Політична поведінка

   Учасники політичного процесу, в якій би якості вони не виступали, керуються в своїй поведінці певними мотивами, цілями, в їхній політичній діяльності виявляються певні емоції та настрої.
   Науковці звертають увагу на те, що пояснення активності людей за типом "стимул — реакція" не буде продуктивним. Реакція не завжди є тільки наслідком якихось зовнішніх стимулів. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити ту чи іншу форму політичної поведінки (реакція тільки як наслідок безпосереднього впливу економічних, політичних та інших чинників). Стимули можуть бути ті самі, а поведінка різних людей — різна, тому що всі форми відображення політики в психіці людей опосередковані їхньою діяльністю, умовами життя, особистими цілями.
   Для діяльності суб´єкта політики мають значення не тільки об´єктивні умови: стан економіки, соціальної сфери, вплив політичних сил та роль їх у суспільстві, традиції політичної культури, а й суб´єктивні: стан політичної свідомості в суспільстві, сприйняття суб´єктом даних об´єктивних умов. Такий підхід дає змогу виокремити для політико-психологічного аналізу такі опорні категорії: мотиви участі в політиці, потреби, що задовольняються цією участю; цілі, цінності, ідеали, завдяки яким людина стає часткою якогось політичного цілого, ідентифікує себе з ним; емоції та настрої, які виявляються в її діяльності; знання, інформація, думки, якими вона володіє і які поширює.
   Усе це багато в чому визначає реакцію, поведінку суб´єкта в політиці. Він може керуватися як альтруїстичними мотивами (зробити суспільство кращим, цивілізованішим тощо), так і суто егоїстичними (прагненням до влади, багатства, популярності). Мотиви, що стимулюють людину до політичної діяльності, визначають також її мету й програму. Залежно від мотиву мета та програма дій, як правило, теж бувають альтруїстичними чи егоїстичними.
   Важливо пам´ятати, що головним із мотиваційних чинників є потреба. Завдяки яким потребам люди включаються в політику? Можна сказати, що в прихованій або явній формі характер політичної поведінки (дії) визначають практично всі види потреб: допитливість та потреба в самоствердженні, у бажанні проявити себе, у визнанні, збереженні свободи, потреба влади тощо. Аналізуючи політичну діяльність особистості, важливо виявити справжні потреби, якими вона керується. Це дає змогу передбачити характер та спрямованість дій, мету, а отже — результат.
   Людина, потрапляючи під вплив певної політичної партії, орієнтується на статут і програму, що регламентують її діяльність. Завдяки цьому можна передбачати стосунки з іншими політичними силами, а також владними структурами.
   Для професійного політика це має істотне значення, оскільки він, знаючи цілі й завдання якоїсь із партій, може передбачити її поведінку в певній ситуації, регулюючи стосунки з іншими силами, розробляти заходи, щоб запобігти ворожнечі та конфліктам у політичному житті суспільства.
   Проте в реальному житті активна участь людини в політиці, особливо у вигляді прямої дії, приводить її не тільки до організованої сили (партія, рух), а й до неорганізованого натовпу, маси. Політичний досвід показує, до яких серйозних наслідків для життя суспільства й окремої людини можуть призвести дії натовпу, маси (погроми, жертви тощо).
   Насамперед визначимо, що маса — це велика кількість ізольованих, відчужених індивідів. Це - своєрідна форма спільного існування індивідів, яка володіє властивими лише їй життєвими проявами.
   Виникнення маси людей може бути навмисним або випадковим (демонстрація, що починається, група глядачів і т. ін.). Але масова аудиторія бажає існувати й далі. "Прагнення до зростання, - визначає Е. Канетті, — це перша і головна властивість маси. Вона захоплює кожного, хто перебуває в межах її впливу... Природна маса - це відкрита маса: її зростання нічим не обмежено. Будинків, дверей, замків вона не знає. Все, що зачинене, - підозріле для неї. Відкрита маса існує, поки росте. її розпад починається, як тільки вона перестає рости".
   Цікаву характеристику масі дає відомий дослідник минулого століття Г. Лебон: "Маса нічого не робить навмисно, вона не здатна до довгочасного бажання та його здійснення; поняття про неможливість для неї не існує; вона не знає ні хвилювань, ні вагань, вона схильна до всього крайнього і маса збуджується тільки надмірним роздратуванням. Той, хто хоче впливати на неї, не має потреби логічно оцінювати свої аргументи. Він повинен малювати найяскравіші картини, перебільшувати й повторювати те саме; маса підвладна магічній силі слова. Ним можливо збурити масу, а можна й заспокоїти; маса ніколи не прагне істини. Вона вимагає ілюзій, від яких не можна відмовитись; маса не може бути без ватажка. Він повинен мати певні якості: повинен сам гаряче вірити в те, що говорить, щоб пробуджувати віру в масі; повинен мати сильну імпонуючу волю".
   Але чому маса набуває таких рис? Що коїться з людиною, яка стала її часткою? Той же Г. Лебон на це відповідає так: "Найцікавіший факт, який спостерігається в одухотвореному натовпі: які б не були індивіди, що її утворюють, якими б не були спосіб їхнього життя, заняття, їхній характер та розум, вже одного тільки перетворення їх у натовп достатньо для того, щоб у них утворилася своєрідна колективна душа, що примушує їх відчувати, думати та діяти абсолютно інакше, ніж думав би, діяв та відчував кожен з них окремо. Існують такі ідеї та почуття, що виникають та перетворюються в дію лише в індивідів, які складають натовп".
   Г. Лебон, Е. Канетті звернули увагу на те, що індивід може бути культурною людиною, але в натовпі він — варвар. У нього виявляється схильність до свавілля, буйства, люті.
   Справедливість цих думок підтверджує реальна дійсність, зокрема сталінських часів. Прикладів, коли маса на мітингах або зборах несамовито засуджувала чергових "ворогів народу", вимагала для них фізичної смерті, більше ніж достатньо. Спогади учасників тих подій свідчать також про те, що індивідуально культурна людина цього ніколи не зробила б.
   Але чому така дія стає насильницькою? Це пояснюється, з одного боку, особливостями психології натовпу, про які йшлося вище, природою його активності, а з іншого — діями влади.
   У сталінські часи влада намагалася творити з людей єдину масу, що просувається у певному напрямі. Вона це робила за допомогою наказів та страху.
   Безмежна віра маси у вождя, в гасла та заклики, які він проголошував, інстинктивно штовхала її на виконання наказів. Відмова від виконання їх загрожувала смертю для індивідів. Тут вступало в дію природне почуття людини — страх. Він був одним із джерел влади. У масі індивід шукає захисту від страху, оскільки він діє, як всі, і таким чином втрачає особисту відповідальність за свої дії.
   Підтвердження цьому — фашизм. Виконуючи накази, німецькі вояки здійснювали жахливі злочини. Вбиваючи слов´янських та єврейських дітей, вони були при цьому люблячими й ніжними батьками своїх власних. Коли історія поставила їх віч-на-віч з результатами злочинів, усі вони твердили, що робили це, виконуючи наказ. Накази давала влада.
   Масові безчинства, які час від часу трапляються в сьогоднішніх умовах і призводять до жертв, — це результат виконання наказів тих сил або осіб, які мають владу над людьми.
   Ідентифікація індивідів з натовпом у всіх випадках недоцільна, оскільки прояв тих негативних властивостей, про які йшлося, матиме небажані наслідки як для владних структур, так і для опозиційних сил. Для перших тому, що дії натовпу призводять до стану нестабільності в суспільстві, це підриває підвалини влади. Для опозиційних сил, що рвуться до влади, спроба використати натовп як засіб боротьби за неї свідчитиме про нецивілізований характер їхньої політичної боротьби. Крім того, не треба забувати, що за певних обставин лють натовпу може обернутися проти тих, хто давав йому наказ або провокував на певні дії.
   Складні соціально-економічні та політичні умови перехідного періоду є особливо сприятливими для стихійного чи свідомого утворення натовпу. Тому суб´єкт політики не повинен забувати про те, що створений натовп намагається зростати, кордонів і заборон для нього не існує. Отже, в разі загрози утворення натовпу доцільно здійснити такі дії, які б обмежили його зростання, зробили б його закритим. Для цього, скажімо, мітинг, що виник і здатен вийти за рамки цивілізованих дій, необхідно перевести в будь-яке приміщення, наприклад, до актової зали. Саме існування стін регулює приріст маси, вносить заспокоєння в її настрої, дає змогу протилежним сторонам (представникам владних структур та маси) вислухати одне одного. З іншого боку, кордони (стіни) збережуть масу від зовнішніх ворожих дій, інших груп та сил і тим самим зменшать ризик фізичної сутички. Застосування владними структурами силових методів (використання міліції, спеціальних підрозділів і т. ін.) може обмежити зростання натовпу і навіть розсіяти його. Але такі дії часто призводять до численних жертв та фізичних ушкоджень, що так або інакше" формує у людини думку про відповідальність влади за допущені жертви. Аргументи щодо вини тих, хто організував мітинг, штовхнув людей на безвідповідальні дії, часто не спрацьовують.
   Застосування сили викликає в індивідів, що складають натовпи, не стільки страх, скільки лють та відповідну силову реакцію. Ми вже говорили про те, що в натовпі людина не завжди відчуває страх. Згадаймо події в Москві 1991 р. або 1993 р. Індивідуально людина навряд чи кинулася б на танк або перекидала автомобілі. У масі вона на це здатна. В одних випадках це розцінюється як героїзм, в інших — як бандитизм або хуліганство, однак у кожному разі — це людські жертви, потрясіння в суспільстві. Досить часто це грає на руку політикам, але не вирішує гострих проблем у державі.
   Окрім цього, перетворення відкритої маси в закриту, не застосування сили, а бажання вислухати створює у людей впевненість у тому, що їхня думка щось означає для можновладців. А ця впевненість повертає індивіду його особисті якості, втрачені на деякий час у натовпі.
   У таких ситуаціях доцільно вести роботу не з натовпом, а з його лідером, якому він, натовп, безумовно довіряє. Важливо переконати вождя в тому, що спроможність натовпу на руйнівні дії й можливість жертв — небажані для обох сторін. Необхідно використати всі аргументи, щоб лідер сприяв перетворенню маси з відкритої на закриту.
   Знання психології учасників політичних процесів (особистості, групи, маси) має істотне значення для успішної політичної діяльності. Проте не менш важливо врахувати особливості політичної поведінки суб´єктів влади. Справа в тому, що влада сама по собі впливає на її носія та прищеплює йому певні якості, яких він до цього міг і не мати. Ці якості залежать від типу політичного режиму. Останні, як відомо, бувають: тоталітарні, авторитарні, демократичні, мішані та ін.
   Для тоталітарного режиму характерний такий тип політичних відносин, як відносини командира і підлеглого. Ще в жорсткішій формі ці відносини проявляються всередині владних структур, де чітке і швидке виконання наказу керівника є головною характеристикою політичного працівника. Володіння власною думкою, якщо вона розходиться з думкою керівника та загальною лінією політичного режиму, не тільки не заохочується, а й унеможливлюється. Тому політик, перебуваючи у владних структурах, незалежно від його особистих якостей, мотивів та ідеалів, якими керувався в житті, повинен грати за правилами цих структур.
   Іншими словами, в умовах тоталітарного режиму політик психологічно повинен бути готовим стати гвинтиком (більшим чи меншим) чітко працюючого механізму, підкорити всього себе, у тому числі й особливості своєї індивідуальності, існуючим правилам. А це — повна відсутність свободи волі.
   Для демократичного режиму характерний інший тип стосунків — взаємодія, взаємовплив, взаємоповага. Вони є характерними (типовими) і у владних структурах. Особистість політика оцінюється за здатністю творчо, нестандартно підійти до прийняття політичного рішення, висунути ідею, реалізація якої може дати додатковий імпульс розвиткові та вдосконаленню політичних відносин у суспільстві, надати політичній системі додаткової гнучкості та динамізму. Психологія підлеглого не придушується керівником, а навпаки, останній зацікавлений у творчій ініціативі працівника, терпляче ставиться до особливостей його характеру, поважає мотиви і цінності, якими він керується в житті.
   Таке ставлення до особистості підлеглого підвищує його прагнення до вдосконалення професіоналізму, а значить, покращує результативність його діяльності. Це не означає, що політик повністю звільнений від виконання наказів. Але в нього є можливість мати свою думку, часто відмінну від думок керівництва. У крайньому разі, він може відмовитись від виконання наказу або розпорядження, якщо воно суперечить його особистим політичним поглядам, і піти у відставку. Така поведінка ніким не засуджується, більше того, вона поважається. Здатність політика у владних структурах чинити опір нерозумним, з його погляду, наказам стає мірою його свободи.
   Особливості, складності, зокрема психологічного порядку, виникають у політика в умовах суспільства перехідного типу, такого, скажімо, як нинішнє українське. Його особливості, природно, не можуть не позначитися на владних структурах і на діяльності людей, які перебувають у них.
   Насамперед, стан невпевненості, психологічна нестійкість, яка характерна в цілому для перехідного стану суспільства, має місце і в державних інстанціях. Через різні об´єктивні й суб´єктивні причини відбувається часта зміна уряду, окремих його членів, створюються та ліквідуються міністерства, відомства, комітети, відбуваються зміни в депутатському корпусі усіх рівнів, спостерігаються відставки окремих політиків тощо. Одним словом, відсутній стан стабільності, що, природно, негативно позначається на психології та поведінці працюючих людей, формує в них почуття тимчасовості. У таких умовах враховувати ці обставини є дуже важливим для політика.
   Не менш важливо враховувати й різні стилі поведінки політиків, такі, як параноїдний, демонстративний, компульсивний, депресивний і шизоїдний.
   Параноїдний політичний стиль характеризується постійною жадобою влади, управління іншими людьми, підозрілістю та непередбачуваністю. Політик цього плану цікавиться тільки власною думкою, відхиляючи всі інші. Він намагається створити напруженість серед підлеглих, що сприяє маніпуляції ними у власних інтересах і цілях.
   Демонстративний політичний стиль характеризується постійним бажанням загальної уваги, публічного схвалення дій, непослідовністю і некритичністю у ставленні політика до своїх вчинків.
   Люди, що демонструють таку поведінку, не можуть зосередитися на конкретних деталях і фактах, довести розпочату справу до логічного кінця після того, як "заведуть" і поведуть юрбу за собою.
   Компульсивний політичний стиль можна характеризувати як консервативний, дріб´язковий, догматичний. Політичні діячі такого плану не можуть бути гнучкими, їм не вистачає дипломатичності. Вони не здатні "поступитися принципами", піти на компроміс. Вони можуть бути чесними, принциповими політиками, але ніколи — новаторами, лідерами-реформістами.
   Депресивний політичний стиль характеризується песимістичним підходом до всіх питань, відсутністю лідерських якостей, плентанням у хвості подій. Означені діячі намагаються стати помічниками тим, хто здатний "робити політику". Вони приречені на другорядні ролі і коли волею долі потрапляють на політичний Олімп, нічого доброго з цього не виходить.
   Шизоїдний політичний стиль характеризується практично повною неучастю в конкретних подіях, відсутністю будь-якої ініціативи і відповідальності, небажанням працювати, рухатися вперед. Надовго утримуватися на таких позиціях не вдається нікому з тих, хто бажає посісти своє місце в історії. Політика невтручання не може тривати довго, а люди, які її сповідують, або сходять з дистанції, або змінюють під впливом обставин свою політичну поведінку.
   Зрозуміло, що згадані стилі поведінки політичних діячів є досить умовними, тому що психологію людини надзвичайно важко вкласти у схеми. Хоча з урахуванням конкретних соціально-політичних умов, інтелектуальних даних політика, його реакції, рис характеру і т. ін. певною мірою можна прогнозувати політичну поведінку людей, які домагаються влади і хочуть утримати її в своїх руках.
   Крім того, слід врахувати, що в умовах переходу від тоталітарного типу політичної системи до демократичного у владних структурах працюють люди зовсім різних ідеологічних та політичних орієнтацій. їхні реальні дії, реальна поведінка будуть значно різнитися. Є такий тип політичного працівника, який через особливості характеру і психології не здатний долати стереотипи мислення та поведінки, хоч при цьому може добре володіти технікою праці, знати "кухню" апаратної діяльності. Інший тип теж може бути "обтяжений" досвідом роботи в політичних органах колишньої системи, але він здатний переглянути парадигми, відмовитися від стереотипів, навіть висувати інноваційні ідеї. Третій тип політичного працівника — це демократ в істинному розумінні слова.
   Ясно, що такий поділ на типи політичних працівників — умовний. За волею долі та обставин — їм працювати разом. Психологічно це дуже складно, оскільки різні ідеологічні орієнтації, уявлення щодо шляхів вирішення складних проблем перехідного періоду неминуче призводять до протиборства. Тому існує необхідність у політичній етиці, у глибокому усвідомленні моральних підвалин політики, дозволених засобів, бажаних способів поведінки людей у політиці. Політична етика в такому розумінні не здатна покінчити з політичним протиборством, але може привнести в нього культуру, що сприятиме поступовій демократизації суспільства.
   Урахування психологічних чинників, які впливають на політичну діяльність, мотивів, потреб, якими керуються у своїй поведінці суб´єкт чи учасник політичного процесу, є необхідною складовою професіоналізму політиків будь-якого рівня, підвищує результативність їхньої діяльності.
   Таким чином, успішна політична діяльність базується на глибокому знанні теорії політики, розумінні її специфіки, суті й призначення, розробленні та застосуванні технологій як системи послідовних дій, спрямованих на досягнення політичного результату, врахуванні психологічних аспектів здійснення її, можливої поведінки її суб´єктів та учасників.