Тема 6. Політичні доктрини нової доби

   Відмінною рисою другої половини 18 ст. та 19 ст. є два епохальні чинники.
   По-перше, європейська цивілізація бурхливо розвивається під впливом Великої французької революції, яка проголосила, за словами К. Маркса, новий політичний устрій і дала всьому світові зразки демократії та свободи.
   По-друге, внаслідок промислового перевороту, тобто заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією, бурхливо розвиваються капіталістичні відносини, що стають панівними в суспільно-економічному житті.
   Відповідно до цього почалося створення нових політичних, філософських і правових систем життєдіяльності суспільства.
   У Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки 19 ст., були професор філософії Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724—1804), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762—1814), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1830).
   І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціально-політичної думки. Лібералізм відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної й політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку І. Канта, лібералізм — єдина розумна платформа суспільного устрою, яку він обґрунтував у таких працях, як "Ідеї загальної історії", "До вічного миру", "Метафізичні початки вчення про право" та ін.
   Під впливом цих ідей просвітництва та школи природного права, яка обстоювала індивідуалізм, сформувалися головні принципи соціальної концепції І. Канта: кожна особа є завершеною гідністю й абсолютною цінністю; людина не є знаряддям здійснення якихось планів, навіть спрямованих на суспільне благо: вона — суб´єкт моральної свідомості й докорінно відрізняється від навколишньої природи, у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону; закон цей апріорний, не може зазнавати впливу зовнішніх обставин і тому беззастережний.
   Сукупність умов, які обмежують сваволю одного стосовно іншого й запобігають виникненню конфліктів у суспільстві, і є право. Саме воно покликане регулювати поведінку людей. Суб´єктивні мотиви, спосіб мислення й переживань його зовсім не цікавлять — цим займається мораль. Ніхто не може наперед приписувати людині, заради чого вона має жити, в чому сутність її власного блага та щастя. Більше того, неможливо домагатися цього від неї погрозами, застосуванням сили.
   Істинне призначення права — надійно гарантувати той соціальний простір, в якому моральність могла б нормально виявити себе, в якому беззаперечно реалізувалася б свобода. А це досягається наданням права примусової сили, яку може дати тільки держава.
   І. Канту належить пальма першості в обґрунтуванні правової держави. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній волі народу, виконавча зосереджена в руках правителя за законом, а судова призначається виконавчою.
   Соціально-політична доктрина Й.Г. Фіхте розвивалася в характерному для німецької класичної філософії руслі природно-правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами та поглядами І. Канта дуже багато спільного.
   У соціальній філософії Ф. Геґеля належне місце посідає проблема держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у "Філософії права" він підкреслює, що "ця праця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі". Перехід до нових форм виробництва державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад. У такій державі всі повноваження (загальні та одиничні) легітимні й правомірні, а із взаємовідносин розумні лише ті, які опосередковані правом.
   Ставлення держави до її складників — індивідів та їх об´єднань — здійснюється у "формі правових обов´язків". Відповідно, права й свободи індивідів і громадських угруповань (громад, корпорацій, товариств), а також владних установ (монарха, уряду й законодавчої влади) дійсні, розумні та правомірні.
   Ф. Гегель увів у політичну науку розмежування понять "громадянське суспільство" (сукупність економічних відносин) і "держава". Державу ("дійсність моральної ідеї") він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства й розв´язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.
   Серед представників англійського лібералізму помітне місце належить Ієремію Бентаму (1748—1832). Його теорія утилітаризму набула в той час неабиякої популярності. Мислитель запропонував програму демократизації політичних і правових інститутів держави. В основі її лежить принцип корисності, тобто властивість будь-якого предмета приносити користь, вигоду, добро, щастя або запобігати злу, шкоді, нещастю. Усе, що сприяє корисності або інтересам суспільства, збільшує достаток його членів. У І. Бентама особа є метою, а держава — засобом.
   Завдання держави — забезпечити щасливе життя всіх людей. Вона не повинна регламентувати господарську діяльність, втручатися в економіку, основу якої становить приватна власність і вільна конкуренція.
   І. Бентам виступав за демократичну республіку, оскільки лише за такого устрою можливе здійснення цілей держави — благо всього народу.

Антикапіталістичні теорії першої половини 19 ст.
Критично-утопічний соціалізм і комунізм
Особливості російської політичної думки
Марксистське вчення про політику
Ленінська концепція політики