Сутність і типологія політичних режимів

   Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму. Спосіб голосування — також важливий елемент режиму, який певною мірою окреслює контури політичної системи. Легітимним є режим, здатний сформувати у мас переконання, що саме даний порядок є найкращим із усіх можливих (М. Вебер). Одначе легітимним є й режим, який відповідає народним прагненням чи народному консенсусові (М. Дюверже).
   Інтерес до типології політичних режимів має таку ж давню історію, як і вивчення політики. Починаючи з Платона й Арістотеля, різні мислителі намагалися виробити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія відображала не тільки політичний інтерес ученого й реалії політики того чи іншого типу. Типологія Платона й Арістотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, а також їхні власні переконання. Арістотель виділив три типи політичних режимів. Це — монархія, здатна обернутися на тиранію; аристократія, що може стати олігархією; політика з поміркованою демократією, що може виродитися в демагогію. За всі наступні століття до цієї схеми було мало науково переконливих доповнень.
   Поняття "політичний режим" існувало вже в науці конституційного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і на з´ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська республіка). Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г. Моска. І хоч він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, демократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-ліберальний.
   До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична думка. У своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою, 2) охлократія з диктатурою, 3) класократія з правовою — "законом обмеженою і законом обмежуваною" — монархією.
   Під демократією він розуміє парламентську і президентську республіки. Основну увагу політик приділяє аналізові демократичного республіканського ладу США, щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління. У Сполучених Штатах, на думку В. Липинського, "демократія не виявила своїх негативних якостей тому, що правляча суспільна верства опиралася на стару монархічну консервативну традицію. А брак монархії вона надолужувала зміцненням політичної влади президента".
   Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В. Липинським, "це не влада натовпу, а влада над натовпом".
   Класократія — такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. "Аристократія, — говорив В. Липинський, — це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних соціальних груп".
   У сучасній літературі багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається тричленна класифікація їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні, причому будь-яка класифікація є умовною, оскільки "чистих" і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікації почали з´являтися на початку 20 ст., але практично до 60-х років найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв політичні режими на демократичні і недемократичні. На початку 60-х років 20 ст. американський політолог 3. Бжезінський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади й про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим через політологічний аналіз політичних систем країн колишнього соціалістичного табору. Він довів, що більшість цих держав належала до авторитарних політичних режимів. Тому можна запропонувати типологію режимів, в основу якої покладено принцип відповідності походження і дій вимогам демократії.
   Протягом багатьох століть вироблялася формула плюралістичної демократії: політична влада народу, яка здійснюється більшістю, що вільно виявляє себе і поважає права меншості. Залежно від того, чи здійснюється формула демократії в суспільстві, прийнято виділяти два типи політичних режимів: демократичні й антидемократичні. У свою чергу, їх можна поділити на два підтипи: парламентський і президентський; тоталітарний і авторитарний.