Таблиця 28. Динаміка обсягів кредитних вкладень банків України

   Позичальником при цьому може бути будь-який суб´єкт влас­ності, який вселяє банкові довіру, володіє певними матеріальними та правовими гарантіями, згоден сплачувати відсоток за кредит і по­вертати його кредитній установі у встановлені кредитором строки.
   Суб´єкт одержання позики може бути різного рівня, починаю­чи від окремої приватної особи, підприємства, фірми, аж до дер­жави. На сьогодні прийнята така класифікація позичальників:
   1. Державні підприємства й організації.
   2. Підприємства приватної форми власності.
   3. Інші банки.
   4. Підприємці, фізичні особи без утворення юридичної особи.
   5. Підприємці, фізичні особи з утворенням юридичної особи.
   6. Фізичні особи.
   7. Інші господарства, в тому числі органи влади, спільні підприєм­ства, міжнародні об´єднання та організації.
   Поділ кредитів за суб´єктами їх одержання породжує ще одне поняття класифікації в системі кредитування — вид кредитів. Вид кредитів відображає сукупність властивостей, характерних для тієї чи іншої конкретної кредитної угоди в економічному та організаційному відношенні. Економічні властивості кредитної угоди — це властивості самого кредиту, вони однакові (повернен­ня, платність, забезпечення, цільовий характер, строковість). Банківські позики можуть бути розділені на сім основних кате­горій.
   1. Іпотечні позики, тобто позики, забезпечені нерухомістю — землею, будинками та іншим майном, а також короткострокові кредити на будівництво і землевпорядкування та більш довгострокові кредити на купівлю сільськогосподарських угідь, будин­ків, квартир, комерційних споруд і майна за кордоном.
   2. Позики фінансовим установам, тобто позики банкам, стра­ховим і фінансовим компаніям, а також іншим фінансовим установам.
   3. Сільськогосподарські позики, надані власникам фермерських господарств з метою сприяння і розвитку їх діяльності.
   4. Позики торговельним та промисловим компаніям — нада­ються підприємницьким фірмам для покриття видатків на ку­півлю товарно-матеріальних запасів, сплату податків і виплату зарплати.
   5. Позики приватним особам на споживчі цілі, на придбання товарів у розстрочку.
   6. Інші позики — містять всі інші види позик, що не описані вище, у тому числі під забезпечення цінними паперами.
   7. Лізингове фінансування — передбачає, що банк купує устат­кування або машини і передає їх в оренду своїм клієнтам.
   У кожному окремому випадку види кредитів можуть мати своє положення, що регламентує порядок їх видачі та погашення. Наприклад, особливий технологічний порядок характерний для міжбанківських позик.
   Види кредитів різняться не тільки за позичальниками, а й за іншими параметрами. До них належать: зв´язок кредиту з ру­хом капіталу, сфера застосування кредиту, термін кредиту, плат­ність кредиту, забезпеченість кредиту.
   За зв´язком кредиту з рухом капіталів його можна розді­лити на два типи: позику грошей і позику капіталу. Позика гро­шей пов´язана, як правило, із споживчими або іншими цілями, коли кредит не дає приросту суспільного продукту, а втрачається і погашається за рахунок уже створених накопичень. Позика капі­талу, навпаки, передбачає не прирощення продукту, а його збільшен­ня; позичальник у цьому випадку зобов´язаний так використати кредит, щоб із його допомогою одержати нову вартість, не тільки повернути кредит, а й заплатити позиковий відсоток як частину прибутку, додатково отриманого в результаті використання бан­ківських коштів. Позика капіталу є найтиповішим видом бан­ківського кредиту.
   За сферою застосування кредити поділяються на кредити у сферу виробництва та у сферу обігу. Для сучасної вітчизняної практики більш характерними є вкладення коштів не в сферу ви­робництва, як це зазвичай прийнято з позиції здорової економі­ки, а у сферу обігу, де оборотність і прибутковість операцій є вищою, ніж у виробничій сфері. Залежно від терміну банківські кредити поділяються на: короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 3 років) та довгострокові (понад 3 років). Традицій­но сучасна кредитна справа відзначається переважно коротко­строковим характером. В зарубіжній практиці короткострокові позики — це позики, термін користування якими не перевищує одного року. В основному це позики, що обслуговують кругообіг оборотного капіталу, поточні потреби клієнтів.
   До довгострокових позик належать кредити, терміни яких пере­вищують 6 років (у деяких країнах, наприклад США, довгостроко­вими є позики терміном понад 8 років). Ці позики обслуговують потреби в коштах, необхідних для формування основного капіталу, фінансових активів, а також деяких різновидів обігових коштів.
   Середньостроковими кредитами є кредити, термін користуван­ня якими перебуває в межах від 1 до 6 років. Сфера їх застосу­вання збігається з обслуговуванням потреб за допомогою довго­строкового кредиту.
   У розряді критеріїв класифікації банківських позик не останнє місце займає платність кредиту. Виходячи з цього критерію, можна вирізнити банківські позики з ринковою відсотковою став­кою, підвищеною і пільговою. Ринкова ціна кредиту — це та його ціна, яка складається на ринку в даний момент виходячи з попиту й пропозиції на різні види банківських позик. В умовах великої інфляції — це досить рухлива ціна, що має тенденцію до підвищен­ня. Позики з підвищеною відсотковою ставкою виникають у зв´яз­ку з великим ризиком кредитування клієнта, порушенням ним умов кредитування, прогнозом збільшення вартості кредитних ре­сурсів тощо. Позики, надані на умовах пільгового відсотка, є елемен­том диференційованого підходу до кредитування, виникають у взаємовідносинах з акціонерами, при рефінансуванні централізо­ваних кредитів емісійного банку (за умови зниженої, порівняно з їх ринковою, ціни), кредитуванні співробітників банку.
   Забезпечення кредиту. Важливим елементом кредитування і критерієм класифікації банківських позик є їхня забезпеченість. У цьому зв´язку позики можуть мати: пряме забезпечення, не­пряме забезпечення і не мати його. У міжнародній практиці кре­дити часто поділяються на забезпечені, незабезпечені і такі, що мають часткове забезпечення.
   Досвід західних країн показав, що наявність матеріального забезпечення ще не дає впевненості у своєчасному поверненні банківських позик.
   У світовій банківській практиці можна побачити й інші критерії класифікації. Так, у більшості країн позики поділяються на два блоки: кредити юридичним і позики фізичним особам. Якщо кре­дити першого блоку надаються на виробничі цілі (наприклад, на розширення виробництва і реалізацію продукту), то кредити друго­го блоку обслуговують особисті потреби населення. Подібна класи­фікація виявляється важливою як для диверсифікації ризику кредитних вкладень, так і для організації кредитування (порядку видачі, оформлення, погашення, забезпечення кредиту тощо).
   Банківські кредити деталізують і за іншими, «дрібнішими» ознаками, їх розділяють залежно від тієї валюти, що використо­вується в процесі кредитування, залежно від того, обмежена лімітом позикова заборгованість чи ні, кредити, які постійно відновлюються (револьверні) і невідновлювальні тощо.
   Суттєвою підставою для виокремлення спеціальної групи кре­дитів є їх розмір. У світовій банківській практиці регламенту­ються так звані «значні» кредити, розмір яких одному позичаль­никові (або групі позичальників) перевищує 5 % банківського капіталу.
   Банківські кредити можна розрізнити й залежно від об´єкта кредитування.
   В українській практиці короткострокові кредити видаються під різні елементи виробничих запасів промисловості, наприклад, банки кредитують сировину, основні й допоміжні матеріали, па­ливо, готову продукцію, кошти в розрахунках. У сільськогоспо­дарських підприємств банки кредитують витрати рослинництва і тваринництва, мінеральні добрива, пальне тощо.
   Довгострокові позики спрямовуються на кредитування такої діяльності, як: будівництво виробничих об´єктів; реконструкція, технічне переоснащення, розширення виробничих об´єктів; при­дбання техніки, устаткування і транспортних засобів; організа­ція випуску нової продукції; будівництво об´єктів невиробничо­го призначення тощо.
   Позика може видаватися не обов´язково на формування мате­ріального об´єкта, у позичальника взагалі може не бути того, під що в натурально-речовому вигляді можна одержати позику. В такому випадку об´єктом є потреба позичальника в додаткових ресурсах.
   Розглянута нами класифікація банківських позик, її критерії неминуче взаємопов´язані з принципами кредитування. Обов´яз­ковою вимогою сучасної системи кредитування є вимога цільово­го характеру кредиту, повноти і терміновості повернення по­зик, їх забезпеченості. До загальноекономічних принципів кредитування належить принцип диференційованості, що виражає неоднаковий підхід банку як до кредитування суб´єкта, об´єкта, так і до забезпечення позик.
   В сучасних умовах особливе значення мають принципи раціо­нального кредитування, що потребують надійної оцінки не тільки об´єкта, суб´єкта і якості забезпечення, а й рівня маржі, прибутко­вості кредитних операцій, зниження ризику.
   Виходячи з принципу прибутковості банківського господарства банківські позики є платними.
   Банки як торговельні підприємства торгують насамперед своїми ресурсами, розміщуючи їх у кредитні операції. Тому в нормаль­ному (безкризовому, безінфляційному) господарстві для банків, що виступають насамперед як великі кредитні інститути, прибуток від кредитної діяльності є найосновнішим. У прибутку амери­канських банків на прибутки від кредитних операцій припадає переважна частина — понад 60 %.
   Розмір кредитного продукту банку залежить не тільки від обсягу його власних коштів, а й від залучених ресурсів. У сучасній рин­ковій системі торгувати великим обсягом коштів можна лише тоді, коли банк додатково залучив кошти своїх клієнтів. Оскільки банк залучає ресурси не для себе, а для інших, то обсяг кредитного про­дукту стає тим вищим, чим більша маса акумульованих ним на засадах повернення коштів.
   Особливість сучасної системи кредитування полягає в її залеж­ності не тільки від власних і залучених ресурсів, а й від певних норм, які встановлює НБУ для комерційних банків.
   Суттєвою ознакою сучасної системи кредитування є її договірна основа.
   При всій своїй прибутковості кредитна операція в умовах економічної кризи, спаду виробництва, банкрутства підприємств є найризикованішою. В сучасних умовах затримка повернення позик клієнтами банку стає досить частим явищем.
   Існує також поняття умов кредитування. Під умовами кредиту­вання маються на увазі певні вимоги, які ставляться до базових еле­ментів кредитування — суб´єктів, об´єктів та забезпечення кредиту.
   Умови кредитування:
   • дотримання вимог, які ставляться до базових елементів кре­дитування;
   • збіг інтересів обох сторін кредитної угоди;
   • наявність можливостей як у банку-кредитора, так і в пози­чальника виконувати свої зобов´язання;
   • дотримання принципів кредитування;
   • можливість реалізації застави і наявність гарантій;
   • забезпечення комерційних інтересів банку;
   • планування взаємовідносин сторін кредитної угоди.
   При всьому розмаїтті об´єктів і суб´єктів кредитування, різних видів позик, наданих юридичним і фізичним особам, система кре­дитування являє собою певну єдину схему, яка містить в собі:
   1. Методи кредитування і форми позикових рахунків.
   2. Кредитну документацію, що подається банку.
   3. Процедуру з видачі кредиту.
   4. Порядок погашення позики.
   5. Контроль у процесі кредитування.
   Метод кредитування можна визначити як сукупність прийомів, за допомогою яких банки здійснюють видачу і погашення кредитів. Таких методів три.
   1. Метод кредитування за оборотом.
   2. Метод кредитування за залишком.
   3. Оборотно-сальдовий метод.
   При кредитуванні за оборотом кредит іде за рухом, оборотом об´єкта кредитування. Кредит авансує затрати позичальника до моменту вивільнення його ресурсів. Розмір позики зростає в міру збільшення об´єктивної потреби. Цей метод забезпечує непере­рвний, у міру зниження чи збільшення потреби, синхронний рух кредиту, є процесом, який постійно відновлюється.
   При кредитуванні за залишком кредит взаємопов´язаний із залишком товарно-матеріальних цінностей і витрат, що виклика­ли потребу в позиці. Скажімо підприємство може закупити необ­хідні йому цінності за рахунок своїх фінансових джерел і лише потім звернутися в банк за позикою під їх забезпечення, тим самим компенсуючи виробничі витрати. Кредит у цьому випадку видається під залишок товарно-матеріальних цінностей, у поряд­ку компенсації, а не авансування витрат (уже зроблених у даному випадку) на придбання необхідних матеріалів.
   На практиці кредитування за оборотом і за залишком можуть поєднуватися, створюючи оборотно-сальдовий метод, коли кредит на першій стадії видається в міру виникнення в ньому потреби, а на другій стадії погашається в суворо встановлені терміни, які можуть не збігатися з обсягом вивільнених ресурсів. На першій стадії кредит видається на початковій стадії обороту товарно-матеріальних цінностей і витрат, на другій стадії погашається на основі залишків строкових зобов´язань клієнта перед банком.
   Організаційно рух кредиту (його видача і погашення) віддзерка­люється на позикових рахунках клієнта, які відкриває йому банк.
   Позиковий рахунок — це такий рахунок, на якому відображаєть­ся борг (заборгованість) клієнта банку щодо одержаних кредитів, видача і погашення позик. Для всіх позикових рахунків харак­терна їх загальна конструкція: видача кредиту проходить за їх дебетом, погашення — за кредитом.

   Сутність і роль кредитних операцій у діяльності комерційних банків. Функціонування ринку тісно пов´язане з такими понят­тями як «кредит» і «відсоток». Кредит — це форма руху позико­вого капіталу, тобто грошового капіталу, наданого в позику на умовах забезпеченості, повернення, прибутковості, терміновості, сплачуваності та цільового характеру використання. Існування кредит­них відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові капітали, власники яких готові відступити їх на певний термін під відсоток, а з іншого боку — позичальників, які бажають тим­часово використовувати їх у своїй виробничій діяльності. Кре­дитні відносини реалізуються через кредитну систему.
   Сучасна кредитна система — це сукупність різноманітних кре­дитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіта­лів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу.
   Позики комерційних банків класифікують за різними крите­ріями. За наявністю і характером забезпечення: забезпечені (ломбардні) позики і незабезпечені (бланкові) кредити.
   Основна маса банківських кредитів видається під забезпечення, що є одним із принципів банківського кредитування. Формами забезпечення зобов´язань щодо повернення кредиту можуть бути:
   • застава майна позичальника;
   • гарантія або доручення;
   • перевідступлення на користь банку контрактів, вимог і ра­хунків позичальника до третьої особи;
   • договір страхування відповідальності позичальника за непогашення заборгованості стосовно позики;
   • товаророзпоряджувальні документи (гарант — складське сві­доцтво, що підтверджує перебування товару на складі, залізнична накладна, коносамент — свідоцтво про приймання вантажу до мор­ського перевезення тощо);
   • цінні папери;
   • поліси страхування життя;
   • інші грошові вимоги позичальника до третьої особи.
   Незабезпечені позики, які в банківській практиці називають­ся бланковими, надаються тільки під зобов´язання позичальника погасити позику. Ці кредити пов´язані з великим ризиком для банку і видаються під вищий відсоток.
   За термінами використання позики:
   Термінові — позики, надані банком на зафіксований в угоді з позичальником термін:
   • короткострокові — до 1 року;
   • середньострокові — від 1 до 3 років;
   • довгострокові — понад 3 роки.
   До запитання (онкольні) — позики, що погашаються позичаль­ником на першу вимогу банку. Відстрочені (пролонговані) — позики, щодо яких прийняте рішення про перенесення терміну по­вернення на пізніший час. Відстрочка погашення позики зазви­чай супроводжується встановленням вищої відсоткової ставки.
   За способами надання:
   • що видаються в разовому порядку;
   • що видаються відповідно до відкритої кредитної лінії, попе­редньо встановленого ліміту кредитування;
   • гарантовані (резервні) кредити із заздалегідь обумовленою датою видачі позики та з видачею позики в міру виникнення в ній потреби.
   За способами погашення:
   • що погашаються одноразовим платежем після закінчення терміну;
   • що погашаються періодичними внесками, поступово;
   • що погашаються відповідно до особливих умов, передбачених кредитною угодою.
   Прострочені — позики, щодо яких минули терміни повернен­ня, встановлені в кредитному договорі, а позикові кошти банку не повернуті.
   Порядок погашення кредиту, при якому виплати здійснюють­ся нерегулярно, передбачає вищу відсоткову ставку.
   За характером і способом сплати відсотка:
   • позики з фіксованою відсотковою ставкою, відразу встанов­леною на повний термін погашення кредиту. Здійснюється таке кредитування звичайно на короткий термін;
   • плаваючою відсотковою ставкою, яка періодично перегля­дається і прив´язується до рівня облікової ставки центрального банку та фактичних темпів інфляції;
   • зі сплатою відсотків у міру використання позикових коштів (звичайні позики);
   • зі сплатою відсотка одночасно з одержанням позикових кош­тів (дисконтний кредит).
   За кількістю кредиторів:
   • надані одним банком;
   • синдиковані (консорціумні) кредити — що видаються бан­ківським консорціумом, у якому один із банків бере на себе роль менеджера, об´єднує кошти для загального кредиту, укладає з клієнтом договір і займається розподілом відсотків;
   • паралельні, що передбачають однакову узгоджену участь кількох банків у наданні кредиту одному позичальникові.
   Банківський кредит надається банками й іншими кредитно-фінансовими інститутами юридичним особам, населенню, державі, іноземним клієнтам у вигляді грошових позик.
   Поширеним видом короткострокових позик є вексельні опе­рації: облік векселів і застава векселів.
   Облік векселя — це своєрідна купівля векселя банком. Купу­ючи вексель у векселетримача, банк отримує право на одержання грошей за векселем після закінчення його терміну. За авансуван­ня векселетримача банк стягує з останнього обліковий відсоток, або дисконт, що дорівнює різниці між номінальною вартістю векселя і сумою, яку виплачує банк при обліку векселя. Після закінчення терміну векселя банк пред´являє його боржникові (векселедавцю) до погашення. Економічна суть цієї операції полягає в достроковій грошовій реалізації векселя його утримувачем банкові й перетво­ренні комерційного кредиту в банківський.
   Застава векселя відрізняється від обліку векселя тим, що век­сель переходить від векселетримача до банку не остаточно, а тим­часово як застава виданої банком позики. Після закінчення тер­міну позики позичальник зобов´язаний її погасити і виплатити за нею відсотки.
   З вексельним обігом пов´язане надання акцептного кредиту.
   Акцептний кредит надається векселедавцю (платникові за векселем) і виконує роль гарантійної послуги. Кредитна угода оформляється з використанням переказного векселя (тратти), де векселетримач (трасант) вказує платника (трасата), який повинен акцептувати вексель, тобто дати згоду здійснити платіж. Трасант, отримавши акцепт банку за векселем, обліковує його в іншому бан­ку (великі банки нерідко самі обліковують свої власні акцепти) і таким чином одержує гроші або ж погашає акцептом свої бор­ги. До терміну тратти клієнт, якому був відкритий кредит, вносить банкові-акцептанту відповідну суму на оплату векселя. За надання акцептного кредиту банк стягує акцептну комісію.
   В ролі гарантійної банківської послуги виступає й звальний кре­дит. Його призначення — покрити зобов´язання клієнта, якщо він не зможе виконати їх самостійно. Авальний кредит існує у вигляді різних форм гарантій або доручень: гарантія платежу або поставки, доручення щодо кредиту, гарантія надання позики тощо. Щодо анального кредиту нараховується комісія, розмір якої залежить від виду вимог, що випливають Із гарантії, а також терміну дії гарантії, а за наданий кредит банкові сплачується відсоток.
   Класичною формою видачі кредиту є кредит, за овердрафтом. При овердрафті банк надає кредит, видаючи клієнтові гроші (або оплачуючи його рахунки) з поточного рахунка клієнта понад на­явні на рахунку залишки в межах певного ліміту (в результаті утвориться дебетове сальдо). Сума ліміту, тобто максимальна сума овердрафту, встановлюється при відкритті поточного рахунка. Овердрафт зручний для клієнта тим, що дає змогу кредитувати саме ту суму, яка йому необхідна в даний момент, виплачуючи відсоток лише за фактично витрачені кошти.
   Обсяг кредиту змінюється в міру надходження коштів на поточ­ний рахунок клієнта. Відсоток за овердрафтом нараховується щодня на суму, яка перевищує залишок на поточному рахунку.
   Поширеною формою відкриття кредитного ліміту є ліміт за контокорентним рахунком, який відкривається позичальникові.
   Контокорентний рахунок — поєднання позикового рахун­ка з поточним, на якому враховуються всі операції банку з клієнтом. Дебет рахунка: позики, надані банком клієнтові.
   Кредит: суми, що надійшли в банк від клієнта. Позичальник використовує контокорентний кредит у різному обсязі залежно від свого фінансового стану.
   Відсотки за контокорентним кредитом належать до розряду найвищих, оскільки кредит пов´язаний з підвищеним ризиком для банку.
   Ліміт може відкриватися у формі відкриття кредитної лінії, тобто юридичне оформленої угоди між банком і позичальником про максимальну суму кредиту, яку останній зможе використо­вувати протягом обумовленого терміну при дотриманні певних умов. Це одна з форм короткострокового кредиту (до 1 року) для покриття тимчасової потреби в коштах. Початкове узгоджена величина кредитної лінії може бути скоригована банком у ви­падку зміни кон´юнктури. Відкриття кредитної лінії нерідко супроводжується вимогою банку до позичальника зберігати на своєму поточному рахунку компенсаційний залишок у розмірі не менше 20 % від суми кредиту.
   Однією з форм надання банківських позик є надання кредиту з використанням спеціально відкритого позикового рахунка, коли вся сума перераховується з дебету позикового рахунка на кредит поточного рахунка клієнта.
   Різновид средньо- і довгострокових кредитів, наданих за «пла­ваючими» відсотковими ставками, являє собою револьверні, або відновлювані кредити, що переглядаються через обумовлені в кредитній угоді терміни (3—6 місяців), відповідно до поточних ринкових ставок за короткостроковими кредитами. Кредит віднов­люється, поки не мине загальний термін кредиту.
   Комерційний кредит надається одним діючим підприєм­ством іншому у вигляді продажу товарів із відстроченням пла­тежу. Знаряддям такого кредиту є вексель, оплачуваний через ко­мерційний банк. Як правило, об´єктом комерційного кредиту є товарний капітал, що обслуговує кругообіг промислового капіта­лу. Особливість комерційного кредиту полягає в тому, що позико­вий капітал тут зливається з промисловим. Головна мета такого кредиту — прискорити процес реалізації товарів і закладеного в них прибутку. Відсоток за комерційним кредитом звичайно ниж­чий, ніж за банківським кредитом. Комерційний кредит залежить від фінансових можливостей постачальника товару і від спромож­ності покупця своєчасно погасити заборгованість. Розміри комер­ційного кредиту обмежуються величиною резервних капіталів, які мають промислові й торговельні компанії.
   Споживчий кредит, як правило, надається торговельними ком­паніями, банками і спеціалізованими кредитно-фінансовими інсти­тутами для придбання населенням товарів і послуг із відстрочен­ням платежу.
   У банківській практиці розглядають такі види споживчого кредиту. Залежно від мети кредитування, розрізняють спожив­чий кредит на поточні потреби і кредит на інвестиційні цілі населення. Залежно від порядку надання кредиту існує прямий (надається безпосередньо банком) і непрямий (надається торго­вельною організацією) кредити. Форма надання споживчого кре­диту — грошова або товарна (із відстроченням платежу).
   Найпоширенішим способом надання споживчого кредиту є по­зики, пов´язані з купівлею товарів тривалого користування. Обслу­говування позичальника здійснюється разом із банком і тор­говельною організацією шляхом укладання угоди про надання покупцеві товару кредиту з розстрочкою. Клієнт вносить до 30 % вартості товару. Під неоплачену частину товару банк надає клієнтові кредит і переказує кошти торговельній організації, залишаючи в забезпечення кредиту суму початкового внеску. Після погашення позики клієнтом цей внесок переказується на рахунок торговель­ного підприємства.
   Інший варіант: на неоплачену частину вартості товару випису­ються векселі, які обліковуються банком. Після закінчення тер­міну позичальник погашає векселі. Забезпечення кредиту — куп­лений товар.
   Другим способом споживчого кредитування є кредитна карт­ка. Кредитна картка — це іменний платіжно-розрахунковий документ, за допомогою якого здійснюється запозичення грошей або оплата при купівлі товарів і послуг. Кредитні картки випус­каються банками, промисловими й торговельними підприємства­ми, широко використовуються при наданні споживчого кредиту. З їх допомогою здійснюється реєстрація фінансових операцій клієнта, вносяться зміни в його рахунок, відзначаються платежі, податкові виплати тощо.
   Установи, які випускають кредитні картки, стягують плату з клієнтів у вигляді разових щорічних платежів та комісійних, які нараховуються регулярно (від вартості оплачених рахунків). Банк також стягує з власника картки відсоток за кредит, наданий у ме­жах ліміту кредитування. Найпоширенішими є кредитні картки масового зразка, розрахунки за якими здійснюються через відкрит­тя револьверного кредиту емітентом кредитної картки; кредитні картки дорожнього типу, яким притаманний такий самий спосіб кредитування при розширенні сфери застосування й обмеженні кола одержувачів карток; дебетові картки, платежі за якими здій­снюються в межах залишку коштів на поточних рахунках клієнта.
   Лізинговий кредит — довгострокова здача в оренду з правом викупу основних засобів, куплених орендодавцем для орендаря з метою виробничого використання. У лізингових операціях беруть участь три сторони: постачальник (виробник) машин і устатку­вання, організація, що фінансує угоду (орендодавець) та організа­ція, що використовує орендоване майно у своїх інтересах (орен­дар). Організаціями, які фінансують лізингові операції, є комерційні банки або їхні дочірні лізингові компанії.
   У межах довгострокової оренди розрізняють дві основні фор­ми лізингових операцій — фінансовий і оперативний лізинг.
   Оперативний лізинг передбачає передачу орендного права ко­ристування основними фондами, що належать орендодавцю на термін, що не перевищує термін їх повної амортизації, з обов’язковим поверненням цих основних фондів орендодавцю. Право власності на орендовані основні фонди залишається в орендодав­ця протягом усього терміну оренди.
   Фінансовий лізинг передбачає придбання орендодавцем основ­них фондів на замовлення орендаря з наступною передачею орен­дареві права користування цими основними фондами на термін, менший ніж термін повної амортизації, з обов´язковою наступ­ною передачею орендареві права власності. Комерційні банки ви­користовують в основному фінансовий лізинг.
   Протягом терміну дії договору про лізинг орендар сплачує орен­додавцеві повну вартість узятого в оренду майна. Лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом на виплат. Клієнт укладає з банком договір, у якому визначається розмір орендної плати і періодичність її перерахування. До складу лізингового платежу входять: сума амортизації або вартість орендованого май­на, прибуток лізингодавця за надані послуги (лізингова маржа), плата за кредит.
   Об´єкти лізингу — це різне рухоме (машини, обладнання, транс­портні засоби, обчислювальна техніка тощо) і нерухоме (будинки, споруди) майно.
   Банк, що здійснює лізинг, одержує такі переваги: розширення кола банківських операцій і відповідно збільшення одержуваних доходів; зниження ризику втрат від неплатоспроможності клієнта; розмір орендної плати за надання майна в рамках лізингу може бути вищий, ніж відсоткова ставка за довгостроковими кредита­ми, які видаються на той самий термін.
   Лізинг дає й орендареві ряд переваг порівняно зі звичайними формами фінансування і кредитування: зберігається ліквідність балансу — лізинг забезпечує повну вартість угоди і сприяє значно­му прискоренню окупності капіталовкладень; досягається еконо­мія власних коштів підприємства; сплата орендних платежів може здійснюватися за рахунок прибутків, одержаних від експлуатації орендованого об´єкта; дозволяє підприємству уникати втрат, пов´я­заних із моральним старінням машин та обладнання; дає змогу зменшити податковий тягар, оскільки лізингові платежі входять до складу собівартості продукції.
   У промислове розвинутих країнах лізингові платежі набули великого розвитку за останнє десятиліття. Частка видатків на лізингові операції в загальних капіталовкладеннях у машини та обладнання становить:
   • у США — 30 %;
   • в Англії, Франції, Швеції, Іспанії — 13—17 %;
   • в Італії, Голландії — 12—14 %;
   • в Австрії, Данії, Норвегії — 8—10 %.
   Великого поширення в практиці міжнародних відносин набув лізинг. Розрізняють експортний лізинг (угода, за якою лізингова компанія купує обладнання в національної фірми, а потім надає його в оренду закордонному орендареві) та імпортний лізинг (угода, за якою лізингова компанія купує обладнання в іноземної фірми і надає його в оренду вітчизняному орендареві).
   Державний кредит слід розділяти на власне державний кре­дит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. В другому випад­ку держава запозичує кошти у банків та інших кредитно-фінан­сових інститутів на ринку капіталу для фінансування бюджетного дефіциту і державного боргу. При цьому крім інститутів державні облігації купує населення, юридичні особи.
   Державні позики — форма кредитних відносин, у яких пози­чальником або кредитором виступає держава. За допомогою дер­жавних позик досить швидко мобілізуються значні фінансові ре­сурси, що особливо важливо в періоди економічної кризи.
   Здійснюються у формі державних позик, шляхом випуску каз­начейських зобов´язань, розміщення залишків внесків ощадних установ у державні цінні папери. Наслідком використання дер­жавних позик є зростання державного боргу.
   Державні позики поділяються:
   1. На ті, що випускаються центральним урядом та місцевими органами управління.
   2. За місцем розміщення — внутрішні й зовнішні.
   3. За видами прибутковості — на відсоткові та виграшні (ло­терейні).
   4. За термінами погашення — на поточні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та безстрокові.
   Державні позики випускаються для відкритого продажу насе­ленню і кредитним установам або шляхом перетворення части­ни вкладів в ощадних банках у державні позики. Розміщення здій­снюється через кредитні установи, за підпискою, шляхом купівлі-продажу на біржі або аукціоні.
   Внутрішні позики звичайно оформляються у вигляді цінних паперів — облігацій, казначейських векселів, боргових зобов´язань. Позики уряду в Ощадбанків та зовнішні міжурядові позики обліга­ціями не оформляються.
   Основні утримувачі цінних паперів внутрішніх державних по­зик — кредитні установи, приватні фірми, спеціальні довірчі фонди, приватні особи.
   Міжнародний кредит являє собою рух позикового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин, пов´язаний з наданням урядами, банками і юридичними особами одних держав товарних і валютних ресурсів урядам, банкам та юридичним особам інших держав. Функціонує такий кредит на принципах повернення, строковості, платності, забезпеченості, цільового характеру за ра­хунок зовнішніх і внутрішніх джерел.
   Міжнародні кредити за формою бувають товарні (надані екс­портерами імпортерам) і валютні (надані банками в грошовій формі); за валютою позики — у валюті країни-боржника, у валюті країни-кредитора, у валюті третьої країни, у міжнародній рахун­ковій грошовій одиниці (наприклад екю).
   Міжнародні фірмові кредити, що є різновидом комерційного кредиту в сфері міжнародних економічних відносин, надають по­зику фірми однієї країни фірмі іншої країни у вигляді поставки товарів із відстроченням платежу (оформляються переказним век­селем). Розрахунки можуть здійснюватися також у формі відкри­того рахунка. Експортер відкриває рахунок заборгованості імпор­тера. Такий кредит погашається періодичними платежами з ко­роткими проміжками часу (1—2 місяці). Найбільше поширення одержали фірмові кредити, надані експортерами імпортерам.
   Залежно від термінів розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 5 років) і довгострокові (понад 5 років) фір­мові кредити. Відсоткові ставки за фірмовими кредитами звичайно нижчі ринкових відсоткових ставок, оскільки система кредиту­вання експорту субсидується державою.
   Міжнародні банківські кредити являють собою форму кре­диту, за якої банки однієї країни надають кошти в тимчасове ко­ристування позичальникам з іншої країни (державі, юридичним, фізичним особам).
   Банківський кредит у міжнародній банківській практиці за­стосовується в різних формах: форфейтинг, факторинг, експорт­ний кредит, лізинг, кредитна лінія.
   Форфейтинг — це кредитування експортера шляхом купівлі в нього векселів, акцептованих імпортером. При такій формі креди­тування весь ризик щодо виконання боргового зобов´язання пере­ходить до покупця векселя — форфейтера, тобто банку-експортера. Експортер перевідступає вимоги до покупця банкові-форфейтеру і тим самим знижує дебіторську заборгованість, поліпшуючи структуру свого балансу. Термін кредитування дуже незначний. Джерелом коштів для банків, які беруть участь у форфейтингових операціях, є ринок євровалют. Тому облікова ставка за форфей-тингом фіксується на базі ставок євровалютного ринку, у її розра­хунок входять витрати форфейтингу щодо залучення коштів, стра­хові й валютні ризики. Основними валютами угод є: німецька мар­ка — 50 %, долар США — 40 %, швейцарський франк — 100 %.
   Факторинг — форма кредитування, яка виражається в наданні експортерові, що продав товар на умовах кредиту, різноманітних послуг, у тому числі інкасування дебіторської заборгованості клієн­та. Беручи на себе вимоги свого клієнта до його боржників, фак­торингова фірма зобов´язується або вручати гроші клієнта в міру стягування їх із боржників, або виплатити йому готівкою при укладанні угоди. Найпоширеніша форма — короткострокове кре­дитування. Операція факторингу звільняє експортера від кредит­них ризиків, до посередника (фактора) переходять облік і стягу­вання боргу з несумлінного платника.
   Вартість факторингового кредиту містить відсоток за корис­тування ним, комісію за бухгалтерське обслуговування, інкасуван­ня боргу та інші послуги. У відсотковому відношенні до розміру фактично виданих позикових коштів вона може досягати 20 %.
   Факторингові компанії нерідко входять у фінансові групи, очолювані комерційними банками.
   Різновидом міжнародних банківських кредитів є банківські екс­портні кредити, надані іноземним імпортерам безпосередньо при­ватними комерційними банками або консорціумами і спеціалізо­ваними зовнішньоторговельними банками. Існують кредити за разовими контрактами, кредити на спорудження промислових та інших об´єктів із постачанням обладнання і наданням різнома­нітних послуг. Кредит покупцеві складає близько 80—85 % кон­трактної ціни.
   Великим сегментом ринку міжнародних банківських кредитів є ринок єврокредитів — міжнародних позик, наданих велики­ми приватними комерційними банками за рахунок ресурсів євро­валютного ринку, терміном від 2 до 10 років, із плаваючими відсот­ковими ставками. Єврооблігації — боргові зобов´язання, що ви­пускаються позичальником при одержанні довгострокової пози­ки на євроринку. Єврооблігації розміщуються одночасно на рин­ках кількох країн емісійним синдикатом, у якому представлені банки кількох країн. Для кредиторів валюта єврооблігаційної по­зики є іноземною. Основною валютою таких позик виступає до­лар США.
   Міжнародний приватний кредит. Головними джерелами міжнародних приватних фінансових кредитів і позик є міжбанківські депозити і вклади під євродоларові депозитні сертифіка­ти. Більшість депозитів і вкладів мають короткостроковий харак­тер, тому актуальним завданням банків стає їх пролонгація.
   Довгострокові позики звичайно здійснюються у формі випус­ку облігацій і поділяються на іноземні облігаційні та міжнародні облігаційні позики.

11.3.1.1. Регулювання Національним банком України кредитних операцій комерційних банків

   Традиційно центральний банк виконує чотири основні функції: здійснює монопольну емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, проводить грошово-кредитне регулювання і банківський нагляд. Загальний стан економіки певною мірою залежить від стану грошово-кредитної сфери. Державне регулювання цієї сфери може бути успішним лише в тому випадку, якщо держава через цен­тральний банк здатна впливати на масштаби і характер операцій комерційних банків. Методи цього впливу різні, найпоширеніши­ми з них є: зміна ставки облікового відсотка або офіційної обліко­вої ставки центрального банку (облікова або дисконтна політика); зміна норм обов´язкових резервів банків; операції на відкритому ринку, тобто операції з купівлі-продажу векселів, державних об­лігацій та інших цінних паперів; регламентація економічних нор­мативів для банків (співвідношення між касовими резервами й депозитами, ліквідними активами і депозитами, власним капіта­лом і позиковим, акціонерним капіталом і позиковим, власним капіталом і активами, сумою кредиту одному позичальнику і ка­піталом або активами тощо).
   Вказані методи грошово-кредитного регулювання можна назвати загальними в тому розумінні, що вони впливають на операції всіх комерційних банків, на ринок позикових капіталів у цілому.
   Можуть застосовуватися також вибіркові (селективні) методи, спрямовані на регулювання окремих форм кредиту (наприклад споживчого) або кредитування різних галузей (житлового будів­ництва, сільського господарства тощо). До вибіркових методів належать: пряме обмеження розмірів банківських кредитів для окремих банків або позик (так звані кредитні стелі); регламента­ція умов видачі конкретних видів кредитів, зокрема встановлен­ня розмірів маржі, тобто різниці між сумою забезпечення і роз­міром виданої позики; ставками за депозитами і ставками за кредитами тощо.
   Провідним методом регулювання є облікова політика. Підви­щуючи або знижуючи офіційну облікову ставку, центральний банк впливає на можливості комерційних банків і їх клієнтів в одер­жанні кредиту, що у свою чергу впливає на економічне зростання, грошову масу, рівень ринкового відсотка, відображається на стані платіжного балансу і ринкового курсу. Підвищення ставки сприяє залученню в країну іноземного короткострокового капіталу, вна­слідок чого активізується платіжний баланс, збільшується про­позиція іноземної валюти, відповідно знижується курс іноземної і підвищується курс національної валюти. Зниження ставки при­зводить до протилежних результатів.
   Суттєвий вплив на кредитні ресурси комерційних банків, на їх можливості надавати позики справляє зміна норми обов´язкових резервів. Підвищення її означає, що більша частина банківських коштів «заморожена» на рахунках центрального банку і не може бути використана комерційними банками для видачі кредитів. У результаті скорочуються банківські позики і грошова маса в обігу, підвищуються відсотки за банківськими позиками. Зниження нор­ми банківських резервів приводить до розширення банківських кре­дитів і грошової маси, до зниження ринкового відсотка.
   У країнах із розвинутим ринком цінних паперів найпоширені­шим методом грошово-кредитного регулювання є операції на від­критому ринку, які впливають на діяльність комерційних банків через обсяг наявних у них ресурсів. Якщо центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, а комерційні банки їх купу­ють, то ресурси останніх і відповідно їхні можливості надавати позики клієнтам зменшуються. Це призводить до скорочення гро­шової маси в обігу і підвищення позикового відсотка. Купуючи цінні папери на ринку в комерційних банків, центральний банк надає їм додаткові ресурси, розширює їх можливості щодо видачі позик. Операції на відкритому ринку сприяють регулюванню бан­ківських ресурсів, відсоткових ставок і курсу державних цінних паперів.
   Завдання і функції Національного банку України щодо прове­дення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організації міжбанківських розра­хунків, координації діяльності банківської системи в цілому визна­чають пріоритетні напрями діяльності банківського нагляду.
   Головне завдання банківського нагляду — створення ефектив­ної системи захисту інтересів кредиторів і вкладників, оператив­не реагування на події, що дестабілізують діяльність банківської установи. Основні принципи (їх усього 25) дієвого нагляду сформулював у квітні 1997 р. Базельський комітет з банківського регулювання. Це мінімальні вимоги, які кожна країна доповнює, виходячи з властивих тільки їй умов і можливих ризиків. Служ­бою банківського нагляду НБУ розроблений план стратегічного розвитку банківської системи України. Одним із найважливіших пунктів цього плану є розробка відповідно до міжнародних стан­дартів порядку формування і використання резерву для відшко­дування можливих втрат за позиками комерційних банків, що дасть змогу створити раціональну методику оцінювання якості кредитних вкладень банків, ефективного управління кредитни­ми ризиками.
   Кредитна діяльність українських комерційних банків регла­ментується Законом України «Про банки і банківську діяльність», нормативними актами Національного банку України, статутами комерційних банків і кредитними договорами.
   При проведенні кредитної політики комерційні банки вихо­дять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників, а також суб´єктів господарської діяль­ності з урахуванням загальнодержавних інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення і використан­ня коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок і комісійних винагород. Вони відповідають за свої зобов´язання перед клієнтами всім належним їм май­ном і коштами. Рішення щодо надання кредиту позичальникові, незалежно від розміру цього кредиту, приймається колегіальне (правлінням банку, кредитним комітетом, комісією тощо) біль­шістю голосів і оформляється протоколом.
   Основним нормативним документом, на підставі якого ко­мерційні банки України здійснюють свою кредитну діяльність, є положення Національного банку України «Про кредитування», затверджене постановою правління НБУ № 246 від 28.09.95 р. (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами правління НБУ від 22.04.96 р. № 97, від 17.02.97 р. № 35, від 04.04.97 р. № 80 і листом НБУ від 10.10.95 р. № 306). Цей документ регла­ментує кредитні відносини між Національним банком України і комерційними банками, між комерційними банками і позичаль­никами, визначає основні принципи проведення кредитної полі­тики комерційних банків, процедуру підписання кредитних угод між банками і суб´єктами господарської діяльності, встановлює правові основи регулювання міжбанківських кредитів, а також відповідальність сторін кредитних операцій за різні види пору­шень умов кредитних угод. З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків, кредитування позичальників здійснюється відповідно до чинного законодавства України з дотриманням установлених Національним банком України економічних норма­тивів діяльності комерційних банків і вимог щодо формування обов´язкових, страхових і резервних фондів.
   Серед основних принципів проведення кредитної політики, ви­значених НБУ, слід назвати такі.
   1. При наданні позичальникові кредиту в розмірі, що переви­щує 10 % власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банкові.
   2. Кожний із виданих «великих кредитів» не повинен переви­щувати 25 % власних коштів банку.
   3. Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банків.
   Діяльність банків, пов´язана з кредитуванням в іноземній ва­люті, регулюється цілою низкою нормативних документів Націо­нального банку України, а також документів інформативного характеру, таких як.
   1. Лист Національного банку України «Про кредитування в іноземній валюті під гарантії Уряду і Національного банку Украї­ни» від 20.12.1994 р. № 16014/1179-6959. Цей документ дає роз´яснення щодо порядку одержання резидентами України кре­дитів в іноземній валюті від нерезидентів і підкреслює, що таке кредитування повинне проводитись тільки за участю комерцій­них банків і можливе виключно на підставі індивідуальної ліцен­зії НБУ. З цього листа випливає, що НБУ згідно з чинним зако­нодавством не має права надавати будь-які гарантії суб´єктам зовнішньоекономічної діяльності; Уряд України надає гарантії тільки щодо міждержавних кредитів.
   2. Телеграма Національного банку України «Про одержання кре­дитів в іноземній валюті» від 2.04.1995 р. № 19013/975. Згідно з телеграмою за постановою НБУ від 10.04.95 р. резиденти Украї­ни можуть одержувати кредити в іноземній валюті як на внутріш­ньому, так і на зовнішньому ринках лише в безготівковій формі.
   3. Лист Національного банку України «Про окремі питання валютного регулювання» від 25.04.1995 р. № 19011/1055-1746.
   4. Телеграма Національного банку України «Роз´яснення На­ціонального банку України щодо порядку одержання кредитів в іноземній валюті» від 05.05.1995 р. № 19013/1093. У телеграмі уточнено, що юридичні і фізичні особи — резиденти України мають право на одержання кредитів в іноземній валюті тільки через уповноважені банки України.
   5. Лист Національного банку України «Про придбання коштів в іноземній валюті для погашення кредитів» від 18.05.1995 р. № 19012/1158. Цей лист дає роз´яснення щодо надання права ре­зидентів України на придбання на Українській міжбанківській валютній біржі або на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою спрямування її на обслуговування забор­гованості за кредитами в іноземній валюті, наданими уповноваже­ними банками або нерезидентами.
   Положення «Про порядок надання резидентам України індиві­дуальних ліцензій на одержання кредитів в Іноземній валюті від іноземних кредиторів», затверджене постановою правління НБУ від 28.09.1995 р. № 244, реєстраційний № 293 від 28.09.1995 р. Положенням регламентуються такі основні етапи кредитування як ліцензування Національним банком України кредитів в іно­земній валюті, а також аналіз документів позичальника. Відпо­відно до цього Положення одержання резидентами кредитів в іно­земній валюті від іноземних кредиторів відбувається: у межах ліміту зовнішнього боргу України, який щорічно затверджується Верховною Радою; тільки для проведення діяльності, передбаче­ної їх статутними документами; тільки для цільового фінансу­вання конкретного проекту; тільки через систему відкритих упов­новаженими банками або НБУ (Центр міждержавних розрахунків Національного банку України) кореспондентських рахунків у за­рубіжних країнах; тільки в безготівковій формі; за рахунок ва­лютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяль­ності.
   6. Положення про порядок здійснення консорціумного креди­тування (затверджено постановою правління Національного бан­ку України від 21.02.1996 р. № 37).
   У лютому 1993 р. Національним банком України був затвер­джений «Порядок проведення банками операцій з векселями», який встановив порядок надання вексельних кредитів і прове­дення банками комісійних операцій з векселями.
   Згідно з цим нормативним документом банки України мо­жуть проводити операції з обліку векселів підприємств і видава­ти позики підприємствам під заставу векселів, надавати послуги клієнтам при одержанні платежів і виплаті заборгованості за век­селями.
   Управлінням НБУ надане право видавати позики комерцій­ним банкам для рефінансування їхніх позикових операцій під векселі. Національний банк із метою створення сприятливих фінансових умов для розвитку вексельних операцій установлює преференційну (пільгову) плату за кредит, пов´язаний із рефінан­суванням операцій комерційних банків із векселями. Залежно від пріоритетів економічного розвитку господарства НБУ може змінювати умови дисконтної політики і таким чином впливати на кон´юнктуру ринку векселів.
   Надзвичайно важливе значення для функціонування банків­ської системи мають:
   • незадовільний фінансовий стан більшості позичальників, яки­ми в основному є державні підприємства й організації;
   • надмірна політизованість економіки в Україні (тобто захист інтересів деяких галузей і підприємств зацікавленими в них полі­тичними силами);
   • недосконалість правової бази щодо захисту інтересів креди­торів. Тому НБУ ставить жорсткі вимоги щодо обмеження кре­дитного ризику, застосовуючи низку відповідних нормативів.
   Національний банк України здійснює функції регулювання і нагляду за діяльністю банків для підтримання стабільності грошо­во-кредитної системи, при цьому НБУ не втручається в оператив­ну діяльність банків.
   Кредити, які надаються банком, поділяються:
   • за термінами користування:
   - короткострокові — до 1 року;
   - довгострокові — понад 1 рік;
   • за забезпеченням:
   - забезпечені заставою (майном, майновими правами, цін­ними паперами);
   - гарантовані (банками, фінансами або майном третьої осо­би);
   - з іншим забезпеченням (доручення, поліс страхової орга­нізації);
   - незабезпечені (бланкові);
   • за ступенем ризику:
   - стандартні;
   - з підвищеним ризиком;
   • за методами надання:
   - разовому порядку;
   - відповідно до відкритої кредитної лінії;
   - гарантійні (із попередньо обумовленою датою наданая, за потребою, зі стягуванням комісії за зобов´язання);
   • за термінами погашення:
   - одноразово;
   - на виплат;
   - на вимогу кредитора або заявку позичальника;
   - з регресією платежів;
   - після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

11.3.1.2. Перспективи розвитку кредитних операцій в Україні

   З переходом до ринкової економіки все більшого поширення набуває комерційний кредит, що є реакцією на дорожнечу банків­ського кредиту. Законом України «Про підприємства в Україні» передбачено, що підприємство може поставляти продукцію, нада­вати послуги в кредит з оплатою покупцями (споживачами) від­сотків за користування цим кредитом. Верховна Рада України 17.06.92 р. прийняла Постанову «Про застосування векселів у господарському обороті України», згідно з якою вводиться век­сельний обіг з використанням простого і переказного векселя від­повідно до Закону про переказний і простий вексель, прийнятого Женевською конвенцією в 1930 р. Це відкрило шлях до вступу України в міжнародний вексельний обіг.
   Для широкого використання векселів у розрахунках необхід­на стабільність економічних відносин, висока довіра їх суб´єктів один до одного, високий рівень розвитку вексельного права.
   В Україні всі ці умови тільки починають формуватися, що стримує розвиток вексельного обігу, призводить до використання векселів для незаконних операцій. При введенні вексельного обігу в державі необхідно враховувати, що відхилення від вимог век­сельної дисципліни негативно відіб´ється на стані всього народ­ного господарства. У зв´язку з цим важливим чинником є роз­виток інформаційної бази Національного банку (проведення в каталозі протестів реєстрації всіх без винятку опротестованих векселів, створення комп´ютерної бази даних).
   Акцептний і авальний кредити банки України поки що не надають, хоча це дозволило б значною мірою вирішити проблему неплатежів. Тому ці види кредитних операцій є перспективними і заслуговують активного впровадження в банківську практику.
   Особливу увагу слід приділити розвитку споживчого кредиту­вання. У розвинутих країнах цей вид кредиту виконує подвійну економічну функцію: збільшує поточний платоспроможний по­пит населення і прискорює реалізацію товарів і послуг. Питома вага споживчих позик у кредитних портфелях українських банків мізерна (2—3 %). Значна частина наданих населенню позик при­падає на Ощадбанк України (понад 75 %). Значна частина україн­ських банків узагалі не здійснює кредитування населення. Практично відсутні або дуже мало розвинуті такі види кредитування населення як іпотечне кредитування, надання позик на придбан­ня товарів на виплат.
   На сьогоднішній день в Україні ще не створена система пільго­вого кредитування житлового будівництва і придбання житла. У 1995 р. була прийнята концепція житлової політики держави, у серпні 1996 р. створений комітет з реформування державної жит­лової політики, основна мета якого — розробка Державної про­грами житлового будівництва. Перспективними для України є технології пільгового кредитування житлового будівництва, що ефективно діють у країнах Західної Європи, США і Канаді: тех­нології, які ґрунтуються на принципі «заощадження — позика». Основна ідея: мобілізація вільних коштів населення на будівни­цтво і придбання житла в межах спеціалізованих банківських інститутів, основне завдання яких — залучення цільових житло­будівних вкладів громадян та надання цільових житлобудівних позикових послуг і технології іпотечного кредитування.
   Але ці технології можуть успішно функціонувати за умови фінансової стабільності, рівні інфляції не вище 25—30 % на рік і за умови сприяння з боку держави у формі фінансової допомоги (податкові пільги) і у формі законодавчого регулювання та га­рантій з боку держави.
   Основною перешкодою для впровадження подібних систем пільгового кредитування є відставання реальних прибутків гро­мадян від зростання цін на житло. Без обов´язкової індексації вкладів і позик система нежиттєздатна за високого рівня інфляції.
   Останнім часом активно розвивається в Україні ринок пласти-кових карток, проводиться робота з використання нових платіжних систем. Повноправними членами міжнародної платіжної системи Visa International стали сім банків України, одинадцять банків є повноправними членами Europa International, іде робота над ство­ренням власного національного проекту «Укркарт» під егідою Національного банку України. Ряд банків уже сьогодні здійсню­ють реалізацію локальних проектів на базі карток Circus/Maestro, Visa Electron («Аваль», Перший Український міжнародний банк, Укрексімбанк, Промінвест-банк, Приватбанк, Правекс-банк, Легбанк).