Суперечності геополітичного визначення

   Геополітика: поняття, сутність, походження. Геополітика ("гео" в грецькій мові означає "земля") зародилася ще в сиву давнину. Вже мислителі стародавнього часу розуміли значення географічного (геополітичного) становища держав. Значний внесок у створення самої геополітичної теорії зробили представники історичного еволюціонізму: Ш. Монтеск´є (Франція), Й. Гердер (Німеччина), Е. Берк (Англія), А. Фергюсон (Шотландія).
   Ш. Монтеск´є у своїй відомій праці "Про дух законів" стверджував, що не існує абсолютно поганих політичних систем. Кожну з них слід розглядати відповідно до умов, за яких вона утворилася. Різноманітність законів і форм управління визначається різноманітністю умов життя і характеру народів. Вирішальними причинами для визначення характеру народу і духу законів є географічні чинники: клімат, ґрунти, ландшафти. А тому в країнах з прохолодним кліматом люди міцніші, урівноваженіші, надійніші морально, а в жарких країнах навпаки — мляві й малодушні. Клімат визначає й потреби, а вони відображають відмінність у способі життя, і це знаходить свою відмінність у законах. Всяке управління є порядок, який ґрунтується на моралі і залежить від духу й характеру більшості населення. Якщо характер народу поганий, то й управління буде відповідним. Отже, природно-географічні чинники, на думку ПІ. Монтеск´є, безпосередньо впливають на політичне життя.
   Помітний вклад у вчення про геополітику внесли: К. Гаусгофер і Ф. Ратцель (Німеччина), X. Маккіндер (Англія), А. Мехен, Н. Спікмен, С Гантінгтон, Дж. Кіффер (США), С. Соловйов, В. Ключевський (Росія) та інші. Серед відомих українських геополітиків слід відзначити М. Грушевського, В. Липинського, С Рудницького, І. Лисяка-Рудницького, С Томашівського, Д. Донцова, Ю. Липу, А. Яковліва й ін.
   Одним із засновників геополітики вважається і шведський учений Ю. Челлен, який уперше ввів у науковий обіг термін "геополітика". У своїй праці "Держава як форма життя" він розвинув ідею про роль географічного чинника в житті народів і держав і про те, що геополітика відображає прагнення держави до територіального розширення своїх природних кордонів. Але це може суперечити геополітичним прагненням інших народів і регіонів.
   Одночасно геополітика стала засобом обґрунтування зовнішньої політики держав. Так, наприклад, у 20-х роках 20 ст. німецькі геополітики К. Гаусхофер, Е. Обст і О. Мауль зробили спробу обґрунтувати необхідність розширення життєвого простору для німецького народу, що й лягло в основу зовнішньополітичного курсу фашистської Німеччини і її завойовницької політики. Подібні ідеї, але з трохи гуманістичнішим відтінком, лежать і в основі американської стратегії "нового світового порядку". У СРСР геополітику розглядали як ідеологію фашизму й агресії, як лженауку, а вчених-геополітиків характеризували як реакціонерів, але, попри це, на практиці Радянський Союз дотримувався своїх власних геополітичних інтересів. При Й. Сталіні це було пов´язано з відновленням країни в кордонах Російської імперії, а потім — зі створенням широкої зони радянського впливу від Берліна до Пекіна, в орбіту геополітичного впливу СРСР було залучено країни Азії, Африки і навіть Латинської Америки.
   Геополітику можна визначити як науку, що досліджує, передусім, державну належність тієї чи іншої землі. Це — вчення про природно-історичне місцерозташування і роль країни та її народу в світовому співтоваристві, про її вплив на світовий розвиток і світову політику. Геополітика — це напрям руху держав і народів у відповідності з їхнім об´єктивним геополітичним положенням.
   З історії геополітичної думки України. Вигідне географічне положення, багаті природні ресурси, сприятливі кліматичні умови викликали зазіхання різних зайд на право порядкувати на українському терені. Понад 700 років Україна не могла надовго втримувати свою суверенність. Та й нині незалежна Україна не влаштовує певні і досить могутні політичні сили шовіністичного спрямування. Вікове розшматування етнічної території між країнами-сусідами не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України, на його зовнішньополітичній орієнтації.
   Сутність проблеми геополітичних орієнтирів у різні часи набувала різних форм вияву: колись це було "Москва чи Варшава", нині — "Схід чи Захід" ("Москва чи Європа"). Яка орієнтація переможе нині? Україні якнайшвидше потрібно знайти своє власне місце в сучасному геополітичному просторі. Потрібно врахувати і ту обставину, що в процесі свого самовизначення у сфері міжнародних відносин інтереси України зіштовхнулися з інтересами інших держав, і наша держава має доводити своє право на незалежне, повноцінне існування й активну участь у світовому співтоваристві. Реалізація цього завдання значною мірою залежить від рівня та якості зовнішньої політики, від принципів, за якими вона будуватиметься, від її основних напрямів і пріоритетів. А тому вироблення зовнішнього курсу — справа досить складна і потребує ретельного теоретичного обґрунтування. Тим більше, що не було жодного сусіда, географічно близького й не дуже, з яким політичні діячі України не хотіли б об´єднатися для виборення самостійності. Це й визначало надзвичайну строкатість зовнішньополітичних орієнтирів та їхньої пріоритетності.
   Визначальним щодо цього став період 17—18 ст., коли, як вважав Д. Донцов, "усе ясніше проступаюча провідна лінія польської, а також московської політики запанувати над Україною, робили вже заздалегідь безвиглядними всі спроби України зберегти свою незалежність у союзі з одною з цих держав проти другої". Далі — спроби П. Дорошенка і Ю. Хмельницького спертися на Туреччину, І. Мазепи й П. Орлика — на Швецію, В. Капніста і Д. Донцова — на Пруссію.
   У 19 ст. — на початку 20 ст. у громадсько-політичній думці визначаються такі основні геополітичні вектори: слов´янофільський, чорноморсько-адріатичний, центрально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, геоцентричний і східно-західної рівноваги.
   Слов´янофільську орієнтацію започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, члени якого вважали, що кожен слов´янський народ повинен утворити власну демократичну республіку й об´єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві. Це гасло підняли Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, С. Гулак, а згодом його підтримали І. Франко, Р. Лащенко і М. Грушевський.
   С.Томашевський і С Шелухін були прихильниками Чорноморсько-адріатичної федерації українців, чехів, словен, сербів і хорватів.
   До Чорноморсько-балтійської федерації (Польща, Литва, Білорусь, Україна) схилявся Ю. Липа, який зауважував, що тільки "вісь Південь — Північ є віссю українських земель, як в епоху античну і Київську, так і в епоху козацтва, ця вісь залишається і надалі..." С. Рудницький залучав до цього досить популярного вектора ще Фінляндію, Латвію й Естонію. Водночас він не менш важливим у геополітичному становищі для України вважав "близькосхідний" аспект, оскільки вона розташована на перетині шляхів на Балкани, в Закавказзя, Персію, Азію.
   Чинне місце в геополітичній думці займає західноєвропейський вектор, "поміркованим" пропагандистом якого виступив М. Драгоманов. Обґрунтовуючи необхідність зв´язку України із Західною Європою, він зазначав, що й Росія має пройти такий самий шлях, який пройшли країни Західної Європи. Б. Крупницький вважав, що "Україна завжди була історично близькою Європі, що ритм українського історичного процесу пролягає через західно-східний курс і нагадує певне замкнуте коло, де Україна з геополітичної точки зору кілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час наслідуючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня".
   Концепція східно-західної "рівноваги" була спробою розв´язати одвічну українську дилему "Захід — Схід". Маємо віддати належне розважливій концепції рівноваги, яку сформулював І. Лисяк-Рудницький. Він вважав, що східні й західні впливи, які взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід´ємним елементом життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без вчасної компенсації з боку іншого лише деструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою — до європейського світу. У цьому, на думку І. Лисяка-Рудницького, і полягає синтез України між Сходом і Заходом, де вона об´єднує дві традиції у своєму єстві, є легітимним членом обох культур. Здається, схожої думки дотримуються і деякі сучасні наші політики. М. Грушевський, віддаючи цій концепції данину, закликав "не спішити замикатися в який-небудь один круг зв´язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше... в сферах старих зв´язків колишньої Російської держави і нових зв´язків з центральними державами і поза ними".
   Немало прихильників і серед соціал-демократів, і серед націонал-радикалів, і навіть монархічно-аристократичного крила українства мав геоцентричний вектор. їх усіх об´єднує головне: першорядним у розбудові держави є опора на внутрішні сили українського народу, а зовнішній чинник є другорядним.
   На думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати "нещасна орієнтація на зовнішні сили" (Росія — у Б. Хмельницького, Швеція — у І. Мазепи, Німеччина — у Центральної Ради, Польща — у С. Петлюри), й спричинилася втрата української державності. "В чому може бути наша сила? — запитує В. Винниченко. — Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами... Коли вони хотітимуть самостійної Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння".
   Може, саме в недооцінці внутрішнього чинника і в неправильних соціальних орієнтирах і треба шукати пояснення того, чому українські політики із Центральної Ради, Директорії, Гетьманського уряду Скоропадського не зуміли відстояти українського суверенітету? Слабкість українського націоналізму серед широких народних мас примушувала постійно поступатись іноземному тискові, виключала справжню свободу дій. То, може, й справді правий був М. Міхновський, коли сказав: "Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її".
   Вагоме місце в геополітичній орієнтації України займають відносини з Росією. Етнографічна й історична близькість українсько-руської й великоруської національностей призвела після Переяславської угоди до зростання залежності України від Росії і до поступової втрати нею самостійності. А тому на дистанціювання від Росії є причини. Передовсім це два "поділи" Київської Русі: на майбутню Україну і Росію (вважають, що початок цьому поклав розгром Києва Андрієм Боголюбським у 1169 р. й довершила татарська навала) і виникнення Галицько-Волинської держави, що зумовило надалі утворення західного і східного регіонів України під різним підпорядкуванням.
   Геополітична легітимація України. З часу досягнення незалежності в Україні й навколо неї сталися відчутні позитивні зміни. Доказом цього є визнання її абсолютною більшістю держав і встановлення з ними дипломатичних відносин. Значно зросла роль України в роботі ООН і її підрозділів, нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво й партнерство з Європейським Союзом (ЄС), Північноатлантичним альянсом (НАТО) і навіть заявила бажання вступу до нього в майбутньому, із Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати рівноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції, як Рада Європи (РЄ). Україна є членом європейської угоди "Партнерство заради миру", активно співпрацює в багатьох міжнародних організаціях.
   Усе це — свідчення того, що Україна посіла чільне місце в світовому політичному просторі. І це не дивно, адже з перших кроків на міжнародній арені Україна заявила про себе як про сучасну цивілізовану й демократичну державу. Вона відразу визнала переваги загальнолюдських норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, заявила, що спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв´язуванні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем, не визнає війну як засіб розв´язання міжнародних проблем і прагне брати рівноправну участь у формуванні колективної системи безпеки.
   Від об´єкта до суб´єкта світової політики. Не треба бути особливо далекоглядним, щоб розуміти: здобуття державної незалежності — не самоціль, а необхідна передумова і дієвий засіб побудови громадянського суспільства і правової держави, яка гарантувала б і реально забезпечувала права й цінності кожної особи. Тільки це гарантує Україні авторитет, вплив і гідне місце в світовому співтоваристві. Отже, незалежність треба наповнити реальним змістом, і насамперед економічним. Так уже повелося здавна, що у світі поважають сильних і багатих, а зі слабкими і розмовляють відповідно — з почуттям зверхності або навіть презирства. І тому нам треба усвідомити, що скільки б ми не пишалися здобутою незалежністю, вона залишається фікцією, якщо немає значної економічної основи, відповідного економічного базису. На жаль, доводиться констатувати, що, ще не натішившись державною незалежністю, Україна вже опинилася перед загрозою втратити її. І загроза ця міститься не тільки, навіть не стільки в якихось зовнішніх чинниках, пов´язаних із штучним нагромадженням перепон для впевненого економічного поступу України, скільки в непослідовності, нерішучості в проведенні економічних реформ.
   Тяжка економічна криза, яку переживає наша країна, підсилює чинники економічної залежності й створює умови втратити незалежність як таку. Саме економічні негаразди і спричинили той прикрий факт, що серед населення країни посилюється розчарування здобутою незалежністю. Стає очевидним, що говорити про політичну незалежність України не доведеться, якщо економіка країни буде дихати на ладан. Ось чому нашим провідним політикам потрібно діяти за принципом: патріотично все, що економічно вигідно для країни.
   Крім усього іншого, міцна економічна основа є важливим чинником забезпечення й належної зовнішньої політики, а зовнішня політика у свою чергу може й повинна бути важливим чинником вирішення економічних проблем.
   У геополітичних стратегіях 20 ст. Україна відігравала головну роль об´єкта політичних відносин. Підсумком першої світової війни стала руйнація держав-імперій, відступ імперського мислення, а також поява на цих руїнах самостійних держав, у тому числі й України (1917—1920 pp.), яка згодом стала жертвою зовнішньої інтервенції. І якщо в Центральній Європі внаслідок цієї війни зникають континентальні імперські системи, то в просторі колишньої Російської імперії ми бачимо, по суті, лише зміну декорацій. Україна знову, як колись, стала жертвою російської великодержавної стратегії й геополітики в більшовицькому варіанті.
   Кульмінацією поділу геополітичних сил середини 20 ст. був поділ світу на антагоністичні угруповання й блоки. Унаслідок другої світової війни було зруйновано лише одну, найагресивнішу частину тоталітарного ладу — нацизм і фашизм. Проте залишився і навіть зміцнив свої позиції проповідник комуністичної тоталітарної системи й агресивної геополітики.
   Україна в цьому поділі геополітичних сил самостійної ролі не відігравала, оскільки реально не володіла засадничими чинниками державного суверенітету. Більше того, вона опинилася заручницею радянської геополітики сталінського зразка.
   Блокова система породила період холодної війни, який тримався на засадах зброї масового нищення. Із завершенням цього періоду наприкінці 20 ст. ми маємо зовсім нову геополітичну ситуацію в Європі і світі. Почався процес переходу від блокової, біполярної системи до позаблокової, інтеграційної. Саме на цьому етапі з´явилась Україна як потенційний суб´єкт геополітичних реалій. Це докорінно змінює європейську геополітичну ситуацію. Не випадково відомий американський політолог 3. Бжезінський зауважив, що поява незалежної України є одною з трьох "найбільших" геополітичних подій 20 ст. Перша подія — розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Друга подія — поділ Європи у 1945 р. на два блоки. Поява незалежної України може вважатися третьою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії".
   Можливо, в цих словах є деяке перебільшення, але незаперечним є той факт, що поява на міжнародній арені такої потужної держави, як Україна — подія історичного значення. Представник штаб-квартири Європейської комісії Олів´є де Ларусель заявив, що "Україна становить великий інтерес для країн ЄС, зумовлений як геополітичними, так і економічними інтересами". А за свідченням президента Парламентської Асамблеї РЄ Мігеля-Анхеля Мартінеса, "із приходом України до Ради Європи наша будівля стане міцною, а карта Європи — повнішою".
   Звичайно, Україна — досить молода держава, в якої обмаль власного досвіду зовнішньополітичної діяльності, якій ще потрібно здобути, а потім зміцнювати авторитет і вплив на міжнародній арені, знайти своє місце в сучасному геополітичному просторі. Поки що балансування між Сходом і Заходом бачиться керівництву України чи не єдино можливим стратегічним орієнтиром. З огляду на це "невиражений нейтралітет" України є навряд чи найкращим рішенням щодо зовнішньої політики.
   Мовчанка України спонукатиме як Росію, так і Захід дивитися на неї як на об´єкт політики, розмінну монету в грі. А чітка позиція, спрямована на розширення співпраці з НАТО, може сприяти втраті іміджу "незрозумілого Києва", поведінка якого лише дратує половинчастими заходами. Сусіди України не сприймають Київ всерйоз насамперед через розходження позицій, без сумніву, "європейських" Польщі, Чехії й Угорщини і малозрозумілої "балансуючої" України. Єдність позиції країн Східної Європи водночас створить реальні підстави для тіснішої співпраці в регіоні.
   Стратегія "балансу інтересів" робить геополітичний курс України залежним від кон´юнктури, а це в свою чергу свідчить про те, що Україна лише наближається до статусу суб´єкта політики, багато в чому залишаючись об´єктом гри зовнішніх геополітичних сил. І цьому є пояснення. Це — брак чітких глобальних пріоритетів економічного і політичного характеру, який випливає з невизначеності стратегічних напрямів соціально-економічних перетворень на національному рівні, і відсутність відповідної економічної бази й організаційної інфраструктури для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені. Така ситуація невизначеності досить небезпечна, оскільки стихійна чи примусова інтеграція України у світове господарство позбавить її можливості ефективно реалізувати власні національні інтереси, призведе до негативних політичних та економічних наслідків на національному рівні, поставить під загрозу самобутність і навіть незалежність держави. Тож в Україні повинні розуміти, якою мірою їй потрібно інтегруватися в певні політичні й економічні об´єднання, а з якими — лише йти на співпрацю.
   Уроки століття, яке недавно минуло, переконливо довели, що тільки тоді, коли Україна стане повноцінним суб´єктом міжнародних відносин, спроможним здійснювати власну геополітичну стратегію, вона матиме перспективу як держава.
   Національні інтереси України. Американські дослідники Г. Моргентау і В. Маркусь були абсолютно праві, коли заявили, що головним завданням зовнішньої політики будь-якої держави є забезпечення її національного інтересу. Під таким інтересом розуміють реальну причину дій нації і держави, цілеспрямованих на своє виживання, функціонування й розвиток, іншими словами, це сукупність національних цілей і базових цінностей, які відіграють важливу роль у стратегії й тактиці в галузі національної безпеки.
   Розвинені держави Заходу, досягши за післявоєнний період високого матеріального й культурного рівня, прагнуть стабільності в регіоні. Вони зацікавлені у всебічному (ідейно-політичному, культурному й економічному) об´єднанні континенту, в ліквідації в усіх його частинах імовірних джерел конфліктів. А це можливо лише тоді, коли країни колишнього комуністичного табору приймуть західноєвропейські цінності: терпимість, лібералізм, демократію, ринкову економіку тощо. Іншими словами, коли ці країни виявлять волю до об´єднання із Західною Європою.
   Більшість держав колишнього соціалістичного табору, зокрема Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія й Болгарія, а також балтійські держави: Литва, Латвія й Естонія вже визначились із цього питання і твердо взяли курс на інтеграцію із Заходом, а такі з них, як Польща, Чехія й Угорщина, стали членами Північноатлантичного альянсу. Культурно-економічний і військово-політичний союз із західноєвропейськими державами вони розглядають як гарант незалежності й економічного зростання своїх країн.
   Щодо східноєвропейських країн, які входять до так званої Співдружності Незалежних Держав (СНД), то більшість із них ще остаточно не визначилась у своїх пріоритетах. Лише Білорусь однозначно заявила про свою інтеграцію з Росією. Україна, Молдова, Грузія, Вірменія й Азербайджан, враховуючи посилення імперських тенденцій у головній державі СНД — Росії, намагаються знайти середню лінію між інтересами Росії й Європи. Що ж, це право кожної держави вирішувати доленосні питання самостійно, виходячи з власних інтересів. Правильне розуміння національного інтересу є необхідною передумовою досягнення національної безпеки, забезпечення оптимальних умов існування держави. Виходячи з цього, національні інтереси України можна сформулювати так:
   - гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності;
   - дотримання територіальної цілості й непорушності кордонів України;
   - досягнення надійної безпеки України в усіх її вимірах: військово-політичному, економічному, екологічному, гуманітарному та ін.;
   - подолання економічної кризи і стрімкий розвиток народного господарства, на основі якого можна досягти стабільно високого життєвого рівня населення;
   - створення правової демократичної держави, яка б інтегрувалася в європейську і світову спільноту;
   - забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав людини, національних меншин;
   - налагодження добросусідських відносин з країнами близького і далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного співжиття, проведення політики миру і співробітництва.
   Зовнішню політику треба проводити так, щоб жодна зовнішньополітична акція не обмежувала суверенітету України, не звужувала кола її дій, а виконання міжнародних зобов´язань нашою країною не повинно зашкодити нашим національним інтересам. Конституція України формулює цю проблему так: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".
   Зовнішня політика будь-якої держави випливає з внутрішньополітичних інтересів її громадян і залежить від того, які сили взяли владу і чого вони домагаються. Якщо говорити про Україну, то ситуація в ній досить невизначена. Як суспільство в цілому, так і владні структури поділені на кілька груп, які ведуть між собою запеклу боротьбу. Можна з певністю сказати, що сьогодні в Україні немає жодної політичної течії, яка б відповідала інтересам більшості народу. Така роз´єднаність спричинює слабкість вищої державної влади, хиткість і непослідовність українського керівництва у прийнятті рішень, загальну невиразність його політичної лінії. Саме з цієї причини Україна й досі не визначилася, з ким їй бути, і проводить політику балансування між інтересами європейських держав і Російської Федерації.
   Проте коли виходити з національно-державницьких інтересів України, то курс на якнайтіснішу інтеграцію з Європою є єдино правильним. Адже Росія "в перспективі" не бачить Україну державою, а факт виникнення незалежної України розглядає як щось випадкове, помилкове і тимчасове. Тому широкомасштабний союз України з Росією несе в собі небезпеку для нашої незалежності.
   Вибір пріоритетів та стратегічних партнерів. Відповідно до правильного розуміння національного інтересу визначаються й пріоритети зовнішньополітичної діяльності. Україна — європейська держава, і тому вона повинна бути повноправним учасником континентальної європейської спільноти. Європейські країни також зацікавлені в цьому, оскільки йдеться про велику європейську державу, сама поява якої на політичній карті Європи докорінно змінює європейську геополітичну ситуацію. Проте для держави, яка виникла внаслідок подій зовнішнього характеру, проблема вибору пріоритетів є непростою. Вони є і на Заході і на Сході. Європа і Росія є тими партнерами України, які взаємно не замінюють, а доповнюють один одного.
   Орієнтація на Росію діє нині як імператив, пов´язаний з першочерговими економічними завданнями, а також з безумовною потребою зберегти весь комплекс гуманітарних зв´язків. Водночас орієнтація на Захід відображає необхідність політичних гарантій незалежності, віднайдення додаткових можливостей економічної модернізації, створення перспективної моделі суспільного розвитку в цілому.
   Така політика — і Росія, і Захід — уявляється нашому керівництву не тільки логічно вивіреною з погляду плюсів і мінусів і малої вірогідності здійснення інших варіантів, а й такою, що найбільшою мірою відповідає завданням внутрішньої інтеграції й стабілізації українського суспільства. Це пов´язують з менталітетом окремих регіонів України. І саме тому не вважають політику однобічної орієнтації загальнонаціональною.
   Певно, що інтересам України відповідала б багаторівнева система відносин між НАТО й країнами Центральної та Східної Європи. Статус України повинен бути максимально наближений до статусу балтійських і центральноєвропейських країн. Нарешті, ступеневе розширення НАТО повинне бути замінене на ступеневу трансформацію європейського ландшафту безпеки, на кожному етапі якої зміни торкалися б не лише певної, "новоприєднаної" частини, а всього континенту, і кінцевим етапом стало б створення загальноєвропейської системи безпеки.
   З точки зору українських учених, зокрема О.М. Гончаренка, основні геополітичні пріоритети України можна визначити так:
   - виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, які забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;
   - повернення України в європейський цивілізований простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;
   - посилення економічного й політичного потенціалу і "дієспроможності" України в широкому розумінні цього слова за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, одержання відповідних гарантій безпеки тощо;
   - пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки;
   - зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв´язків з країнами Західної Європи;
   - підтримання й розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;
   - зміцнення й консолідація особливих відносин зі стратегічно важливими сусідами, насамперед з Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи;
   - сприяння формуванню "поясу стабільності" й регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя й Середньої Азії;
   - активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів як по "Балто-Чорноморсько-Близькосхідній" осі, так і по осі "Західна Європа - Україна — Закавказзя — Середня Азія — КНР", використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;
   - протидія неконтрольованому іноземному економічному прониканню і всебічний захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;
   - блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;
   - цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.
   Як бачимо, геополітичну стратегію України на сучасному етапі остаточно визначити дуже непросто. Вона — багатовекторна. Це зумовлено як зовнішніми чинниками, значною стратегічною залежністю від Росії, так і внутрішніми політичними обставинами, які стримують процеси демократизації, економічні реформи і таким способом дистанціюють Україну від європейського економічного та, зрештою, й геополітичного просторів.
   Євразійський синдром у пошуках інтеграції із Заходом. Україна відіграла роль провідного чинника розвалу колишнього Радянського Союзу, завдяки чому геополітична ситуація в світі суттєво змінилася.
   Проте це не стало, на жаль, чинником стабілізації міжнародного життя. Перед кожною з післясоціалістичних країн, особливо перед державами СНД, чітко постає питання вибору: з ким бути — з Москвою чи з Європою? Слід визнати, що Києву ще не вистачає мужності припинити небезпечну політику балансування між Росією та Європою й однозначно зробити ставку на Європу. Україні сьогодні потрібно сповідувати принцип пріоритетів, а не балансів. Ми повинні чітко визначити, що ми — європейська держава, і що наше майбутнє — тільки як складової частини об´єднаної Європи. Але певно, що така перспектива гальмується низькою національною свідомістю величезної частини української нації і, зокрема, значної частини її нинішніх "поводирів".
   Які ж вигоди одержить Україна, інтегрувавшись в Європу? Певно, що матиме надійний військовий захист і необхідну фінансово-економічну допомогу. Сподіватись, що незабаром вийдемо самотужки з глибокої економічної кризи в умовах повної енергетичної й значною мірою інформаційної залежності від Росії, є величезним ризиком.
   Проте, щоб одержати допомогу від Заходу, Україна мусить спочатку довести, що вона справді такої допомоги варта. Для цього наш народ повинен, насамперед, підтвердити свою здатність самоорганізуватися, тобто засвідчити, що в Україні є сильна влада, яка здатна проявити твердість і рішучість у протистояннях локального характеру, наполягати на своїй позиції при вирішенні спірних питань. Демонстрація спроможності українців бути самостійною політичною силою є єдиним способом переконати інші країни, що на цю силу їм можна розраховувати в боротьбі за спільні інтереси. Треба чіткіше виявити власні позиції й заявити про власні інтереси. Невизначеність і хиткість у політичних пріоритетах може бути причиною зволікання з допомогою і навіть відмови в підтримці з боку потенційних союзників.
   Для Заходу в стосунках з Україною найпринциповішим є дотримання нею чіткого курсу на незалежність, ринкову економіку й демократичність державного устрою. Усі ці вимоги загалом відповідають інтересам української нації.
   Крім того:
   1) чітка орієнтація на Захід була б вирішальним моментом у подоланні орієнтирів часів холодної війни;
   2) послідовна орієнтація на Захід сама собою змусила б Росію краще аналізувати і проводити виваженішу й миролюбнішу внутрішню і зовнішню політику;
   3) послідовне здійснення ринкових відносин усе більше зміцнювало б інтеграційні зв´язки України із Заходом;
   4) західна модель пропонує найефективніші засоби реалізації потенціалу населення й досягнення добробуту.