Витоки політичних ідей

   Істотне місце в українській історії належить княжій добі, що охоплює майже п´ять століть. Історики виділяють у ній два періоди від середини 9 ст.: Київський — до 1240 р. і Галицько-Волинський — до 1349 р.
   Ця могутня українська середньовічна держава розкинулася майже на всій території Східно-Європейської рівнини - від Балтики до Чорного моря, від Закарпаття — до Волго-Окського межиріччя. Виникнувши на рубежі 8—9 ст. із серцевиною в Наддніпрянщині, Київська Русь стала впливовим політичним об´єднанням, центром економічної й культурної консолідації східних слов´ян, швидко перетворювалася в одне з найрозвинутіших і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Після загарбання Києва татаро-монголами й розпаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство — друга велика держава на українській землі. Вона об´єднала навколо себе більшість етнографічних земель колишньої Київської Русі, що не потрапили безпосередньо під татаро-монгольське іго, й відіграла значну роль у збереженні та примноженні державно-політичних, етнокультурних надбань і традицій давньоруської народності.
   Характерною ознакою тогочасного суспільно-політичного життя було становлення й зміцнення феодальних відносин відповідних соціальних структур. Тут чітко виділялися такі стани: феодали-землевласники, духовенство, дружинники, воїни, "люди" — селянство та міське населення. Безумовно, в межах кожної з цих груп теж відбувалася диференціація.
   Важливим рубежем у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було введення християнства київським князем Володимиром Великим.
   Могутня феодальна держава з усіма її атрибутами неминуче мусила шукати шляхів творення державної ідеології. У той період зі світосприйняттям і світобаченням поєднувалися мораль, право, суспільно-політичні погляди певних класів і соціальних груп. В умовах середньовіччя стрижнем ідеології була релігія.
   Князь Володимир Святославович як визначний політичний діяч розумів, що розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації. Давньоруське язичництво з його багатобожжям не могло сприяти цьому, хоча київські князі й робили такі спроби. Саме тому Володимир, відкинувши серйозні сумніви та вагання, звертається до монотеїстичної релігії, обравши християнство. Релігійна реформа Володимира остаточно утвердила християнство як державну релігію Київської Русі. Це мало важливе значення для розширення міжнародних зв´язків руської держави, входження її в лоно могутніх країн раннього середньовіччя.
   Отже, нова релігія як серцевина державної ідеології сприяла утвердженню політичної могутності владних структур. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній міцну ідеологічну опору.
   У той же час християнство вносило в життя суспільства високу культуру, яку воно увібрало зі стародавньосхідного та античного світу. "Якщо язичництво, — зазначає Р. Іванченко, — культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння самій землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом".
   Водночас не слід однозначно оцінювати введення християнства на Русі. Воно не залишало місця попередній духовній культурі нашого народу, столітні традиції якого відкидалися, нехтувалися, зазнавали нещадного руйнування. Християнізація Русі проходила не без боротьби та спротиву широких верств населення й охопила тривалий період. Як зазначають дослідники, народним традиціям удалося зберегти чимало своїх позицій. Нова релігія сприймалась у народі крізь призму традиційного світогляду, більше того, перероблялася відповідно до його принципів. Мало місце збереження язичництва, збереження, безумовно, не повне, не абсолютне, в основному лише його життєздатних рис, яких, однак, було цілком достатньо, щоб існувати самобутнім розумовим джерелом у панівній християнській ідеології, здійснювати вплив на її головні засади та визначення.
   Для аналізу панівних суспільно-політичних ідей у Київській державі важливе значення має те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів тощо. Серед них можна назвати "Повість временних літ", "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руську правду", "Остромирове Євангеліє", "Ізборник Святослава", "Слово о полку Ігоревім", "Посланіє" Климентія Смолятича, "Повчання" Володимира Мономаха та ін.
   Розвиток і характер політичного мислення в добу Київської Русі зумовлений надзвичайно високим культурно-освітнім рівнем країни. Тодішні школи існували при княжому дворі, при монастирях, церквах і у приватних заможних людей, насамперед, бояр і купців. Саме життя, розвиток торгівлі, економіки, зв´язків з іншими країнами, поширення християнства вимагали вдаватися до письма, освіти, шкільництва. Освіченість була досить поширеною в різних колах суспільства: не лише серед феодалів, вищого духовенства та монахів, а й серед купців, ремісників, інших міських жителів. У дотатарську епоху Київська Русь була однією з найбільш цивілізованих держав. Княжа держава завоювала авторитет шкільної й освіченої країни, куди на навчання та виховання приїздили діти правлячих родин із країн Європи.
   Особливі заслуги у сфері духовного життя мав київський князь Ярослав (1045—1054), який піклувався про розвиток освіти, науки, філософії, письменства, містобудування, архітектури, образотворчого мистецтва. За Ярослава при Софійському соборі в Києві склався вчений гурток книжників, багато було зроблено в книжковій справі, зокрема засновано першу державну книгозбірню. З великою теплотою говорить автор "Повісті временних літ" про любов Ярослава до книги, що читав він часто і вдень і вночі. Як свідчать джерела, автори тогочасних творів були знайомі з текстами Арістотеля, Платона, Гомера, Плутарха, Геродота, Сократа, Піфагора, Демокріта, Демосфена, Епікура, Зенона. Прийняття християнства і створення слов´янської абетки Кирилом і Мефодієм стали важливими віхами на шляху поширення освіти в східно-слов´янській державі.