Умови виникнення і припинення права приватної власності громадян

   Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно потрібні певні юридичні факти, тобто юридичні підстави. Такі юридичні підстави необхідні для виникнення права власності і в інших її суб'єктів, але повного збігу їх може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. За такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. І такі випадки не поодинокі. Тому зберігає свою практичну значимість поділ підстав на універсальні (загальні) і спеціальні.
   У період соціалістичного будівництва домінуючу роль у набутті права власності відігравали спеціальні підстави, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися переваги, обмежувалося коло підстав виникнення права власності у громадян. За новим законодавством набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв'язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з'явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад у порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Отже, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулися істотні зміни у співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм.
   Залишається актуальним і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав виникнення прав власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, висвітленими у попередній главі. Запровадження приватної власності хоч і не внесло істотних змін у методику розмежування їх, однак розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності.
   Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання змісту цих підстав, їх впливу на формування правового статусу власника. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, а лише узагальнено визначало коло можливих його об'єктів та межі використання їх. По-іншому вирішено цю проблему в Законі України "Про власність", в якому законодавець визнав за доцільне в окремій статті сформулювати орієнтовний перелік таких підстав. Відповідно до ст. 12 закону громадянин набуває права власності на доходи від участі у суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Звичайно, перелічені підстави виникнення у громадян права власності не є вичерпними. Громадяни можуть набувати право власності також у порядку приватизації державного майна, у вигляді лотерейних та інших виграшів, внаслідок правомірного заволодіння дарами природи тощо.
   У проекті нового ЦК України немає норми, яка б спеціально визначала перелік підстав виникнення у громадян права власності. У главі 24 "Виникнення права власності" встановлюються лише загальні засади набуття права власності усіма суб'єктами цивільних правовідносин.
   Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання. Одержання громадянином майна без достатньої юридичної підстави або з порушенням відповідних правил його придбання не породжує у такого громадянина права приватної власності. Отже, для виникнення у громадянина права власності необхідно, щоб мали місце певні умови, певні дії, певні юридичні факти, які визнаються нормами цивільного законодавства, а в деяких випадках також нормами інших галузей законодавства (сімейного, земельного тощо). Тому кожна з перелічених вище підстав виникнення у громадянина права власності має свої особливості правового й економічного характеру, які потребують їх детальнішого розгляду.
   Виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві'. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником матеріальних благ (у грошовому виразі або іншим майном у натурі) у формі заробітної плати чи іншої форми оплати праці за виконану роботу відповідно до умов трудового договору (контракту) або у вигляді поділеної між працівниками підприємства частини прибутку. Трудові відносини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами. Законодавство про працю не поширюється на осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю чи підприємницькою діяльністю. Таким чином, за зазначеною підставою право власності виникає у того громадянина-працівника, який уклав трудовий договір (контракт) з власником підприємства або уповноваженим ним органом відповідно до вимог ст. 21 КЗпП.
   Законодавство про працю формально не обмежує максимальних розмірів оплати праці, а лише зумовлює встановлення мінімального розміру заробітної плати працівника. Винагорода працівників за виконану роботу здійснюється з додержанням умов існуючої системи оплати праці. Важливо зазначити, що нестримана заробітна плата не є об'єктом права власності (в юридичному розумінні), а належить йому за зобов'язальними правовідносинами і стає об'єктом права власності працівника з моменту фактичної передачі останньому.
   Саме момент видачі-одержання заробітної плати є юридичною підставою поширення на неї режиму права приватної власності. За домовленістю з адміністрацією підприємства заробітна плата може також перераховуватися на депозитний рахунок працівника у кредитній установі.
   Як уже зазначалося, заробітна плата не є єдиною формою доходів громадян від участі в суспільному виробництві. Законом України "Про власність" були передбачені й інші форми можливих доходів громадян, формування яких поставлено в залежність від організаційно-правової форми утворення юридичної особи. Так, відповідно до ст. 24 цього закону член кооперативу (колгоспу), який може і не бути його працівником, має право на частку доходу, одержану на його пай. В особливому порядку може формуватися доход членів трудового колективу державного підприємства, працівників орендних та деяких інших підприємств. Все це свідчить про те, що законодавством передбачено багато видів доходів, одержуваних громадянами від їх участі працею в суспільному виробництві, які і в умовах ринкової економіки становитимуть основу добробуту переважної більшості працездатного населення України (особливо працівників установ, що перебувають на бюджетному утриманні).
   Виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності. Чинне законодавство не зобов'язує громадян працювати в суспільному секторі економіки за трудовим договором. Вони мають право на свій розсуд обрати ті чи інші не заборонені законом форми індивідуальної праці чи підприємницької діяльності відповідно до Закону України "Про підприємництво". Положення цього закону дають можливість визначити види діяльності, якими можна займатися вільно і якими можна займатися лише за наявності спеціального дозволу, одержавши статус підприємця. В останньому випадку діяльність громадян набуває ознак підприємництва, а тому підпорядковується дії спеціальних правил. Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку (ст. 1).
   Право власності на доходи громадян від підприємництва виникає лише у осіб, визнаних суб'єктами підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємництво" підприємцями можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності. У встановленому законом порядку проводиться державна реєстрація підприємництва, а для деяких видів діяльності підприємець має одержати також спеціальний дозвіл (ліцензію).
   Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (особисто) або шляхом утворення (одноособове чи спільно з іншими громадянами) юридичної особи. В останньому випадку він формально не набуває статусу підприємця, але водночас стає власником (співвласником) створеного підприємства і може при цьому виконувати необхідні управлінські функції, одержуючи за це відповідну плату. Отже, за чинним законодавством громадянин може вважатися підприємцем лише тоді, коли він одноособове займається підприємництвом. Очевидно тут має місце певна недосконалість законодавчого визначення статусу підприємця, оскільки за такого підходу доходи громадянина — власника навіть індивідуального приватного підприємства — не повинні вважатися підприємницькими, а відтак стає невизначеним режим цих доходів.
   Не повинна визнаватися підприємницькою діяльність громадянина з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею, яка не є систематичною (регулярною), якщо вона була вчинена з метою одержання прибутку. Наприклад, громадянин, який створив ту чи іншу річ (скульптуру, прилад, інструмент тощо) має право продати Ті за будь-яку ціну, а одержана сума надходить у його власність на законній підставі, тобто як доходи, одержані громадянином від індивідуальної праці.
   Складним є питання про зміст самого поняття "систематичності" діяльності, оскільки в Законі України "Про підприємництво" не можна знайти на нього чіткої відповіді. Між тим у Декреті Кабінету Міністрів "Про податок на промисел" від 17 березня 1993 p.1 було зазначено, що платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб'єкти підприємництва і здійснюють не систематичний, не більше чотирьох раз протягом календарного року, продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів. Тобто можна дійти висновку, що зазначений податок на промисел стягується за умови вчинення громадянином таких дій від двох до чотирьох раз. А відтак, до громадянина, який вчинив подібні дії більше чотирьох раз, мають застосовуватися відповідні положення законодавства про підприємництво, у тому числі і про відповідальність за порушення їх.
   Різновидом підприємництва є діяльність громадян з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації з утворенням селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".
   Водночас у ст. 1 зазначеного закону передбачається, що його дія не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом і городництвом, а відтак діяльність таких громадян не вважається підприємництвом. Законодавством України для громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, встановлено спеціальні податкові пільги, зокрема доходи громадян від продажу вирощеної в такому господарстві продукції рослинництва і бджільництва, худоби, кролів, нутрій, птиці як у живому вигляді, так і продуктів їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки (ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян)2. Такі доходи не декларуються і не оподатковуються незалежно від кількості продаж виготовленої продукції. Це означає, що громадяни набувають право власності на зазначені доходи на загальних підставах.
   У всіх випадках не повинна вважатися підприємницькою діяльність громадянина зі створення майна для задоволення власних потреб або потреб його сім'ї. Правовою підставою виникнення у громадянина права власності на таке майно слугує факт створення його власною працею (якщо така діяльність прямо не заборонена законом).
   Значно складнішим є процес виникнення у громадян права приватної власності на доходи, одержувані від підприємницької діяльності створених ними підприємств з правами юридичної особи. Справа в тому, що громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, за чинним законодавством не набуває статусу підприємця. У такому разі суб'єктом підприємництва стає створена юридична особа, яка приймає на себе відповідні обов'язки перед своїми засновниками (засновником). Підприємство, зокрема, зобов'язане здійснювати діяльність відповідно до установчих документів (установчого договору, статуту) юридичної особи, передавати засновникові (іншій уповноваженій особі) обумовлені в цих документах доходи, одержані від підприємницької діяльності. Законодавчими актами та установчими документами визначається порядок формування і виплати цих доходів, правовий режим яких поставлений у залежність від організаційно-правової форми підприємства.
   Наприклад, за Законом України "Про підприємства в Україні" громадянин має право створити приватне підприємство, основане на його власності, з правом наймати робочу силу. Зрозуміло, що такий громадянин є єдиним власником усього цілісного майнового комплексу такого підприємства'. Йому також належить право одноособове визначати порядок використання доходу від господарської чи іншої діяльності створеної ним юридичної особи (після здійснення усіх обов'язкових платежів і розрахунків). Незважаючи на те, що засновник приватного підприємства є його єдиним власником, автоматичного виникнення у нього права власності на одержані підприємством доходи не відбувається. Лише після передачі громадянину-засновнику вони стають власністю останнього. Навіть тоді, коли громадянин-засновник є керівником вчасного підприємства, має бути певним чином зафіксована передача одержаних доходів у його власність.
   Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" громадяни, як і юридичні особи, можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств того чи іншого виду (акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного або командитного товариства). Засновники і учасники передають товариству свої майнові вклади, які оцінюються у грошовому виразі і становлять частку кожного з них у статутному фонді. Розмір цього вкладу безпосередньо впливає на розподіл доходів засновників і учасників товариства, що визначається установчими документами. У Законі України "Про господарські товариства" передбачено конкретні підстави обов'язкового нарахування з чистого прибутку дивідендів та інших можливих майнових розрахунків між товариством та його засновниками (учасниками), а саме: настання терміну розподілу прибутків; вихід або виключення учасника з товариства; припинення діяльності товариства. Таким чином, для громадян, які стали засновниками і учасниками господарського товариства, одержання доходів у вигляді виплачених дивідендів чи в іншій формі розподіленого прибутку є основною правовою підставою виникнення права приватної власності.
   Чинним законодавством передбачено також особливі умови виникнення права власності у членів колективного сільськогосподарського підприємства, споживчого кооперативу чи іншого кооперативного утворення, які мають у ньому відповідний майновий вклад (пай, пайовий внесок тощо), у членів селянського (фермерського) господарства.
   Одержані громадянином доходи у вигляді дивідендів, нарахованих відповідно до майнового вкладу, паю чи пайового внеску, в податковому законодавстві виділяються в окрему категорію, що впливає на розмір їх оподаткування. Так, на суми, одержувані громадянами — засновниками і учасниками підприємства — у вигляді дивідендів за акціями та внаслідок розподілу прибутку (доходу) цих підприємств та інших корпоративних прав, податок нараховується до джерел виплати у складі сукупного оподатковуваного річного доходу за ставкою 15% (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян"). За чинним законодавством засновники, учасники, акціонери підприємства (акціонерного товариства) не визнаються підприємцями у власному розумінні цього поняття. Тому і їхні доходи не вважаються підприємницькими.
   Підприємницькою діяльністю має право займатися кожний дієздатний громадянин. Водночас існують і певні обмеження. Так, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини (ст. 2 Закону України "Про підприємництво"). Заборонено також займатися підприємницькою діяльністю державним службовцям безпосередньо чи через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством (ст. 16 Закону України "Про державну службу"). В обох випадках встановлені обмеження мають на меті запобігти можливим зловживанням у сфері підприємництва і обумовлені вони відповідно скоєнням особою злочину і перебуванням на певній посаді. Однак, якщо в першому випадку обмеження стосуються як підприємницької, так і іншої діяльності, то в другому випадку вони стосуються лише підприємницької діяльності. Таким чином, можна дійти висновку, що державні службовці можуть виступати засновниками підприємницьких юридичних осіб. Іншими словами, це означає, що така заборона має стосуватися лише тих державних службовців, які вирішили обрати індивідуальну форму підприємництва без утворення юридичної особи. Загальновідомо, що у юридичних осіб можливості одержувати доходи можуть бути незрівнянно більшими порівняно з можливостями індивідуальних підприємців. Тому позицію законодавця щодо такого підходу до встановлення заборон у сфері підприємництва не можна назвати виваженою.
   Чіткіші критерії для встановлення обмежень окремим категоріям громадян займатися певними видами діяльності закладені в Законі України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 p.1, згідно з яким державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права, зокрема:
   — займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
   — входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
   Розбіжності у вирішенні цього питання у зазначених законодавчих актах очевидні, а тому в майбутньому вони мають бути усунуті.
   Виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою формується переважна частина власності громадян. Нове законодавство надало громадянам нарівні з юридичними особами майже однакові, за незначними винятками, можливості в одержанні майна у приватну власність на основі угод. Головною умовою виникнення у громадян права приватної власності на основі угод є додержання ними та їх контрагентами загальних і спеціальних правил щодо здійснення правочинів, оскільки за угодами, визнаними недійсними, право власності на одержане за ними майно не виникає.
   Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок успадкування майна. Умови переходу майна у власність за даною юридичною підставою визначаються нормами інституту спадкового права. Ними, зокрема, передбачається, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами (як фізичними, а в певних випадках і юридичними), визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна виникає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем.
   Майно юридичних осіб, діяльність яких припинена внаслідок реорганізації або ліквідації, переходить до інших осіб або держави за правилами, встановленими їх статутами та чинним законодавством, тобто не в порядку спадкового правонаступництва.
   Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок приватизації об'єктів державної власності. Умови одержання громадянами державного майна у власність за даною юридичною підставою визначаються Державною програмою приватизації майна державних підприємств, законами України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного житлового фонду", Декретом Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" та іншими законодавчими актами.
   Приватизаційним законодавством передбачено приватизувати певну частину державної власності за відповідними приватизаційними паперами, які є особливим видом державних цінних паперів, що засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери").
   Право на одержання у власність таких паперів мають лише громадяни України, які проживають на її території, проживають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах у період, що визначається Державною програмою приватизації. Отже, набути у власність державне майно за приватизаційними паперами може обмежене коло осіб. Такого права не мають юридичні особи, іноземні громадяни та особи без громадянства. Вони можуть брати участь у приватизації на сплатних засадах у порядку, визначеному приватизаційним законодавством. На таких самих засадах мають право брати участь громадяни України, які бажають придбати об'єкти приватизації державного майна.
   Одержані громадянином приватизаційні папери стають його власністю, а тому успадковуються як і будь-яке інше майно у разі смерті їх власника. За чинним законодавством у разі смерті громадянина, який не одержав приватизаційні папери за будь-яких причин, право одержання належних до видачі померлому паперів не успадковується. Такий підхід до вирішення даної проблеми призвів до того, що у зв'язку з уповільненим процесом приватизації сотні тисяч громадян через об'єктивні причини так і не змогли реалізувати своє право на одержання приватизаційних паперів, а відтак не змогли передати це право своїм спадкоємцям. Нині процес видачі приватизаційних паперів припинено.
   Громадянам України з 1 вересня 1992 p. було надано право відкривати приватизаційні депозитні рахунки в установах Ощадного банку на підставі платіжного приватизаційного доручення на кожний вид приватизаційних паперів (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони) за номінальною вартістю. У Державній програмі приватизації номінальна вартість майна, яке безоплатно має передаватися громадянам, встановлювалася в розмірі ЗО тис. крб., який згодом індексувався з урахуванням інфляційних процесів.
   Указом Президента України "Про заходи по введенню в готівковий обіг іменних приватизаційних майнових сертифікатів" було істотно спрощено порядок використання громадянами України приватизаційних майнових сертифікатів. Відповідно з 2 січня 1995 p. почалася видача громадянам готівкових приватизаційних майнових сертифікатів у п'яти областях (Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Хмельницька, Київська) та у м. Києві, де відбулися перші сертифікати! аукціони, азі лютого 1995 p. — в усіх регіонах України. Приватизаційні майнові сертифікати видаються лише тим громадянам, які раніше не використали повністю або частково приватизаційні депозитні рахунки. Термін їх видачі і використання не раз продовжувався.
   Одержавши сертифікат, громадянин має право використати його для придбання акцій відкритого акціонерного товариства на сертифікатному аукціоні, для придбання цінних паперів інвестиційного фонду чи компанії, доручити довірчому товариству вкласти його в акції підприємства, що приватизується.
   Указом Президента України "Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та Укрдержстраху" від 24 листопада 1994 p. було передбачено видачу компенсаційних сертифікатів громадянам, у яких залишилися вклади в Ощадному банку України або які уклали договори довгострокового страхування з Укрдержстрахом за станом на 2 січня 1992 p., чи їх спадкоємцям на відповідну суму компенсації, розрахованої за прийнятою методикою. Компенсаційні сертифікати вільно обертаються і використовуються лише для придбання акціонерних товариств, які створюються у процесі приватизації.
   Відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Здійснюється вона шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам, що мешкають у них або перебувають у черзі на поліпшення житлових умов. Усі громадяни України мають право одержати житлові чеки і використати їх при приватизації державного житлового фонду. Важливо те, що громадяни, які мають житло на праві власності мають право використати такі чеки для придбання частки майна державних підприємств, земельного фонду.
   У зв'язку з впровадженням в Україні права колективної і приватної форми власності на землю Верховна Рада України прийняла 13 березня 1992 p. Постанову "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі", яка зобов'язала місцеві ради народних депутатів забезпечити передачу землі громадянам України в порядку і розмірах, встановлених статтями 52, 56, 57 і 67 Земельного кодексу України починаючи з 15 травня 1992 p." Декретом Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 p. сільським, селищним, міським радам народних депутатів було доручено забезпечити передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, дачного і гаражного будівництва протягом 1993 p. Така безоплатна передача громадянам України у власність земельних ділянок проводиться лише один раз, про що обов'язково робиться відповідними радами відмітка у паспорті або документі, що його замінює. На жаль, заходи з приватизації земельних ділянок, зазначені в наведених законодавчих актах, довгий час не реалізовувалися.
   Сьогодні відбувається активізація реформування земельної власності шляхом паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств відповідно до указів Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 15 листопада 1994 р. та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам" від 12 серпня 1995 p.
   Новим законодавством про власність були передбачені особливі підстави набуття права власності членами кооперативів і товариств, наймачами жилих приміщень. Так, відповідно до ст. 15 Закону України "Про власність" член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Унікальність даної правової ситуації полягає насамперед у тому, що в ній забезпечується виникнення у громадянина права власності поза його волею, тобто підставою для цього слугує сам закон, що є досить рідкісним явищем для будь-якої правової системи.
   Важливу роль для перехідного періоду до ринкової економіки відіграла норма тієї ж ст. 15, за якою наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Однак у зв'язку з проведенням в Україні приватизації державного житлового фонду потреба в існуванні зазначених положень про викуп фактично відпала. Відповідно Постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 p.' було визнано таким, що втратило чинність, Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир в будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт від 19 травня 1989 p. Ті ж громадяни, які тим чи іншим чином реалізували своє приватизаційне житлове право, але проживають наймачами в державному чи приватному житловому фонді, можуть набути право власності на займане приміщення на загальних підставах, уклавши з власником житла договір купівлі-продажу. Тому не обов'язковим є введення в новий ЦК норми про викуп наймачами квартир.
   Серед інших підстав виникнення у громадян права власності слід виділити такі:
   а) одержання дивідендів від цінних паперів і вкладів у кредитних установах;
   б) отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;
   в) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;
   г) отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;
   д) правомірне заволодіння дарами природи;
   е) отримання різних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях).
   Звичайно, для виникнення за переліченими та іншими можливими підставами права власності також необхідне додержання тих чи інших умов.
   Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх суб'єктів права власності або специфічними, притаманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридичною підставою виникнення права власності і водночас його припинення. Так, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Проте так буває не завжди. Створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі веде лише до виникнення права власності. Припиняється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв'язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і т. ін.).