Зміст права власності

   Законом України "Про власність" (ст. 4) встановлено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і має право вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону.
   Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої "тріади" правомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном.
   Правомочності з користування, володіння і розпорядження виникають у власника водночас з виникненням права власності. Характерно, що разом, у сукупності "тріада" правомочностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.
   Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам — орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.
   Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, можливість впливати на річ. Право володіння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом).
   Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визнається законним, або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власникові майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).
   Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб — титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими — правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акта, закону.
   У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, зокрема володіння і користування при наймі та оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо.
   Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас можуть у певному обсязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) — похідним.
   Поряд із титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння є добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної ради народних депутатів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.
   Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.
   Право користування в об'єктивному значенні — це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.
   Право користування у суб'єктивному значенні — це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.
   Право користування нерозривно пов'язано з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України "Про власність" (ст. 4) закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, у тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується колгоспами і кооперативами, іншими суб'єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.
   В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприємства і використовувати господарські будівлі, машини, установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для реалізації її іншим особам.
   Значно зростає роль селянського (фермерського) господарства у питаннях забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі продуктами харчування. Разом з колективними сільськогосподарськими підприємствами, орендними господарствами, сільськогосподарськими кооперативами селянські господарства виробляють сільськогосподарську продукцію і користуються нею на свій розсуд.
   Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.
   Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.
   Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України "Про власність" (ст. 133 ЦК України) власникові належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.
   Закон України "Про власність" (ст. 22) визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про вдосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій рахунок і за згодою власника майна.
   Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору побутового прокату, але при цьому воно повинно здійснюватись лише відповідно до призначення цього майна.
   Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних цивільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.
   Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).
   Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.
   Якщо вищевикладені правомочності володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).
   Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з володіння, користування і розпорядження майном між різними особами.
   Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і встановлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець — при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований — при даруванні, позичальник — при позиці.
   Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.
   У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. Навмисно знищуючи річ або викидаючи її, власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій — саме з цими діями пов'язано припинення права власності.
   У деяких випадках розпорядження майном обмежено законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК України у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника.
   Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежено в інтересах суспільства.
   Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комітентом), але використовувати майно комісіонер не має права.
   Правомочності з володіння, користування та розпорядження тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто "тріада" правомочностей з володіння, користування та розпорядження у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом щодо майна, і у повному обсязі розкриває зміст права власності.
   Масштаби роздержавлення зумовлені передусім метою ліквідувати монополію державної власності, а також обсягами державного майна.
   Паралельно з процесом роздержавлення майна у межах самої державної власності мають відбуватися суттєві зміни, пов'язані з децентралізацією.
   Процес роздержавлення — це подолання монополії державної власності, забезпечення громадянам можливості бути власником засобів і продуктів виробництва.
   Земля і її надра, води, рослинний і тваринний світ є невід'ємним надбанням усіх громадян, народів, які проживають на території України, володіють ними, користуються і розпоряджаються (ст. 1 Закону України "Про власність"). Щодо майна окремих державних підприємств, то воно може належати до загальнодержавної власності або до комунальної відповідно до встановленої підпорядкованості. Державне підприємство на надане йому майно має право повного господарського відання, відповідно до якого воно володіє, користується та розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому.
   Державні установи, які утримуються за рахунок бюджету, та державні казенні підприємства на закріплене за ними майно мають право оперативного управління, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право повного господарського відання, і обмежує володіння, користування та розпорядження майном встановленими цілями діяльності установи, завданнями і призначенням майна.
   Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.