Авторитарна стагнація

   Саме так найкраще характеризується період правління перших двох українських президентів. Ейфорія перших років незалежності не принесла очікуваного оздоровлення масових комунікацій в українському суспільстві. З кожним роком дедалі більше посилювався тиск на медії та журналістів, запроваджувалися нові форми цензури, масова авдиторія розглядалася як об'єкт маніпуляцій. У висновках моніторингу стану свободи слова в Україні у 2002 р., здійсненого Інститутом масової інформації (ІМІ), згадуються загиблі та зниклі журналісти; арешти та затримання журналістів; побиття, залякування, погрози; політичний, економічний, непрямий тиск на медії, цензура; перешкоджання виконанню журналістських обов'язків; судові позови до ЗМК та журналістів. Н. Лігачова у підсумках щодо 2002 р. також пише про нього як до певної міри переломний: наприкінці другого року XXI ст. в Україні знову, вперше після розвалу радянської імперії, відтворено Єдиний (Дез)інформаційний простір. Тобто процес "відкату" в тоталітаризм відбувався в річищі активізації "собіратєльскіх" інтенцій Росії, здебільшого за її моральної, політичної та матеріальної підтримки.
   У середовищі політ-технологів, експертів і науковців поширюється думка про маніпулятивну сутність медій. Навіть провідні українські дослідники ведуть мову про інформаційні війни як про щось нормальне, специфічно притаманне сучасному суспільству. Подібна логіка ще раніше стала звичною й усталеною для російського контексту. Так, Р. Гаріфуллін зазначає, що вигідними замовниками медій можуть бути політики, бізнесмени, підприємці. ЗМК є головним знаряддям політичної та економічної боротьби, - пише цей автор, - і найсильніший в ній не той, хто порядніший, а той, хто може ефективніше ввести в оману свого опонента.
   Українська влада намагалася адаптувати в суспільстві "нормальність" авторитаризму і заперечити медіаторську функцію ЗМК. Склалася дивна ситуація, коли, з одного боку, відбувався наступ на основні громадянські права і свободи, а з другого - існувала така ж офіційна демократична риторика. Українська владна еліта відчувала свою тимчасовість, була спрямована на швидке збагачення невеликої групи "олігархів", характеризувалася високим рівнем корупції, яка була узаконена терміном "адмінресурс". Владна еліта часів Кравчука - Кучми не наважувалася ні влитися в оновлену російську авторитарну систему, ні пристати до демократичних правил гри. В Україні мали можливість працювати російські емісари на кшталт Г. Павловського та М. Гельмана. Водночас розвивалися громадські організації загальнодемократичного і медійного профілю, завдання яких збігалися з порядком денним політичної опозиції. Обидва табори здобували свої політичні дивіденди і готувалися до президентських виборів.
   На окрему увагу заслуговують т.зв. темники, що викликають подвійний асоціативний ряд. Ця назва походить від слова "тема", яка є "бажаною" для висвітлення. У той час як інша тема може бути "небажаною", тобто забороненою. Не можна оминути додаткового враження від цієї назви чогось такого, що пов'язане з темнотою і "затемненням" масової свідомості. Темники є винаходом групи російських політ-технологів, які працювали в Україні у виборчих кампаніях 1998, 2002 та 2004 рр. На звороті палітурки книжки "Влада тьми і темників. Хрестоматія з політичної цензури в Україні. 2001-2004" упорядник В. Кіпіані вмістив фотографії В. Медведчука (юриста, екс-глави Адміністрації Президента України, лідера СДПУ(о)), С. Васильєва (журналіста, екс-керівника Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента України) та М. Погребінського (політолога, екс-радника глави Адміністрації Президента України) з приміткою: за повідомленнями преси, ці особи мають відношення до запровадження системи темників в українських медіях.
   У своєму коментарі до жанру темників М. Гельман зазначив, що це не винахід новоявленої цензури, йдеться лише про редакційну політику. Він погодився з тим, що темники вбивають журналістську професію, цинічно запропонувавши водночас вважати їх своєрідним бек-граундом для репортера, який є "професійним дилетантом". Насправді, на думку М. Гельмана, до якої варто прислухатися, деградація журналістики як творчої професії у теперішній Росії пов'язана з тим, що владна вертикаль за фактом не передбачає творчих людей. Існує лише одна творча людина — зверху, всі інші — виконавці, тому що це значною мірою військова структура. За цим зразком до кінця 2004 р. вибудовувалися масові комунікації в Україні.
   Спочатку мали місце певні термінологічні непорозуміння між західними та українськими аналітиками. Зокрема термін "недержавний" найчастіше збігався зі значенням "незалежний". Це розуміння поступово змінювалося внаслідок зіставлення діяльності т.зв. олігархічних структур як в Україні, так і на Заході. Такі мед і і здебільшого виконували політичні замовлення, нехтували професійними стандартами, ігнорували свободу слова. Фонд "Демократичні ініціативи" проводив опитування журналістів у 2001-2002 рр. з питань незалежності мас-медій в Україні. Більшість опитаних вважала, що ЗМК стануть об'єктивними і незалежними лише тоді, коли вони стануть не політичними, а бізнес-проектами ("українські ЗМК мають навчитися самі заробляти гроші та жити за свої, а не за гроші політичних кланів"). Відповідно серед критеріїв, що засвідчують розвиток громадянського суспільства, на перше місце журналісти поставили наявність незалежних ЗМК та свободи слова ("мас-медії залежні від споживача, а не від "грошового мішка").
   Коментуючи головні тенденції і події політичного мовлення 2003 р., експерти "Телекритики" відзначили його подальшу деградацію, зумовлену процвітанням "темників" з Адміністрації Президента і дозованої цензури, посиленням пропагандистської спрямованості та звуженням інформаційної складової новин, поступовим встановленням системи тотального контролю. Є. Федченко наводить сім функцій ЗМК щодо обслуговування політичної системи під час виборів, узвичаєних демократичною практикою:
   • спостереження за соціополітичним середовищем, інформування про зміни, що можуть позитивно чи негативно позначитися на добробуті громадян;
   • участь у встановленні політичного порядку денного, визначення ключових поточних проблем та сил, причетних до їх появи чи розв'язання;
   • це платформа для висловлювання іншої позиції;
   • діалог уздовж політичного спектра, в тому числі між владою та громадськістю;
   • механізм для звітування можновладців щодо виконання ними владних функцій;
   • можливість для громадян мати доступ до інформації, обирати та бути залученими у політичний процес;
   • здійснення спротиву будь-яким спробам, що надходять з-поза сфери медій, вплинути на їхню незалежність, а отже, й здатність слугувати авдиторії.
   За Є. Федченком, перед виборами 2004 р. різниця між цими стандартами та українськими реаліями була вражаючою: жодну з семи функцій ЗМК в Україні не виконували. Таким чином, напередодні Помаранчевої революції державна влада дедалі більше виявляла свою не самодостатність; поширювалася думка про маніпулятивне призначення мас-медій; наступ на свободу слова відбувався за російськими зразками і за допомогою російських політ-технологів. У 2004 рік професійне медійне середовище та українське суспільство ввійшло з роздратуванням щодо рецидивів авторитаризму і надією на нові президентські вибори.
   Ми зосереджуємося головним чином на подіях, починаючи з 2002 р., саме тому, що на цей час в Україні організаційно оформилася дієздатна опозиція, яка здобула перемогу на парламентських виборах. Тобто був сформований альтернативний спектр ідей та можливостей для подальшого суспільного розвитку. Значно активізувалися громадські організації медійного спрямування, які об'єднували свої зусилля через різні способи діяльності, проекти і кампанії. Вони відстоювали інтереси різних соціальних і професійних груп, провадили велику організаційну діяльність, здійснювали моніторинги, розробляли пропозиції змін до законодавства, видавали необхідну фахову літературу, здійснювали навчальний процес. У той час, як авторитарний режим все далі скочувався до тоталітаризму, ситуація в суспільстві, хоч як це парадоксально, поліпшувалася. У сприятливий момент воно виявилося здатним заявити і відстояти власну позицію. Поступове перенесення центру ваги з офіційних чинників до репрезентантів широкої громадськості було свідченням розвитку громадянського суспільства в Україні.