Російська гра

   Позиція Росії завжди буде важливим чинником для формування внутрішньої і зовнішньої політики України, через те що вона є сусідньою державою, а це вимагає взаємоповаги і співпраці на міжнародному рівні. Однак на практиці ми бачимо зовсім інше. Проблеми у відносинах між Україною та Росією мають давні традиції та глибоке коріння. Є всі підстави стверджувати, що Росія ніколи не відмовиться від імперських амбіцій, як і не погодиться на встановлення всебічних масових комунікацій у власному суспільстві, включно із свободою слова та свободою медій. Це монологічне утворення не може допустити існування на своїй території багатьох різних точок зору, інакше воно відразу почне розсипатися на національні уламки, з яких поставатимуть нові держави з власною історією, традиціями і способом мислення. Централізація влади за будь-яку ціну - ось його мета.
   У Львові українською мовою були перекладені праці російського політичного мислителя XIX ст. П. Чаадаева, який критикує мракобісся і відсутність правової свідомості у своїй країні. Так трапилося, - пише цей автор, - що росіяни ніколи не йшли поряд з іншими народами, тому вони не належать ні до Заходу, ні до Сходу; не мають традицій ні одного, ні другого. Перебуваючи немовби поза часом, вони не були зачеплені всесвітнім вихованням роду людського. Цього не розуміє більшість західних аналітиків. У їхніх поглядах на Росію спостерігається неадекватність такого ж роду, про яку писав Е. Саїд щодо орієнталізму. Захід сам вигадує те, що він хоче побачити в Росії, насправді не розуміючи сутнісних речей. Ось одна з таких істин: справжнім зазіханням на власний суверенітет у Росії ніколи не будуть вважати якусь сильну іноземну армію чи навіть антиросійську риторику. Свобода слова й інакша, відмінна від "офіційної", думка - ось що є найнебезпечнішим для цієї системи.
   Таким чином, відносини України та Росії формуються за типологією дискурсів, що існують за принципом взаємо-виключення: свободи і несвободи. Саме так треба розуміти всі постколоніальні тертя і непорозуміння. Ціннісний вибір України автоматично протиставляє її Росії, хотілося б цього комусь чи ні. І. Крастєв вважає Помаранчеву революцію не просто викликом, це справжній 9/11 для Москви. Причому не через зазіхання на її суверенітет, а лише з причини демократичних перетворень в Україні. Т. Еш і Т. Снайдер також вказують на несумісність імперського мислення російської владної еліти з демократичними цінностями. Росія ставиться до Помаранчевої революції як до загрози і справжньої небезпеки. Натомість російська мова продовжує розглядатися як засіб агресії, "щит і меч" імперії. Про це йдеться в однойменній статті І. Андреєва.
   В. Лизанчук представляє історію "братніх" стосунків України та Росії як послідовність цензурних заборон - від українського слова до всього народу. Він виявляє ксенофобну сутність російського медійного дискурсу, який порівняно зі свободами кінця 1990-х - початку 2000-х рр. поступово позбавляється внутрішньої поліфонічності суджень. Російський журналіст Є. Кисельов закликає українців не довіряти російським медіям, зізнаючись, що сам із заздрістю дивиться на те, як працюють українські журналісти і розвивається справжня вільна журналістика. Так само директор Центру екстремальної журналістики О. Панфілов каже, що українське телебачення викликає в нього почуття "білої заздрості", оскільки воно є справді незалежним порівняно з російським.
   З кінця 1980-х до початку 2000-х рр. Росія переживає сплеск свободи слова, бурхливий розвиток якісних медій та широку публічну дискусію з приводу суспільного значення свободи слова. Проте це явище мало короткочасний характер, оскільки, по-перше, не випливало з вимог російського соціуму. По-друге, воно було наслідком боротьби за владу між ліберальними олігархами та представниками імперської автократичної традиції. Обидві сторони розвивали корупційні схеми на всіх рівнях. По-третє, свобода слова виявилася небезпечним задоволенням для державної системи, яка століттями будувалася на тоталітарно-ксенофобних засадах. Росія перебувала за один крок до фактичного розпаду. Тому політична реакція спрямовується на реставрацію самодержавного дискурсу в системі масових комунікацій, спрямованого згори донизу: від "влади" до "народу". Зводяться нанівець інтелектуальні досягнення горбачовської "перебудови", стає очевидно, що демократичним силам під час чергової "відлиги" не велося досягти критичної маси, вони залишаються на марґінесі політичних процесів.
   Неототалітаризмом XXI ст. називає С. Грабовський путінську Росію, в якій лише 12-15 % громадян підтримують необхідність демократизації політичного життя. Корінням етичних проблем українських медій К. Квурт вважає російську культуру, в розумінні рецидивів спадщини тоталітаризму. Міжнародний інститут безпеки новин повідомив, що у 2006 р. Росія посіла друге місце після Колумбії серед найнебезпечніших для журналістів країн світу. Також, за висловом Д. Богуша, Росія веде проти України інформаційні війни "нижче пояса". їх припинення можливе не за умови якихось взаємних поступок, а на підставі вироблення спільного погляду на те, чим є цивілізоване співіснування сусідніх держав. Зі свого боку, Україна не може долучатися до риторики політичних евфемізмів щодо нетерпимості до різних поглядів та злочинів проти людяності, які культивуються у сусідній Росії.