Стадії політичного процесу

   У самому політичному процесі можна виділити низку важливих стадій, таких, як: конституціювання (установлення) політичної системи, відтворення компонентів та ознак політичної системи; прийняття та виконання політико-управлінських рішень; контроль за функціонуванням і напрямами розвитку політичної системи.
   У реальному політичному житті всі ці стадії взаємозумовлені, взаємопов´язані й становлять єдиний цілісний і динамічний процес. Водночас виділення в ньому окремих стадій дає змогу акцентувати увагу на особливостях дій і завдань, які вирішують його учасники.
   Стадію конституціювання політичної системи можна розглядати як сукупність дій соціальних спільнот, спрямованих на інтеграцію інтересів окремих учасників навколо вподобань і цілей, які дають змогу на певних етапах розвитку суспільства об´єднати локальні дії в загальнодержавну програму функціонування політичних інститутів. Тут вирішуються завдання визначення й узгодження інтересів, формулювання цілей і програм діяльності і втілення їх в основні законодавчі акти.
   Конституціювання політичної системи — складний процес упорядковування суспільних зв´язків, розв´язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямованих на легітимацію політичної системи.
   На стадії відтворення компонентів та ознак політичної системи вирішується завдання дальшої гармонізації суспільних відносин, урахування нових умов, інтересів і проблем, збереження вивірених принципів і методів роботи політичних інститутів та вдосконалення зв´язків між ними. Зміст і характер політичного процесу багато в чому залежать від дієвості й ефективності управлінських структур, від їхньої здатності здійснювати контроль за функціонуванням політичних інститутів і за розвитком політичної системи загалом.
   Тенденції й закономірності політичного процесу складаються залежно від типу відносин суб´єктів політики, від їхніх цілей і завдань та можливостей реалізації в кожний історичний період. Вони завжди є складними інтегративними утвореннями дій соціальних сил, спрямованих на збереження чи на певні зміни суспільних відносин, на перерозподіл владних повноважень і, відповідно, на зміну їхнього соціального статусу. Ці дії можуть мати характер відтворення існуючих політичних структур, відносин, повноважень та впливу на суспільні процеси чи на певні зміни їх аж до кардинальних перетворень політичної системи, світових політичних зв´язків.
   У цьому аспекті міжнародний політичний процес уявляється як баланс можливостей для прийняття адекватних рішень на виклик часу, на потребу вирішити актуальні суспільні проблеми. Це надзвичайно складне завдання. Дж. Сорос підкреслював: "Політика визначається холоднокровним підрахунком особистих інтересів. Оскільки розмаїті егоїстичні інтереси — національні, інституційні, особисті — суперечать одні одним, то мистецтво політики якраз полягає в тому, щоб примирити їх".
   Розмаїтість і суперечливість інтересів учасників політичного процесу зумовлюють його складну структуру, рухливість стадій і напрямів вияву, непослідовність розвитку в кризових ситуаціях. У політичному процесі під впливом різноманітності чинників своєрідно проявляються періоди соціальних конфліктів і політичної стабільності, політичних криз, потрясінь і навіть соціальних революцій. Усі ці вияви політичної активності громадян характеризують рівень розвитку суспільних відносин, можливість і здатність суб´єктів політики до відповідних дій у той чи інший період.
   Соціальна революція репрезентує такі політичні дії і, відповідно, стан суспільства, які призводять до докорінних змін у всій економічній і соціально-політичній структурі суспільства. Така форма політичної діяльності є показником високої стадії нестабільності розвитку суспільства, його конфліктності. Соціальна революція в марксистській теорії означена як спосіб переходу з одного якісного стану в інший, заміни застарілої форми на новий, прогресивніший соціальний порядок. Головною передумовою соціальної революції є нерозв´язність суперечності між активним зростанням продуктивних сил і застарілими формами виробничих відносин. Суб´єктами революційних сил виступають соціальні сили, що зацікавлені у зміні існуючих зв´язків. При цьому наявність революційної ситуації, об´єктивних і суб´єктивних передумов розглядається як обов´язковий атрибут соціальної революції.
   У західній зарубіжній політичній теорії значної підтримки набули теорії еліти, модернізації та масового суспільства як теоретико-методологічне підґрунтя соціальних революцій. Одна з найкраще опрацьованих елітарних теорій революційного процесу належить Парето. Вона розглядає соціальну революцію як спосіб забезпечення "циркуляції еліти", а підтримку безперервності "циркуляції еліти" — як умову стабільності розвитку суспільства.
   У теорії модернізації авторитетною є концепція соціальної революції американського соціолога і політолога С Гангінгтона, який вбачає роль соціальної революції у ліквідації невідповідності між зростаючим рівнем політичного розвитку широких верств суспільства і недостатнім рівнем модернізації політичних інститутів, їхньої демократизації.
   Теорії масового суспільства пояснюють причини криз, політичної нестабільності, дестабілізації всієї сукупності суспільних відносин зростанням ролі широких верств у політичному житті суспільства, а представники психологічного напряму безпосередньо пов´язують їх із проблемами психологічного порядку.
   Довгий час на соціальні революції покладалися великі надії різних політичних сил та їхніх дослідників, проте аналіз їхньої ролі і впливу на суспільний розвиток змусив багатьох учених переглянути ці висновки, критично оцінити можливості й наслідки соціальних революцій у сучасному політичному процесі, оскільки революція як силова форма зміни існуючого політичного режиму не приводить, за окремими винятками, до демократії та демократичних форм правління.
   У політичному житті суспільства значну увагу, особливо останнім часом, приділяють реформам. За своїм характером реформа є таким типом перетворення, зміни чи нововведення, який не знищує основ існуючої структури. Реформи створюють сприятливі умови для трансформації існуючих суспільно-політичних відносин і владних повноважень суб´єктів політики, для реалізації їхніх інтересів і потреб. Вони можуть зумовлюватися зміною об´єктивних умов діяльності соціальних сил, посиленням тиску опозиції, усвідомленням необхідності проведення реформ з боку вищого керівництва чи його нездатності продовжувати попередній курс тощо. Реформи можуть відбуватись і внаслідок узгодження дій урядових й опозиційних сил суспільства щодо зміцнення стабільності його розвитку. Зважаючи на потенційні можливості демократичного розвитку, на посилення взаємозв´язку внутрішньої і зовнішньої політики в сучасному політичному процесі, а також на зростання конструктивного впливу міжнародних інститутів та організацій, можна сподіватися на значний потенціал реформ у сучасному політичному житті.
   Негативна реакція соціальних сил на політичну ситуацію виявляється в різних акціях політичного протесту. Такі дії можуть набувати форм повстання, бунту чи путчу.
   Повстання — це масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного і соціального поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин і є одним із засобів завоювання політичної влади.
   Бунт є формою стихійного протесту групи людей, доведених до відчаю нестерпними умовами свого існування, який виражає негативне ставлення до певних представників державних чи урядових структур, до існуючих відносин загалом.
   Путч — це державний переворот (або його спроба) шляхом виступу противників існуючої влади із залученням армійських формувань, який здійснюється вузьким колом змовників і, як правило, призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.
   Усі форми політичного протесту й використання їх учасниками політичного процесу свідчать про неефективність здійснюваної політики й організації влади, про потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.
   У політичному житті різних країн можна спостерігати як конвенційні (легальні) форми політичного протесту, так і неконвенційні (незаконні) вияви негативної реакції соціальних сил. До конвенційних форм відносять дозволені владою демонстрації, пікети, політичні резолюції та запити парламентерів, а до неконвенційних — антиконституційні демонстрації, походи, діяльність підпільних політичних партій, революції, політичний тероризм тощо.
   Останнім часом зростаючу тривогу в різних країнах викликає політичний тероризм, який стає міжнародним.
   Тероризм — це політика залякування, подавляння супротивників силовими методами. Тероризм є відповідною реакцією незадоволених і пригнічених на терор владних структур. Він проявляється в регіональних, етнічних, конфесійних і кланових стосунках і стає реальною загрозою як для державних інститутів, так і для громадян, а тому потребує від правлячих кіл об´єднання зусиль і координації дій на рівні міжнародних організацій.
   Політичний процес можна репрезентувати як певну сукупність окремих політичних кампаній, що їх проводять соціальні суб´єкти для досягнення своїх тактичних і стратегічних завдань. Вони є цілеспрямованими діями, готуються і регулюються політичними інститутами. У таких кампаніях вивіряється політичний курс, можливості союзників і політичних супротивників, конкретизуються завдання майбутніх політичних акцій. Такі дії впливають на зміст політичного життя суспільства, сприяють вирішенню актуальних проблем, спрямованих на посилення позицій сторін.
   Однак відмінність і навіть протилежність інтересів окремих політичних сил можуть блокувати процес прийняття необхідних рішень з тих чи інших питань, призводити до політичної кризи.
   Політична криза — це форма прояву комплексу суперечностей, які утворилися й поглибилися на основі економічної кризи і політичної нестабільності. Вона виявляється в падінні авторитету правлячих кіл, у нездатності офіційних владних структур приймати раціональні рішення, узгоджувати й примиряти різнорідні інтереси явної або прихованої опозиції, спрямованої на ліквідацію даної політичної системи. Різними можуть бути і наслідки політичної кризи — від модернізації політичних структур, відповідних економічних перетворень і примирення інтересів різних соціальних груп до наступу реакції й реставрації попередніх владних структур збройним шляхом.
   Серед найважливіших завдань сучасного політичного процесу виділяється проблема створення умов для стабільного демократичного розвитку суспільства. Стабільність (стійкість) розвитку є важливою характеристикою політичного життя суспільства, що засвідчує його здатність до збереження стану сталості, зміцнення.
   Загалом у перебігу політичного процесу можна виділити кілька якісних станів як показників його домінуючих тенденцій:
   - функціонування, або простого відтворення існуючих суспільних зв´язків;
   - розвитку, або стану адекватного реагування на нові суспільні явища;
   - занепаду, розпаду політичної цілісності через невідповідність новим політичним реаліям.
   Кожний із цих станів указує на особливості певного періоду політичного процесу, на його основні ознаки й характеристики.
   У сучасному політичному процесі після розпаду соціалістичної системи, зникнення двополюсності й двосистемності, після довгого періоду криз і протистояння в міжнародних відносинах настав складний, динамічний період формування нової системи світових політичних відносин і світової системи господарювання, становлення демократичних політичних режимів післякомуністичних держав, їхнього розвитку як самостійних суверенних демократичних країн на базі загальнолюдських цінностей.
   Безумовно, тут ще можливі певні явища і процеси, навіть значні і впливові за своїм змістом на певних відрізках часу, щодо реставрації попереднього суспільного стану, але демократизація суспільно-політичних відносин, масштабність трансформаційних процесів, лібералізація й гуманізація їх, створення умов для забезпечення прав і свобод особистості — усе це неухильно формує визначальні ознаки сучасного світового політичного процесу.