Передумови реформування відносин власності та створення нового інституту права власності

   1990 p. знаменує собою початок реформування відносин власності і ринкових перетворень в економіці України. Безперечно, певні передумови цього були закладені раніше, починаючи з 1985 p. і до кінця 90-х р. в СРСР. У цей період невдачами закінчувалися спроби реформування економіки і створення так званого соціалістичного ринку, що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, посилення національно-патріотичної і політичної свідомості і прагнення народів союзних республік до утвердження їх політичної і державної незалежності.
   Як відомо, генеральною лінією КПРС було встановлення домінуючої ролі державної власності, що в кінцевому підсумку призвело до повного одержавлення економіки, в якій державний сектор досяг 90 відсотків. З часом можливості одержавленої економіки стали вичерпуватися, темпи економічного розвитку різко падати.
   На XXVII з'їзді КПРС були зроблено спроби поліпшити економічну ситуацію в країні і відповідно проголошено курс на економічні реформи, на "перебудову" соціалістичних відносин. Для цього передбачалися заходи, зокрема, щодо демократизації суспільного життя, переходу до економічних методів господарювання, посилення ролі трудових колективів у діяльності підприємств, певної децентралізації управління народногосподарським комплексом країни, розширення товарно-грошових відносин. Всі ці "перебудовні процеси" передбачалося здійснювати в межах соціалістичної адміністративно-командної системи, реформування державної власності не планувалося.
   У надрах соціалістичної системи на базі окремих законодавчих актів (законів СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність", "Про кооперацію в СРСР", "Про оренду і орендні відносини в СРСР") почав утворюватися і розвиватися новий сектор економіки, виникають процеси, не властиві соціалістичному суспільству, які суперечили офіційній ідеології.
   Після прийняття в 1986 p. Закону СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність" у країні формується поза волею партійно-владних структур новий соціальний прошарок населення. Цьому сприяла і загальнополітична ситуація, і демократизація багатьох сфер суспільного життя. Крім традиційної індивідуальної діяльності (ведення особистого підсобного господарства, певних видів кустарно-ремісничих промислів) громадяни дістали право займатися багатьма новими видами діяльності, які раніше заборонялися (у сфері побутового і соціально-культурного обслуговування, надання транспортних послуг тощо). По суті започатковувалися якісно нові з економічного і правового погляду суспільні відносини, що зумовило водночас і потребу визначити походження і зміст власності даної категорії громадян, особливо власності на засоби виробництва.
   Наведені соціально-економічні процеси набули нового прискорення після прийняття 26 травня 1988 p. Закону СРСР "Про кооперацію в СРСР", який спричинив створення нового кооперативного сектора економіки, кількісні і якісні зміни в особистій власності членів кооперативів, інтеграцію особистої власності і виробництва (шляхом використання майна громадян у виробничому процесі кооперативів, накопичення заощаджень громадян у вигляді акцій тощо), зародження сімейно-фермерських господарств.
   Вищезазначені та деякі інші особливості розвитку відносин власності громадян стали предметом широкого наукового обговорення, яке виявило досить різні точки зору на цю проблему в той період. Так, В. П. Мозолін висловив думку про те; що особиста власність громадян СРСР існує у формі власності на предмети особистого споживання і у формі власності на майно, яке використовується у комерційних цілях для виробництва товарів і надання платних послуг. Автору аж ніяк не можна відмовити в оригінальності судження. Просте, яким чином розмежовувати за зазначеною ознакою майно і якою має бути практична значимість подібного розмежування, відповіді у автора немає. Між тим загальновідомо, що одні й ті самі предмети можуть мати подвійне призначення.
   Ряд авторів, зокрема В. П. Шкредов, Н. Д? Єгоров та О. В. Осипенко, запропонували розглядати власність громадян, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, як приватну або дрібну приватну власність. Ці пропозиції, хоч і не надто сміливі, все-таки були кроком уперед порівняно зі стійким "консерватизмом" авторів попередніх років. Така "сміливість" пояснюється наближенням моменту прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР". Безперечно, приватна або дрібна приватна власність мислилася ними як допоміжна, яка мирно співіснувала з особистою власністю громадян.
   Загалом же напередодні прийняття нового законодавства про власність ніхто з учених-юристів у науковій літературі не піддавав сумніву доцільність збереження особистої власності. Йшлося лише про ті чи інші модифікації особистої власності з урахуванням обраного країною курсу на формування соціалістичного товарно-ринкового господарства. Особливо показовими в цьому відношенні були погляди одного з видатних учених С. С. Алексеева.
   У своїй полемічній, загалом прогресивній праці "Собственность — право — социализм" автор переконливо розкрив існуючі недоліки у формуванні відносин соціалістичної і особистої власності, в їх правовому регулюванні, а також висловив своє бачення реформування таких відносин. На жаль, С. С. Алексееву, як і багатьом іншим авторам, не вдалося уникнути тенет фетишизму соціалістичних цінностей. На його думку, в країні виникла унікальна ситуація, за якої створення соціалістичного товарно-ринкового господарства може відбутися без участі приватної власності. Щодо особистої власності, то як компромісний варіант автор запропонував законодавче передбачити її особливу різновидність — "виробничу", яка б охоплювала певні засоби виробництва, а запровадження приватної власності розглядав як найгірший варіант розвитку суспільних відносин в СРСР.
   Судженням С. С. Алексеева щодо сутності особистої власності та перспектив її існування властиві невпевненість і невизначеність, оскільки невизначеність була притаманна всій соціально-економічній і політичній ситуації в країні. Пропозиції автора про запровадження "виробничої власності" не належали до категорії абсолютно нових. Подібна точка зору (стосовно власності громадян на особисте підсобне господарство) вже висловлювалася в літературі2, хоч не отримала широкої підтримки.
   Власність громадян, зайнятих індивідуально-трудовою діяльністю (ЇТД) Є. О. Суханов визнав дрібною приватною і водночас "індивідуально-трудовою" (така думка висловлена ним після прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР">. На його думку, юридична наука змушена була ототожнювати таку власність з особистою власністю, оскільки цивільне законодавство не передбачало іншої правової форми індивідуального привласнення, крім права особистої власності громадян3. Пояснення автором даної ситуації є абсолютно вірним, але воно аж ніяк не може виправдати тих авторів, які, відзначаючи наявність у власності громадян, зайнятих ІТД (у т. ч., кустарів і селян-одноосібників), ознак, не притаманних особистій власності, все-таки визнають її особистою.
   На наш погляд, власність кустарів, селян-одноосібників, а згодом і власність громадян, зайнятих ІТД (якщо така діяльність була головним джерелом їхніх прибутків), містила всі необхідні економічні ознаки, достатні для визнання її особливим різновидом приватної власності, а саме — індивідуально-трудовою дрібною приватною власністю. Індивідуально-трудовою вона є тому, що джерелом її утворення могла бути особиста праця, яка виключала можливість використання найманої праці, а дрібною — тому, що вона не могла досягти значних розмірів внаслідок особисто-трудового характеру праці і встановлених обмежень її предметного складу. Однак у законодавстві 1961—1989 pp. індивідуально-трудова (дрібна) приватна власність не дістала свого юридичного визнання у зв'язку з існуючою у цей період ідеологічною і політичною системою. Тому на таку власність були поширені правила про особисту власність громадян.
   З прийняттям Закону СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність" у країні почався бурхливий розвиток дрібного індивідуального товарного виробництва, поширилися процеси перетворення особистих підсобних господарств на дрібнотоварні, які давали його власникам основні прибутки.
   Поширення нових суспільно-економічних відносин призводило до різкого майнового розшарування серед населення. З одного боку, в ряді галузей економіки зберігалася так звана зрівнялівка, з другого — поглиблювалися диспропорції в оплаті праці як різних, так і однакових категорій трудящих. Так, у 1989 p. середньомісячна грошова заробітна плата в народному господарстві становила 240 крб., а оплата праці колгоспників у громадському господарстві колгоспів — 196 крб. Оплата ж праці членів кооперативів, у тому числі й сумісників, перевищила 500 крб.1. Між тим за станом на січень 1990 р. у кооперативах (без сумісників) працювало 2,9 млн. чоловік. Доходи осіб, які займалися ІТД, статистикою не відзначалися, але можна з високим ступенем вірогідності припустити, Що вони були вищими, ніж у членів кооперативів. Поступово система оплати праці в державному секторі економіки почала втрачати значення універсального регулятора формування особистої власності громадян.
   Визначаючи рівень добробуту населення даного періоду, необхідно враховувати не лише блага, які споживалися, а й ті, що накопичувалися протягом життя людини (грошові заощадження, майнові та інші цінності). Особливо показовими можуть бути динаміка і структура грошових заощаджень громадян у кредитних установах. Тут спостерігалася стійка тенденція до зростання заощаджень. Так, уся сума грошових вкладів населення в Ощадному банку СРСР в 1987 p. становила 266,9млрд. крб., у 1988 — 297,5, у 1989 — 337,7. Таким чином, у 1989 р. вклади населення порівняно з попереднім роком зросли на 40,2 млрд. крб. Це стало можливим, зокрема, за рахунок збільшення грошових виплат населенню порівняно з 1988 p. (майже на 64 млрд. крб.) і внаслідок існуючого товарного дефіциту.
   Наведені суми грошових заощаджень населення вражають лише на перший погляд, але не дають однозначних підстав для висновку про високу забезпеченість основної маси населення грошовими заощадженнями. Наприклад, у 1988 р. в Ощадному банку СРСР було 197,3 млн. вкладів. Якщо взяти до уваги, що значна частина вкладників мала по два і більше рахунків, то виявиться, що майже половина населення взагалі не мала вкладів в Ощадному банку. Середній розмір вкладу в містах становив 1463 крб., у сільській місцевості — 1655 крб. При цьому не можна обійти увагою нерівномірність у розподілі вкладів між окремими категоріями вкладників, хоч серед-ньостатистичні наведені суми аж ніяк не можна вважати надмірними. У періодичній пресі, іншій літературі не раз порушувалося питання про "радянських мільйонерів". На думку Л. І. Абалкіна, такі твердження були безпідставними, оскільки статистикою Ощадного банку СРСР не було зареєстровано жодного вкладу на суму понад 200 тис. крб. Більше половини вкладів припадало на вкладників, у яких сума вкладу становила від 1 до 5 тис. крб. Великі вклади — на суму понад 25 тис. крб. становили всього 0,6 відсотка всієї суми заощаджень населення. Все-таки категорично заперечувати можливість існування мільйонерів не слід хоч би тому, що за правилами, які діяли, громадянину дозволялося мати необмежену кількість вкладів в одному або в різних відділеннях Ощадбанку СРСР.
   За деякими даними, в окремих регіонах СРСР трьом відсоткам вкладників належало близько половини всієї суми вкладів'. У Києві на 5 відсотків вкладів (не вкладників) припадала майже одна третина загальної суми вкладів, що становило понад 1 млрд. крб. У пресі стверджувалося, що лише в Києві налічувалося до 150 підпільних мільйонерів, у республіці — від 2 до 3,5 тис., в СРСР — від 15 до 30 тис. З наведеними конкретними цифрами можна і не погоджуватися, але сам факт існування мільйонерів, які незаконно нажили багатства, не може викликати сумнів, якщо враховувати, що прибутки ділків тіньової економіки обчислювалися мільярдами карбованців. Лише з 1985 по 1989 pp. в суд було передано справи на 629 осіб, звинувачених у розкраданні і хабарництві у великих розмірах. У 63 звинувачених вилучено цінностей на суму понад 1 млн. крб. у кожного.
   Накопичилося багато негативних явищ безпосередньо в народногосподарському комплексі. Управління економікою ставало все менш ефективним, порушувалися договірні зв'язки між господарюючими суб'єктами, тривав спад виробництва, що в свою чергу породжувало некерованість суспільних відносин. Ці та інші обставини вимагали негайного прийняття ґрунтовного комплексного законодавства щодо відносин власності, яке мало нормалізувати розвиток цих відносин, сприяти зародженню справжньої ринкової економіки, не обтяженої ідеологічними догмами. На це був спрямований Закон СРСР "Про власність в СРСР", прийнятий 6 березня 1990 p. і введений в дію з 1 липня 1990 p. Однак реальне становлення в Україні нового інституту права власності було пов'язано з політичними подіями, зокрема з розпадом СРСР, прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та іншими процесами, спрямованими на утвердження незалежності України, та переходом до засад ринкової економіки.