Політичні партії в умовах трансформації українського суспільства. Генеза багатопартійності в Україні

   Процес формування політичних партій в Україні почався в другій половині 19 ст. Оскільки цей процес відбувся за умов поділу українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз´єднаності українського етносу, він мав свої особливості. Однією з визначальних серед них є загострення суперечностей між соціальним і національним як в соціально-економічному, так і в політичному та духовному вимірах. Ретроспективний аналіз прояву цієї особливості наочно засвідчує, що, з одного боку, вона сприяла поглибленню процесу політизації українців і появі на її основі різного роду громадсько-політичних об´єднань, а з іншого — несвоєчасне "зняття" цієї суперечності призвело до загострення конфлікту між соціальним і національним, що врешті-решт зумовило поразку національно-визвольної революції 1917— 1920 pp.
   Доцільність екскурсу в історію становлення політичних партій в Україні зумовлена необхідністю з´ясувати не тільки коріння походження більшості сучасних політичних партій, а й їхню ідейну спрямованість, політичні платформи та організаційні засади, способи й методи діяльності.
   Важливість такого екскурсу зумовлена ще й тим, що ідеологічний спектр діяльності сучасних українських політичних партій у третьому тисячолітті зазнав незначних змін порівняно з тим, яким він був наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. Соціалізм і націоналізм — найпоширеніші ідеології кінця 19 ст. — продовжують, хоча трохи у видозміненому вигляді, залишатися ідеологічним орієнтиром для багатьох українських політичних партій. На основі цих двох ідеологій українські політичні партії виробляють ліберальну, консервативну, право- і ліворадикальну, правоцентристську й інші ідеології, що мають (і не можуть об´єктивно не мати!) українське обличчя. І в цьому контексті з´ясування ґенези політичних партій України, їхніх ідеологій являє особливий інтерес.
   Наприкінці 19 ст. різні політичні сили українського суспільства бачили неоднакові шляхи розв´язання національних і соціальних завдань. Більшість українських політичних сил бачили розв´язання назрілих проблем на шляху соціалізму. Такої точки зору додержувалися, зокрема, українська філія проросійської організації "Земля і воля" та низка інших.
   Значна частина української інтелігенції бачила розв´язання назрілих проблем на основі ідеології націоналізму. З цього приводу І. Франко зауважував, що саме в цей період українська інтелігенція та молодь відходить від культурництва і політично нейтрального українофільства і починає дошукуватися політичного розв´язання українського питання.
   Приклад такої діяльності подавав створений українськими студентами у Петербурзі таємний гурток соціалістів-федералістів. У політичній програмі цього гуртка були зафіксовані положення про необхідність боротьби проти омосковлювання українців, за їхній незалежний національний розвиток.
   У 1891 р. в Україні виникає перша політична студентська організація під назвою "Братство тарасівців". Біля керма цієї організації були такі відомі діячі, як І. Липа, М. Міхновський, М. Коцюбинський та ін. У програмі Товариства та в "Декларації віри молодих українців" було зафіксовано вимоги — право України на створення незалежної держави, "визнання Російської імперії окупантом України", необхідність справедливого розв´язання соціальних проблем українців і т. ін.
   У 1897 р. з ініціативи Д. Антоновича і О. Кониського засновано Загальну українську організацію, метою якої було згуртувати українських діячів в одному об´єднанні. Ця організація започаткувала літературне видавництво "Вік", зорганізувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченкові свята та ювілеї письменників і т. ін.
   Однак це безпартійне об´єднання не зупинило творення нових організацій, особливо серед молоді, яка бажала активніших виступів. На такій хвилі у 1897 р. в Києві було створено гурток М. Ковалевського та соціал-демократичну групу під керівництвом І. Стешенка, до якої входили Леся Українка і М. Коцюбинський.
   Помітну роль у пробудженні національної свідомості українців у Західній Україні відіграло літературне товариство імені Тараса Шевченка (Львів, 1873 p.). Мета цього товариства — довести прибитому злиднями селянинові, що він має політичні права, які повинні бути забезпечені законом. Політизація галицьких українців дала змогу Ю. Романчукові в 1885 р. створити "Народну Раду", яка, за словами К. Левицького, стала "цілком політичним товариством". У 1888 р. на зборах у Львові було виголошено першу політичну програму галицьких українців, яка ставила вимоги задовольнити їхні політичні, соціальні, економічні та культурні потреби.
   Саме такі та подібні цим політичні угруповання створювали передумови для організації політичних партій в Україні на засадах соціалізму та націоналізму.
   У 1890 р. у Львові виникає перша українська політична партія європейського зразка — Русько-українська радикальна партія (РУРП), що була створена за ініціативою І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Є. Левицького, С Даниловича, К. Трильовського, В. Охримовича. В основу програми було покладено етичний і науковий соціалізм, соборність усіх частин українських земель, людську гідність і т. ін. Партія видавала газету "Хлібороб" і "Громада" та іншу суспільно-політичну літературу.
   У 1900 р. на зборах студентської громади у Харкові було проголошено про створення Революційної української партії (РУП). Програмні засади партії сформулював М. Міхновський у брошурі "Самостійна Україна". Лідером РУП був Д. Антонович. Партія ставила за мету об´єднати всіх свідомих українців на боротьбу за національні права і соціальну революцію. РУП стала першою організаційною спробою українського руху виступити на політичній арені Росії під прапором державної незалежності України. її створення поклало початок переходові від культурницького українофільства до організованої праці серед широких мас.
   У 1904 р. було створено Українську Демократичну партію (УДП), програма якої передбачала скасування абсолютизму в Росії, автономію України з крайовим сеймом, впровадження української мови тощо. Серед найактивніших лідерів УДП були С Єфремов, Є. Чикаленко і Б. Грінченко.
   На початку 1908 р. було створено Товариство Українських Поступовців (ТУП). У ньому об´єдналися представники різних соціально-політичних поглядів і безпартійних. Головна мета ТУП — відстоювати національні інтереси українців. Активними членами цього товариства були М. Грушевський, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Єфремов, С Петлюра, В. Винниченко, О. Шульгін, Д. Дорошенко та ін.
   Політична платформа ТУП ґрунтувалася на визнанні принципів конституційного парламентаризму й автономії України.
   Програмою ТУП було передбачено відродження української національної культури і мови. Після бурхливих лютневих подій 1917 р. відпала потреба в діяльності ТУП. На основі цього товариства і було створено кілька самостійних політичних партій: Сбтоз українських автономістів-федералістів; Партію народних соціалістів; Українську трудову партію; Партію соціалістів-самостійників і деякі інші.
   Отже, в 20-х роках 20 ст. у Східній Україні склалася багатопартійна система, яка функціонувала в межах Російської імперії. Перші українські політичні партії являли собою, особливо в період свого становлення, конгломерат певної політичної течії, яка згодом усамостійнювалася в окрему партію.
   У такій багатопартійній системі умовно можна виділити три типи політичних партій: філіал російських загальноімперських (РКП(б), кадети, октябристи, есери); національні — багато єврейських, польських та ін.; типово національно-українські (Українська партія соціалістів-революціонерів — боротьбисти —, Українська соціал-демократична партія; Українська народна партія, Українська федеративно-демократична партія та ін.).
   На межі 20 ст. у Західній Україні також склалася своя партійна система, яка включала близько 100 політичних партій. У цій частині українських земель усі політичні партії функціонували за легальних умов і орієнтувалися на парламентську боротьбу. Гасла місцевих партій були поміркованими і переважно не виходили за конституційні межі. У переважній більшості партії Галичини об´єднувалися за національними ознаками, і їх можна класифікувати на такі групи: 1) партії лівого спрямування (Українська радикальна партія, Українське селянське об´єднання; Комуністична партія Західної України; Партія народної волі, Селянсько-робітнича українська партія); 2) центристські партії (Українська республіканська партія, Партія соціал-революціонерів Волині, Українське соціалістичне об´єднання "Соціалістичний Союз", Українська національна партія); 3) праві партії (Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом — Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та деякі інші).
   Є підстави стверджувати, що багатопартійність в Україні на межі 19—20 ст. відіграла як прогресивну, так і негативну роль у політичному процесі державотворення. Прогресивна роль — це залучення широких верств населення України до державотворення, волевиявлення яких було сконцентроване в політичних програмах різних партій. Негативна роль — це розбіжність поглядів, ідей і програм, що призвело до кризової ситуації в Україні, спричинило гетьманський переворот, падіння УНР і встановлення більшовицької влади, безроздільне панування якої тривало понад сім десятиліть.
   Становлення сучасної багатопартійності в Україні веде свій родовід від ОУН-УПА, серед важливих завдань діяльності якої було і створення однойменних осередків у різних регіонах. Є підстави вважати, що діяльність ОУН-УПА заклала підвалини для відродження партійного будівництва в Україні.
   Після припинення воєнної боротьби ОУН-УПА відроджуваний процес партійного будівництва в організованих формах було призупинено. Сам процес партійного будівництва перейшов в інше русло — створення нелегальних за своєю суттю політичних груп, включаючи й організацію Гельсінської Спілки, яку з повним правом можна вважати прототипом сучасної багатопартійності в Україні.
   А основи формування багатопартійності було закладено в процесі перебудови. Саме на цей період і припадає виникнення різного роду неформальних рухів у вигляді громадсько-політичних об´єднань, переважно у вигляді народних фронтів, коаліцій, клубів і навіть низки політичних партій. Поява цих громадсько-політичних об´єднань цілком справедливо пов´язується з розкриттям правди про сталінські репресії, з критикою застійних брежнєвських часів, з інформацією про жахливий стан національної культури і т. ін.
   Саме в період перебудови з´являється Український культурологічний Клуб (УКК), Товариство Лева (ТЛ), розгортає активну роботу Українська Гельсінкська Спілка (УГС), Українська Демократична Спілка (УДС). Ці та деякі інші об´єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову. Сама ідея створення такого Руху з´явилася в надрах Спілки письменників України, за участю якої було розроблено проект програми Народного Руху. У проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання "керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії".
   Незважаючи на шалений тиск "керівної і спрямовуючої сили" тогочасного суспільства на організаторів Народного Руху, у вересні 1989 р. в Києві відбувся Установчий з´їзд новоствореного громадсько-політичного об´єднання.
   Найсуттєвішою її перемогою стало прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, в якому одержали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон було прийнято старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.
   У 1990 р. Рух переходить на антикомуністичні позиції. Цей факт одночасно став і свідченням того, що в Україні завершився неформальний (допартійний) етап становлення багатопартійності.
   Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається з відміни 6-ї статті Конституції СРСР і закінчується серпневими подіями 1991 р. — падінням комуністичного режиму і державності Союзу РСР. Саме в цей час відбулися установчі з´їзди 19 новостворених загальнонаціональних політичних партій і близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за межами України.
   Більшість партій створювались не на основі якихось ідей або світоглядів, а об´єднувались навколо лідера або ініціативних груп авторитетних людей. Тому сформована на цьому етапі багатопартійність була надзвичайно багатоманітною, бо головні цілі більшості політичних партій — боротьба проти КПРС, збереження незалежності України, відродження української нації — були спільними.
   Заборона Комуністичної партії України, розпад СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про державну незалежність України і майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови розвитку політичних об´єднань в Україні. Прийняття Закону України "Про об´єднання громадян" (червень 1992 р.) прискорило процес становлення багатопартійності. Почався новий, третій, післякомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні. Цей етап нерідко визначають як мультипартійний, оскільки найхарактернішою його рисою є існування множини різноманітних політичних партій, жодна із яких не може самостійно претендувати на владу.
   У сучасному спектрі політичних партій України можна виділити три основні блоки: лівий, центристський і правий. В основу блокової класифікації політичних партій покладено їхню ідеолого-політичну спрямованість (відношення до приватної власності, міра і форми участі держави у суспільно-політичному житті, сутнісне розуміння демократії, ставлення до розпаду СРСР та ін.).
   У свою чергу кожне з цих спрямувань має внутрішні відмінності щодо шляхів, термінів, темпів розв´язання переважно тактичних завдань, визначених у політичній платформі партії. Саме такі відмінності й зумовлюють внутріганьоблокову диференціацію політичного спрямування. На ґрунті лівих, зокрема, створюються відгалуження — ліворадикалів (ультралівих); правих — праворадикалів (ультраправих); центристів — ліво і правоцентристів. Останні у свою чергу нерідко "клонуються" і знаходять своє продовження в іншій назві партії, створюючи тим самим атомізовану мультипартійну систему, в якій сам поділ на основні блоки (ліві, праві, центристи) втрачає сенс, а отже, і призначення.
   На межі 21 ст. в Україні було створено саме таку партійну систему, одну частину якої презентують власне українські партії (ті, що відстоюють державну незалежність і суверенітет України), іншу — антиукраїнські (ті, що бачать перспективу свого розвитку у федерації слов´янських, а нерідко і євразійських народів, типу СРСР).
   Незважаючи на це, у політичному лексиконі найбільше поширеною продовжує залишатися класифікація політичних партій України на ліві, центристські та праві. Лівий блок складають Комуністична партія України (КПУ); Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Комуністична партія України (більшовики) (КПУ(б) і деякі інші.
   Соціальну базу "лівих" становлять в основному колишні ортодоксальні комуністи, ветерани, пенсіонери, незначна частина робітників та селян. Так, Комуністична партія України у своїй програмі задекларувала, що вона є партією робітничого класу, селянства й інтелігенції. Соціалістична партія України в своїх практичних діях виходить із того, що в українському суспільстві немає класів, бо бідні і багаті — це не класи, тому немає і класової ідеології, солідарності культури, немає загальних ціннісних орієнтирів. Відтак діяльність партійних функціонерів СПУ, за їхнім визначенням, трохи схожа на роботу радянських політичних радників ... в Афганістані. Оскільки специфіка діяльності соціалістів є привабливою для директорату середніх і дрібних бізнесових структур, то вона й імпонує дрібним і середнім бізнесменам, директорам дрібних і середніх підприємств-немонополістів, окремим категоріям науково-технічної інтелігенції. Соціальна база Селянської партії багато в чому споріднена з СПУ, хоч і зорієнтована в основному на селянський електорат, переважно на колгоспне лобі, а нині — на директорів сільськогосподарських кооперативів, незначного прошарку сільськогосподарських виробників. Ідеологічною основою цих партій є марксизм-ленінізм з елементами соціал-демократії (планове господарство, державний патерналізм, зрівнялівка, "інтернаціоналізм" і т. ін.).
   Прогресивні соціалісти (ПСПУ) і комуністи-більшовики (КГІУ(б) у своїй діяльності спираються на крайньо лівий електорат, переважно на всіх тих, хто виявив незадоволення політикою керівництва КПУ і СПУ.
   Ідеологічною основою діяльності ПСПУ і КІІУ(б) є ортодоксальний марксизм-ленінізм тоталітарного та екстремістського типу. Програмні документи і практична діяльність партій лівого спрямування свідчать про їхню переважну зорієнтованість на марксизм-ленінізм, на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці. Ці партії послідовно намагаються зберегти своє наступництво в соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим.
   До власне центристського блоку політичних партій України належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) і деякі інші.
   Ідеологічною основою партій центристського спрямування виступають лібералізм (домінанта прав людини, космополітизм) і соціал-демократизм (права особи, соціальний захист її). Лівоцентристський напрям у політичному спектрі України репрезентують: Соціал-демократична партія України об´єднана" (СДПУ(о), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Соціал-демократична партія України (СДІІУ) і деякі інші. Соціальну опору партій цього спрямування становлять: науково-технічна інтелігенція, підприємницькі і бізнесові структури. Ідеологічною основою їхньої діяльності виступає соціальна демократія (пріоритет прав людини, соціальна справедливість, солідарність, демократія).
   Правоцентристський, чи ліберально-консервативний, блок політичних партій України складають: Народний Рух України (НРУ), Партія "Реформи і порядок"(ПРП), Партія зелених України (ПЗУ) і деякі інші.
   В основу ідеології правоцентристських (націонал-демократичних) партій покладено принцип єдності національних і особистих інтересів. Програма НРУ розглядає поняття "національна демократія" як синтезуючу ідеологію, на засадах якої і стоїть Народний Рух України. "...Національна демократія, — підкреслюється в програмі НРУ, — ... поєднує вартості консерватизму, лібералізму і соціальної демократії й ставить собі за мету реалізацію цих вартостей у національній демократичній державі європейського типу". Соціальну базу правоцентристських партій становить творча інтелігенція, робітники, селяни, переважно із Західного регіону України. Націонал-демократи виступають за проведення ринкових реформ, духовне відродження, за розбудову незалежної Української держави.
   Тотожні завдання ставлять перед собою і партії правого спрямування. Саме державотворчу, за своєю сутністю консервативну ідею покладено в основу діяльності правих партій: Української республіканської партії (УРП), Конгресу українських націоналістів (КУН), Української консервативно-республіканської партії (УКРП), організації Українських націоналістів (ОУН) і деяких інших. Головному завданню — розбудові державності — ці й подібного їм спрямування партії схильні підпорядковувати й інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні і духовні).
   Ідеологічною основою цих партій виступає націоналізм, який виходить із пріоритету прав і інтересів нації над соціально-економічними правами в розбудові Української держави.
   У спектрі правих партій окремо слід виділити партії ультраправого спрямування — Українську національну асамблею (УНА), Соціал-національну партію України (СНПУ), Всеукраїнське політичне об´єднання "Державна самостійність України" (ДСУ) і деякі інші. Для діяльності цих партійних об´єднань характерний жорсткий централізм і чітка ієрархія. В організаціях подібного типу завжди розвинутий культ провідників і строге підпорядкування нижчих ланок вищим. Тому в подібних організаціях велике значення надається послухові рядових членів своїм провідникам і безапеляційному виконанню їхніх наказів. У своїй практичній діяльності національно-радикальні партії керуються ультранаціоналістичною, за своєю сутністю фашистською, ідеологією, відстоюють великодержавний шовінізм і антидемократизм.
   У партійній структурі України окремо слід виокремити партії, що з´явилися на основі групового інтересу: партію "Жінки України", Всеукраїнську партію жіночих ініціатив, Партію мусульман України, ряд християнсько-демократичних партій та ін.
   Таким у загальних рисах є сьогодні партійно-політичний спектр України. Характерною його рисою є багатопартійність, при якій жодна із політичних партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища слід назвати такі:
   1) нерозвиненість соціальної, а отже, і політичної структури українського суспільства;
   2) зневіра переважної більшості громадян у демократичних інститутах, що сталася внаслідок стрімкого зниження життєвого рівня населення;
   3) відсутність сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії та деякі інші.
   Становлення "цивілізованої" багатопартійності в Україні прямо пов´язане з прийняттям Закону про політичні партії. Держава повинна впливати на цей процес, допомагати становленню та функціонуванню громадсько-політичних об´єднань — важливих складників громадянського суспільства.