститися посилання на вид відповідальності: відповідно до Цивільного кодексу, Кодексу законів про працю, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу.
   В Цивільному кодексі, Кодексі законів про працю, Кодексі про адміністративні правопорушення, Кримінальному кодексі створюються відповідні розділи щодо питань регулювання та відповідальності за правопорушення суспільних інформаційних відносин з посиланням на норми Кодексу про інформацію.
   Нами пропонується в основу частини І майбутнього Кодексу покласти принципово узгоджені положення чинних Законів України: про інформацію, про мови, про національну програму інформатизації, про концепцію національної програми інформатизації, про захист інформації в автоматизованих системах, про власність, про авторське право і суміжні права та низку норм з іншого законодавства. Це визначення суб'єктів інформаційних відносин, системи законодавства та співвідношення з ним підзаконних актів, стандарти понять та категорій (інформація, твір, інформаційні ресурси, інформаційна система, принципи інформаційних відносин тощо).
   Частина II. Регулювання інформаційних відносин та інформатизації щодо галузей суспільної діяльності. У цій частині, на нашу думку, слід відобразити визначення урегульованих на рівні законодавства підсистем (сфер) інформаційних відносин із зазначенням системоутворюючих законів, зокрема: державна таємниця; науково-технічна інформація; телебачення і радіомовлення; друковані засоби масової інформації (преса); інформаційні відносини в автоматизованих системах; бібліотеки і бібліотечна діяльність; архіви та архівна діяльність; діяльність інформаційних агентств; зв'язок, комунікаційні системи; національна програма інформатизації, захист топографії інтегральних мікросхем; інформаційні відносини у підприємницькій діяльності; легалізація комп'ютерних програмних продуктів тощо.
   У разі визначення нових сфер регулювання інформаційних відносин, є можливість введення до Кодексу (методом агрегації) нових окремих норм або розділів чи глав. Серед них, у перспективі, можуть бути такі: захист персональних даних (інформації про особу, особистої інформації); забезпечення інформаційної безпеки суспільства і держави, правова регламентація основоположних організаційних заходів захисту інформації (організаційно-правових, організаційно-управлінських, організаційно-технічних, програмно-математичних), державна стандартизація інформаційних технологій тощо.