Політична соціалізація як суспільна проблема

   Поняття "політична соціалізація" почали активно використовувати останнім часом для характеристики політичного життя суспільства та формування політичних знань, норм і цінностей його громадян. Це поняття є похідним від лат. socialis — суспільний. Уперше в науковий обіг поняття "соціалізація" ввели американський соціолог Ф. Гіддінгс і французькі соціопсихологи ще наприкінці 1.9 ст. Вони трактували соціалізацію як процес розвитку соціальної природи людини. І в сучасній науковій літературі ця категорія використовується для характеристики формування людини під впливом соціального середовища , хоч природа і вплив цього середовища на людину визначаються по-різному. Соціалізацію розглядають як процес розвитку людської спільності та окремого індивіда. Сюди відносять соціальне становлення індивіда, його включення в різноманітні соціальні відносини, засвоєння соціального досвіду, виконання людиною певних соціальних ролей, що зумовлюються суспільством, розвиток соціальної активності тощо.
   Отже, дослідження сутності та змісту процесу соціалізації вітчизняними і зарубіжними філософами та політологами дають уявлення про складність, багатогранність і багатофакторність взаємовідносин людини і суспільства. Соціалізація розглядається як процес засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду, що здійснюється в різних видах діяльності і спілкування.
   Поняття "політична соціалізація", що його почали використовувати в суспільних науках з кінця 50-х років 20 ст., дало змогу ґрунтовніше дослідити соціалізацію у сфері політики, включення людини в складну систему політичних відносин.
   В історії суспільної думки проблема взаємовідносин індивіда і політичної влади вирішувалася по-різному. Один із варіантів таких стосунків бере початок у концепціях Т.Гобса і Ж.-Ж. Руссо і будується на основі моделі "підкоряння" громадян державі, інститутам політичної системи, а нині реалізується в рамках неоелітаристських концепцій. Підкорення особистості державі в сучасних умовах обґрунтовується потребами стабілізації політичних систем, розв´язання конфліктів, які виникають внаслідок соціальної нерівності, а також "поділу праці" між елітою, що професійно займається політикою, і рештою громадян.
   Інша модель базується на категорії "інтерес", її розробляли ще А. Сміт і Г. Спенсер. Тут основні витоки участі особи в політичному житті суспільства вбачаються в її інтересах, які людину з пасивного об´єкта політики перетворюють на активного суб´єкта. Ця ідея популярна в європейській ліберально-демократичній традиції і є складником основних політичних доктрин різної орієнтації — від ліворадикальних до правоконсервативних.
   Наприкінці 19 ст. зароджується політична соціологія, і вже в працях Дюркгейма, М. Вебера, Паретто відбувається перехід до емпіричного аналізу політичної діяльності.
   Марксистська концепція в поглядах на людину, на її взаємовідносини з суспільством виходила з того, що сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин. Отже, вона не може бути незалежною від суспільства. Водночас особа завдяки своїй активній, цілеспрямованій діяльності здатна перетворювати навколишній світ відповідно до своїх інтересів. Марксизм розглядав історію як наслідок діяльності людини, яка має свою власну мету.
   У 20 ст. в дослідженні проблем взаємовідносин людини і політики найчіткіше виділяються два підходи: 1) марксистська концепція в цих питаннях віддає перевагу соціально-класовим чинникам, їхньому домінувальному впливові на людину; 2) політико-психологічні та соціологічні концепції, що базуються на біхевіористському (аналізі поведінки) та когнітивному (навчальницькому) підходах, орієнтуються переважно на соціально-психологічне пояснення цих явищ (концепції Е. Фромма, Г. Маркузе, В. Райка, Т. Адорно, Г. Лассуелла, А. Адлера та ін.).
   Немарксистські концепції єдиним реальним суб´єктом історії (політики) визнають людину. Колективні форми діяльності та впливу розглядаються як похідні від устремлінь, поведінки, поодиноких дій. Особлива роль відводиться видатним особам (пророкам, ідеологам). Маси трактуються як несамостійна сила чи статистична величина (сума типових, середніх індивідів, які мають несуттєвий вплив).
   Концепції формально-конституційного спрямування вирішальну роль у політиці відводять політичним організаціям та інститутам (державним органам, партіям та об´єднанням, а також політичній еліті, керівним групам тощо), діяльність яких спонукає до самоорганізації великі соціальні групи. Маси розглядаються як стихійний чинник у політиці або навіть як предмет впливу відповідних політичних сил, пасивний матеріал для дій і рішень видатних осіб, як об´єкт регулювання інститутами.
   На розумінні взаємовідносин політики й людини в сучасній політології позначалися різні концептуальні підходи філософської антропології, і насамперед — персоналістські, екзистенціалістські, психоаналітичні, феноменологічні, прагматичні та структуралістські концепції тощо. Так, у соціобіологічних ученнях поведінка людини, як і різноманітні вияви соціального і морального життя, трактуються через редукцію до еволюційного генотипу даної біологічної спільноти (К. Лоренц, Р. Тріверс, Р. Александер). Структуралізм розглядає людину як соціальну істоту, яка позбавлена своєї самості і є лише конкретним виявом відповідності цілості (групи, соціальної системи) своїм ролям та функціям.
   Одним із головних напрямів у сучасній політології є біхевіористський, що головну увагу акцентує на вивченні поведінки людей у політичній сфері, всі суспільні явища і процеси зводить до взаємодії між стимулами чи комплексами стимулів, які впливають на людський організм, і реакціями цього організму. Оскільки поведінка людини з погляду біхевіоризму є сукупністю реакцій на певний набір фіксованих стимулів, то й завдання вбачається в тому, щоб вивчати поведінку людини в різних її проявах.
   Отже, проблема взаємовідносин людини і політики є складною й багатогранною. В історії суспільної думки вона одержувала різне тлумачення. У наш час ця тема є однією з найактуальніших у політології.
   В останні роки проблема соціалізації привертає до себе увагу Дослідників різних наукових та ідеологічних течій. Збагачується уявлення про сутність, зміст, завдання і функції соціалізації. Складнішим уявляється і процес політичної соціалізації. Так, сучасне визначення соціалізації характеризується як процес операційного оволодіння сукупністю програм діяльності та поведінки, характерної для тієї чи іншої культурної традиції, а також як процес інтеріоризації індивідом знань, цінностей і норм, які її відображають.
   Політична соціалізація аналізується як складник соціалізаційного процесу індивіда й уявляється як безперервний процес активного набування людиною політичних якостей, політичних знань, умінь, навичок і спадщини політичної культури.
   Дослідження політичної соціалізації створює добру перспективу для нових концептуальних досліджень цих процесів. Проблема "політика — громадянин" є складником взаємовідносин "влада — суспільство - людина", і цим визначається різноплановість і різноманітність питань, які охоплюються ними. Тому необхідно розглядати ці процеси крізь призму суспільних відносин, бо тільки аналіз їх дає змогу виявити місце людини в політичній системі суспільства, її основні функції як суб´єкта й об´єкта політики.
   Розвиток суспільства - це розвиток певних відносин, у яких перебувають люди і які визначають можливості розвитку особи. Водночас у межах загальних суспільних умов людина здатна певною мірою розвиватись автономно, обирати власний життєвий шлях, реалізувати свою життєву позицію. У свою чергу, розвиток суспільних відносин залежить врешті-решт від умов, способу діяльності і соціального стану людини, від рівня її культури загалом.
   Вирішальну роль у визначенні людських відносин відіграє саме культура, яку засвоює індивід на різних етапах його соціалізації. І від того, наскільки особа втілює в собі всі кращі людські якості, які виробилися протягом існування цивілізації, залежить і універсальність розвитку людської особистості. Людина є суб´єктом і об´єктом різних соціальних відносин. При цьому її соціальний статус залежить від того, як реалізуються індивідуальні творчі можливості в системі суспільних відносин. Тут однаково важливі й умови для реалізації творчих можливостей особистості, і розвиток політичної свідомості, і формування соціальної активності.
   Розглядаючи взаємовідносини людини і політики, треба виходити з того, що політичні відносини суспільства складаються з певних дій конкретних осіб або груп людей. Сукупність дій, в яких реалізуються політичні інтереси громадян, складають зміст політичного життя суспільства й існуючих відносин суб´єктів політики.
   Характер взаємовідносин людини і політики значною мірою залежить від організації державної влади, яка може функціонувати по-різному:
   - Держава панує над суспільством і людиною (етатизм).
   - Держава обмежена у своїх можливостях впливати на життя суспільства й особистості (лібералізм).
   - Державна влада перебуває під контролем усього суспільства і її головне завдання полягає в дотриманні законності й захисті прав людини (демократія).
   - Держава підвладна духовно-релігійній владі (теократія).
   - Держава і все суспільство підвладні одній політичній групі та її ідеології (тоталітаризм).
   - Держава й суспільство підкорені видатною особою, що здійснює харизматичну владу (авторитаризм).
   Польські політологи вважають, що суб´єктом політики є та особа, організація чи суспільна група, яка здатна творити політику, тобто активно і відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливати на поведінку і стан інших, спричинювати важливі зміни у політичних відносинах. Цю здатність вони визначають поняттям "політична суб´єктність".
   Важливим уявляється і марксистське розуміння суб´єктності в політиці, яке полягає в тому, що суспільне значення діяльності і сфера впливу індивідів і організацій є наслідком і відображенням певного рівня самопізнання й організованості великих суспільних груп, інтеграції їх, зв´язків окремих людей і колективів з великою суспільною групою та співвідношення сил між різними групами (класами, етносами тощо).
   Отже, організація державної влади зумовлює як спрямованість політики, так і можливості політичної діяльності громадян, їхнє ставлення до політики. Тут особливо важливо, як саме держава визначає й забезпечує здійснення прав і свобод громадян.
   Суспільний розвиток у нашій країні довгий час не створював умов для того, щоб особистість була в центрі політичної системи. Більше того, людина була "гвинтиком" в існуючій бюрократичній системі, що відчужувала ЇЇ від політичного життя суспільства, позбавляла можливості впливати на політику. А це, в свою чергу, призводило до формування безвідповідальності громадян перед державою.
   Проблема взаємовідносин особи і держави набула особливої актуальності в процесі демократизації нашого суспільства, формування правової держави. Правова держава, яка керується законом (Конституцією) і, відповідно, визначає й регулює стосунки владних структур і особистості, спрямована на забезпечення прав і свобод громадян, суспільних інтересів загалом. Якщо тоталітарна держава прагне охопити громадянське суспільство і повністю підкорити людину авторитарно-бюрократичній владі, то правова держава виходить з принципу свободи вибору народом свого соціального і політичного устрою, неухильного дотримання прав і свобод громадян. У цьому випадку не суспільство підпорядковується державі, а держава створюється і функціонує в інтересах суспільства. Тому умовами діяльності правової держави є поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, загальне виборче право, проведення референдумів із найважливіших суспільних питань тощо.
   Права і свободи громадян визначаються державним законодавством, яке регулює їхні взаємовідносини, передбачає як обов´язки громадян щодо держави, так і відповідальність держави за додержання прав громадян.
   Проблема прав людини набула останнім часом особливого значення. Адже права забезпечують людині можливості й необхідні умови для існування та розвитку.
   Політичні права — це права людини брати участь у державному і громадському житті, у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, у державному управлінні, впливати на діяльність державних органів, а також громадських об´єднань політичного спрямування, зокрема, з таких питань, як права на громадянство та правосуб´єктність. Це й право державного захисту від порушень прав і свобод громадян.
   Для забезпечення політичних прав і свобод громадян необхідна демократична організація політичної влади, яка досягається виборністю і підзвітністю всіх органів політичної влади народові та створенням широких можливостей для суспільної й особистої діяльності на основі закріплених у законах свобод громадян.
   Ставлення людини до політики є наслідком впливу багатьох чинників, серед яких — її соціально-економічне становище і суб´єктивне сприймання його, потреби, цінності й ціннісні орієнтації, знання політичних процесів, особистий соціальний досвід тощо.
   Вітчизняні політичні науки в сукупності чинників, які визначають взаємовідносини людини і політики, виділяють дві основні групи: 1) зовнішні, до яких належать інститути політичної системи, національні й соціальні групи та різні неформальні об´єднання, під впливом яких відбувається соціалізація особи; 2) внутрішні (суб´єктивні), що характеризують механізм світосприймання, аналізу і прийняття певних рішень. Це потреби, інтереси, духовні цінності та індивідуальні психологічні особливості людини.
   За всієї важливості впливу зовнішніх соціальних чинників на процес політичної соціалізації людини важливо підкреслити значущість внутрішніх, суб´єктивних, чинників. Розуміння розвитку людини як процесу інтеріоризації та екстеріоризації1, особистих психічних сил людини дає змогу розглядати взаємодію, взаємозумовленість матеріальних, соціальних і психологічних аспектів у політичній соціалізації особи.
   У науковій літературі соціалізація розглядається як процес і наслідок засвоєння й активного відтворювання індивідом соціального досвіду, що здійснюється в спілкуванні й діяльності. До політичної соціалізації відносять усю сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки людей, прийняття і виконання політичних ролей, вияви політичної активності. Зміст і характер політичної соціалізації детерміновані соціально-економічними та політичними відносинами, рівнем культури, історичними традиціями і багатьма іншими чинниками.
   Завдяки включенню в систему політичних відносин особа засвоює політичні цінності, набуває досвіду політичної діяльності, реалізує свої можливості в політичному житті суспільства. Цей процес триває протягом усього життя людини.
   У процесі сімейного й шкільного виховання, спілкування з друзями, в різних неформальних молодіжних об´єднаннях, а пізніше й через діяльність у громадських, партійних і державних структурах здійснюється об´єктивізація індивідуальних можливостей людини. Тому головними суб´єктами політичної соціалізації особи, що впливають на процес її соціалізації, є сім´я, школа, молодіжні, громадсько-політичні організації, політичні партії та державні структури.
   Політична діяльність детермінується інтересами і потребами людини. Реалізація їх здійснюється завдяки її участі в різноманітних інституційних та стихійних формах політичного життя. Наймасовішими інституційними формами є вибори органів представницької демократії, референдуми та інші масові політичні заходи, здійснювані різними конституційними органами. До стихійних форм політичного життя відносять мітинги, маніфестації тощо, де яскраво виявляється феномен натовпу з його непередбаченим впливом на політичне життя і політичну поведінку громадян.
   Політична соціалізація особистості відбувається під значним впливом засобів масової інформації, літератури і мистецтва, культури суспільства загалом.
   Можна розрізняти засоби безпосереднього впливу на особистість (пропаганда знань, норм поведінки і діяльності та ін.) й опосередковані, що створюють певні умови, які спонукають людину діяти певним чином.
   Щоб зрозуміти взаємовідносини людини і політики, необхідно визначити мотиви і потреби влади в людській діяльності. Певну спробу в цьому напрямі здійснив С.Б. Каверін. Він розглядає потребу влади як умову реалізації матеріальних потреб, потреб у свободі, самоствердженні й самовираженні, потребу бути особистістю. У такому аспекті потреба влади зумовлюється необхідністю забезпечити розвиток людини і виявляється у формі контролю над необхідними засобами життєдіяльності. Така потреба виникає тоді, коли задоволення власних потреб наштовхується на якісь перепони. Тому вона є звичайним явищем, характерним для кожної людини. З таким трактуванням потреби влади можна погодитись, оскільки воно наближає нас до розуміння відносин людини і політики саме на особистісному рівні.
   Важлива в цьому зв´язку й запропонована автором типологія особистості залежно від співвідношення певних складників у формуванні потреби влади. Так, якщо в ставленні до влади перевага віддається потребі свободи, а влада є засобом досягнення незалежності й самостійності, то такий тип особи має риси нонконформіста.
   Домінування матеріальних потреб впливає на формування конформістського типу особистості; потреби в самоствердженні — диктаторського типу; у самовираженні — авантюристського; потреби бути особистістю, коли відношення до влади сприймається як засіб служіння людям, суспільству, — типу демократичного спрямування. Таким чином, потреба влади є інтегративною, вона істотно впливає на формування різних особистісних якостей.
   У політологічній літературі існує багато визначень і характеристик політичної поведінки людини. Найбільш визнаною є оцінка політичної поведінки як будь-якої форми участі в реалізації влади (або протидії в її реалізації), що включає діяльність у формальних організаціях, у масових рухах або свідоме відмежування від них; публічну маніфестацію поглядів з метою певних дій і впливу на громадську думку, політичні інститути. Виділяють два основні типи політичної поведінки: 1) відкритий (політичної дії); 2) закритий (політична імобільність — бездіяльність).
   Польські політологи виділяють 6 ступенів участі громадян у політичному житті.
   1. Рядовий член суспільства, громадянин не справляє ніякого впливу на політику, неактивний і незацікавлений у політиці (аж до аполітичності); має статус майже виключно предмета політики.
   2. Громадянин є членом соціальної організації, руху чи кількох організацій; опосередковано включений у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це узгоджується з його роллю рядового члена організації, організаційними ідейними зв´язками з усіма об´єднаннями, рухами.
   3. Громадянин є членом політичної організації (політичної партії), цілеспрямовано і свідомо бере участь у політичному житті, принаймні такою мірою, якою воно позначається на внутрішньому житті цієї організації. Найвищий ступінь його участі визначається співвідношенням між його устремліннями, інтересами і можливостями, зумовленими суспільним значенням організації, і тією конкретною роллю, яку він у ній виконує.
   4. Громадський і особливо політичний діяч.
   5. Професійний політик, для якого політична діяльність — не тільки професія, засіб існування чи головне заняття, а й сенс життя.
   6. Політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний чи неформальний), якого сприймають як авторитет, як останню інстанцію.
   Зрозуміло, що такий поділ умовний, тут кожний наступний, вищий ступінь вбирає в себе характеристики попередніх. Аналізуючи реальні політичні процеси, легко з´ясувати й деякі інші можливі проміжні варіанти політичної діяльності громадян. Водночас ця диференціація дає змогу повніше уявити різноманітність мотивів участі особи в політичному житті суспільства, її ставлення до політичної влади.