Вибори, їх класифікація й особливості при різних політичних режимах

   Вибори в органи влади становлять серцевину демократичного політичного процесу і є закономірним результатом процесу історичного пошуку суспільством кращої моделі формування і функціонування держави. Сьогодні демократичні вибори в органи державної влади стали природним процесом у політичному житті багатьох країн світу. Вони являють собою спосіб формування органів влади і керування за допомогою вираження за визначеними правилами (відповідно до виборчої системи) політичної волі громадян. Унаслідок виборів обрані кандидати наділяються владними повноваженнями. Вибори використовуються у різних демократичних організаціях: партіях, профспілках, добровільних асоціаціях, кооперативах, акціонерних товариствах тощо. У цій главі йдеться головно про вибори в масштабах держави, усієї політичної системи.
   Вибори завжди пов´язані з голосуванням. Однак при всій близькості цих понять вони мають й істотні відмінності. Вибори звичайно розуміють як закріплений у конституції та інших законах відносно регулярний, періодичний процес обирання складу органів держави. А голосування не завжди пов´язане з виборами. Воно використовується у різних формах прямої демократії: у референдумах, опитуваннях, прийманні колективних рішень на зборах і т. ін.
   Вибори як невід´ємний елемент демократії несуть на собі відбиток різних її форм і відіграють у різних її моделях нерівноцінну роль. Порівняно низькою є значущість виборів у політичних системах, що базуються на прямих формах демократії, на особистій участі громадян у підготовці і прийнятті найважливіших державних рішень. У таких випадках владні повноваження керівників, яких обирають громадяни держави, дуже обмежені, а це знижує і політичну значущість самих виборів. Прикладом такого роду держав була давньогрецька Афінська республіка в періоди безпосереднього правління більшості, прийняття найважливіших рішень безпосередньо громадою на площах, зокрема щодо питань розміру податків, війни і миру, зміни суддів і воєначальників тощо.
   В умовах сучасних демократій вибори — це стрижневий механізм, головна форма прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Вони служать також найважливішим каналом представлення в органах влади інтересів різних суспільних груп. Загальні вибори передбачають право участі в них кожного громадянина. Для багатьох, а в деяких країнах — і для більшості громадян, вони є єдиною формою їхньої реальної участі в політиці. Вони дають змогу здійснювати найбільший вплив на владу: зберігати чи змінювати парламенти й уряди, забезпечувати їхню відповідальність перед народом, змінювати політичний курс тощо.
   Якщо прийняти за вихідну підставу класифікації поділ влади, то можна виокремити вибори в законодавчі, виконавчі і судові органи.
   Вибори в законодавчі органи влади: парламенти, збори представників — характерні для більшості країн з розвинутою демократією. Так, у США один раз у чотири роки проводяться федеральні, загальнонаціональні президентські вибори; кожні два роки — вибори в палату представників — нижню палату конгресу. У ці самі терміни — раз у два роки, але не на два, а на шість років, обирається одна третина членів верхньої палати конгресу — сенату. В Україні тепер обирається однопалатний парламент.
   Відповідно до територіального представництва можна виділити:
   - вибори в державні (федеральні) органи влади (у парламент, президента);
   - вибори в регіональні органи влади (губернаторів, депутатів земельних, крайових, обласних та інших територіальних органів влади);
   - вибори в місцеві (муніципальні) органи влади чи органи місцевого самоврядування (бургомістрів, мерів, глав адміністрацій, депутатів зборів, дум, рад тощо); 
   - вибори в міжнародні органи, наприклад, у Європарламент. У демократичних країнах усе частіше використовується і принцип виборності керівників виконавчої влади: губернаторів і президента — у США, президента і префектів — у Франції тощо. В Україні досвід виборів керівників виконавчої влади обмежений обранням президента країни.
   У деяких країнах принцип виборності використовується для добору представників судової влади: суддів, судових засідателів, присяжних повірників. Однак частіше, щоб забезпечити незалежність і політичну невразливість суддів, створюючи тим самим у державі систему стримувань і противаг, вибір їх заміняють призначенням, іноді довічним.
   Загальну картину доповнюють вибори в партіях, профспілках і численних добровільних асоціаціях. Різноманіття електоральних форм відкриває перед громадянами досить широкі можливості для прояву політичної активності і впливу на державні й громадські справи.
   Вибори в органи влади можуть бути загальними і локальними. Загальні вибори проводяться в масштабах усієї держави чи регіону. Локальні вибори проводяться при створенні нових адміністративно-територіальних утворень, у разі вибуття представників (із причин недієздатності, відкликання, смерті, зміни виборчого законодавства тощо).
   Відзначимо також, що вибори можуть бути черговими і достроковими. Боротьба за дострокові вибори може бути дуже сильною зброєю політиків. Водночас, як показує досвід демократичних країн, легітимність дострокових виборів, якщо вони проводяться відповідно до конституції, не викликає сумнівів.
   У світі важко знайти країни, в яких не проводилися б вибори в органи політичної влади. Однак далеко не всі вибори можна    віднести до демократичних. Це безпосередньо залежить від типу політичної системи, зокрема, від наявності чи відсутності в суспільстві системних гарантій їхньої демократичності: від поширеності сприятливої для демократії політичної культури, поділу влади, організованої і впливової опозиції, незалежного й авторитетного суду — тобто від характеру взаємодії держави й громадянського суспільства.
   У деяких випадках важливою чи навіть вирішальною гарантією дотримання демократичних принципів виборів можуть виступати зовнішні чинники: міжнародний контроль, окупаційні війська демократичних держав, як це було, наприклад, у ФРН після другої світової війни, в Югославії після етнічних сутичок тощо. Однак такого роду ситуації — рідкісне явище. Звичайно характер виборів визначається внутрішніми для країни умовами. Без системної забезпеченості, тобто без наявності цілого комплексу взаємозалежних чинників, вибори як відносно самостійна політична процедура можуть використовуватися в далеких від демократії і навіть у прямо протилежних їй цілях.
   У сучасному світі вибори широко застосовуються авторитарними і тоталітарними режимами. Головним соціальним призначенням виборів в умовах авторитаризму чи тоталітаризму є зміцнення відповідних типів політичного панування за допомогою маніпулювання свідомістю своїх громадян і/чи міжнародною суспільною думкою. Хоча в такому випадку вибори й не визначають склад уряду, проте вони, виступаючи витонченішим, порівняно з методами прямого примусу, інструментом стабілізації і збереження влади, виконують у політичній системі важливі функції. При всій подібності соціального призначення виборів, їхні функції в тоталітарній і авторитарній політичній системах значно різняться.
   Тоталітарна політична система за ідеологічними прикриттями ховає свій справжній зміст і претендує на вираження народної волі втіленням демократії вищого типу. Вона використовує так звані безальтернативні форми демократії, що створюють видимість усенародної підтримки, але не дають змоги реально впливати на процес ухвалення рішення. Тоталітарні режими використовують неконкурентні вибори, головною особливістю яких є наявність одного кандидата (чи одного виборчого списку), який виставляє правляча група або партія. Такі вибори не ставлять під сумнів існуючий політичний режим і навіть персональний склад тих, хто тримає владу. У тоталітарних політичних системах комуністичного типу вони виконують переважно функції політичної пропаганди, роз´яснення офіційних цілей і цінностей політики, мобілізації мас на досягнення цих цілей і цінностей; зміцнення "морально-політичної єдності" суспільства. Тут так звані вибори проводяться для демонстрації удаваної згуртованості партії і народу, вождів і мас за допомогою одностайної підтримки і загальної участі у виборах, за допомогою формування масових ілюзій участі в політиці, ілюзій демократизму політичного ладу.
   В авторитарних державах вибори виступають демократичним фасадом, красивою декорацією, яка прикриває монополію на владу вузької групи осіб чи однієї людини. Тут застосовуються як неконкурентно так і напівконкурентні вибори. Останнім звичайно притаманні такі риси, як допущення до виборів лише бажаних чи принаймні лояльних до влади кандидатів і партій, обмеження компетенції виборних інститутів влади тощо. Усі основні рішення про склад депутатів, про зміст передвиборних програм приймає заздалегідь політичне керівництво країни (хунта, олігархія, монопольна партія). Кандидати здебільшого анонімні, тому що виборці не знають ні їх самих, ні їхніх програм. Вони виступають не як представники виборців, а як представники правлячих партійно-державних структур.
   Класичним прикладом функціонування виборчої системи в умовах авторитарної держави є практика, що існувала впродовж десятиліть в СРСР. Усеосяжне планування, соціальний контроль, який не залишає місця для індивідуальної автономії і волі, всесильна й абсолютна влада КПРС пронизувала всі сфери життя суспільства. Оскільки монопартія контролювала насамперед владні структури, то природно, що в СРСР існувала тверда система формування представницьких органів влади всіх рівнів. Схований від очей більшості населення механізм полягав у тому, що, незважаючи на наявність формального права виборчої ініціативи в трудових колективах і формального права вибору, реальне право виборчої ініціативи, а відповідно, і вибору кандидатів було в партійної бюрократії.
   Здійснення такої практики було типовим не тільки для політичних режимів країн колишнього "соціалістичного табору", а й для Пакистану, Індонезії, Філіппін і деяких інших країн. Крім того, авторитарний режим, не будучи схильним ділитися реальною владою, може, вдаючись до обіцянок демократичних змін, навмисно скомпрометувати рух за демократичні вибори, виявити демократичну опозицію, щоб згодом розправитися з нею.
   Сучасні недемократичні режими звичайно використовують цілий комплекс засобів для фальсифікації результатів виборів і перетворення їх на інструмент маніпулювання, самообману своїх громадян і введення в оману міжнародної суспільної думки.
   В авторитарних політичних системах вибори виконують функції зміцнення легітимності існуючого режиму, підвищення його репутації всередині країни й особливо за кордоном, ослаблення політичної напруженості в державі. Такі вибори виявляють опозицію і приручають її чи створюють з ініціативи влади лише формально опозиційні їм партії, стабілізують режим за допомогою інтеграції опозиції й часткового врахування її вимог.
   Вибори забезпечують найменш болісний для громадян і всього суспільства мирний перехід до демократії. По самій своїй суті вони виключають політичне насильство. Здійснювані за їх допомогою зміни влади не вимагають пролиття крові, людських жертв, руйнувань і т. ін. Крім того, вибори — найефективніший засіб ліквідації авторитарного режиму і приходу до влади демократичних сил. Однак здійснюється це за умови хитливої рівності сил держави і громадського суспільства. Таке часто трапляється в країнах, де демократичні режими ще не мають глибокого коріння, а демократичні прагнення лідерів держави наштовхуються на протидію антидемократичних сил.
   Перехід суспільства від авторитаризму до демократизму пов´язаний з вирішенням політичної дилеми: поступовість переходу колишнього режиму до нового режиму в умовах втрати підтримки населення. Розв´язання цього непростого завдання вимагає оптимізації переходу через низку етапів, через політичні технології, в тому числі і через багаторазово повторюваний виборчий процес. Переваги такого процесу полягають у тому, що конкуруючі сили одержують час, щоб звикнути до атмосфери демократичних виборів, а опозиційні партії і політики одержують можливість знайти власне політичне обличчя, "покуштувати" конкуренції й управлінської роботи на місцевому рівні.
   Революційні насильницькі форми боротьби навіть у разі успіху безпосередньо не приводять до виникнення демократичних інститутів, а завершуються лише зміною авторитарної влади.
   Політичне насильство, як правило, має свою логіку. Породжуючи численний шар звиклих до використання сили і відвиклих від творчої праці людей, прагнення переможців одержати привілеї як компенсацію за свої жертви і позбавлення, їхня нетерпимість до переможених — усе це може провокувати запеклий опір останніх. Узагалі політичне насильство не сумісне з демократичним ладом, гальмує його утвердження навіть тоді, коли до влади приходять послідовні прихильники демократії. А вибори виключають негативні для демократизації суспільства наслідки зміни влади.
   Поступовий перехід до демократії пов´язаний з виборами в органи державної влади різних рівнів: обрання місцевих структур самоврядування; формування політичної арени передвиборної боротьби на місцевому й регіональному рівнях шляхом створення партій і рухів, вибори їхніх керівних органів; обрання керівників виконавчої влади.
   Отже, технологія розгортання громадянського суспільства відбувається через демократичні вибори. А тривалість переходу від авторитаризму до демократії обчислюється десятиліттями, поколіннями і серіями демократичних виборів. Що менше практичного досвіду багатопартійності, що несприятливіші соціально-демократичні умови, які забезпечують вироблення політичної терпимості, то більший необхідний часовий інтервал. Поспішність деяких країн, які вважають, що перехід до демократії відбувається в мить, яку не можна упускати, найчастіше призводить до швидкого відновлення авторитаризму в квазидемократичному вигляді.
   Крім того, недосконале законодавство, відсутність демократичних традицій і механізмів суспільного контролю за ходом виборів, характерне для країн з хиткою рівновагою між державою і громадянським суспільством, можуть призводити до численних фальсифікацій результатів голосування. Для таких країн кожні дійсно демократичні вибори являють собою маленький, але необхідний крок на важкому шляху становлення правової демократичної держави.
   Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише в тому разі, якщо вони базуються на визначених принципах, на свого роду загальновизнаних нормах, які мають безумовну цінність і роблять їх механізмом представництва. Ці принципи визначаються виборчим законодавством, основне завдання якого — забезпечити одне з найважливіших прав людини — право на голосування чи право голосу.
   Право голосу — Це найголовніше право людини, без якого всі інші права не мають сенсу. Заперечення загальнолюдської самоцінності демократичних виборів свідчить про авторитарні чи тоталітарні прагнення соціально-політичних сил, які претендують на владу, що повною мірою підтвердилося в практиці російського більшовизму, який із зневагою ставився до представницької демократії та її інститутів, доводячи повну залежність останніх від приватних інтересів панівної касти (партії). Практично це знайшло своє відображення в розгоні більшовиками Установчих зборів — представницького органу влади, обраного демократичним шляхом. Наслідки "необільшовизму" проявилися в 1993—1994 pp. при ліквідації в Росії Рад — представницьких органів влади, обраних демократичним шляхом.
   Звичайно виділяють дві групи таких принципів виборчого права: по-перше, принципи, що визначають статус, положення кожного громадянина на виборах; по-друге, загальні принципи організації виборів, які характеризують основні організаційні, в тому числі й соціальні, умови їхньої демократичності.