Підстави існування світу

   На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.
   До першої відповіді вдаються матеріалісти, які розуміють під світом сукупність матеріальних речей. Такий світ, на їх думку, не потребує потойбічних причин для свого існування. Матерія вічна, незнищувана, вона лише перетворюється з однієї форми на іншу. Світ, за Гераклітом, не створений ніким із богів і ніким із людей.
   У своєму розвитку матеріалізм пройшов кілька етапів. Погляди давньогрецьких та деяких давньоіндійських і китайських мислителів, які основою світу вважали воду, вогонь та інші речовини, прийнято називати наївним матеріалізмом. У Новий час під впливом розвитку науки, особливо механіки, формується так званий механістичний матеріалізм, який вважав основою світу незнищувану масу, речовину. В XIX ст. виник марксистський матеріалізм, або, як було прийнято називати його в радянській філософії, діалектичний та історичний матеріалізм. У його розумінні світу домінувало дві тенденції: Енгельс і Ленін схилялись до попереднього натуралістичного матеріалізму, а ранній Маркс і особливо неомарксисти брали за основу пояснення світу практику. В неомарксизмі відбувся розрив з попереднім матеріалізмом, оскільки світ приймався як сфера практичної діяльності людини і завдяки цьому свідомість залучалася в процес детермінації (визначення) світу. Не дивно, що ортодоксальні марксисти «таврували» неомарксистів як гегельянців-ідеалістів.
   Марксистському розумінню світу, безумовно, властиві як сильні, так і слабкі сторони. Тлумачення світу як сукупності матеріальних речей, включно з людиною, обмеження світу матеріальним сущим збігається з науковим підходом до світу. Наука також зводить світ до сукупності матеріальних речей. Такий збіг позицій матеріалізму і науки є як сильною, так і слабкою стороною матеріалізму як філософії. Сильна сторона полягає в тому, що успішний розвиток науки, її вторгнення у всі сфери людського життя є аргументом на користь істинності матеріалізму, який поділяє з наукою однаковий підхід до світу. Слабкість позиції матеріалізму, яка також витікає з цього збігу, полягає, по-перше, в тому, що філософія, яка постає як узагальнення наукового знання, потрапляє в залежність від розвитку цього знання. З кожним етапом розвитку науки матеріалізм повинен змінювати свою форму (Ленін).
   Приклад позитивізму, позиція якого в цьому питанні аналогічна матеріалізму, засвідчує, що така інтерпретація філософії призводить до релятивізму. Недолік філософії, яка зводиться до узагальнення наукового знання, полягає в тому, що в ній відсутній специфічно філософський підхід до світу. Крім цього, вона фактично консервує вчорашній день науки. Саме це породжувало постійні конфлікти філософії та науки (гоніння на генетику, кібернетику тощо) в СРСР. Безплідність матеріалістичної марксистської онтології, постійне плентання в хвості науки спричинили те, що з 60-х років XX ст. у радянській філософії провідною дисципліною замість онтології стала гносеологія, яка хоч якоюсь мірою коректно відтворювала відношення філософії та природознавства. Онтологічні дослідження, які поновились у 80-ті роки, пов´язані фактично з відходом від ортодоксальної матеріалістичної онтології та переходом на позицію неомарксизму, коли за основу бралася практика (культура). По-друге, філософія, яка звела суще тільки до матеріального сущого, знецінює інші види його — ідеї, цінності, все, що є витвором людської свідомості. Якщо буття матеріальних речей оголошувалося абсолютним і необхідним, то буття духовного сущого — похідним і випадковим. Такий підхід не тільки звужував сферу філософії, він деформував її предмет: матерії та її формам марксизм приділяв більше уваги, ніж людині. Наголошування на релятивності (мінливості, відносності, неабсолютності) духовних цінностей у марксизмі було провокативним щодо існування людини в світі.
   Людина повинна визнавати абсолютність певних цінностей, бути націленою на них, прагнути до їх здійснення, інакше вона втрачає опір поверненню до тваринного буття. Людина — це плавець проти течії. Навіть для того, щоб перебувати в одному і тому ж місці, їй потрібно докладати багато зусиль. Щоб бути людиною, потрібно постійно плекати, стверджувати духовний світ, творити його, надавати йому абсолютного буття. Для людини духовні цінності мають не менші сенс і буттєвість, ніж матеріальні речі. Цього якраз і не бере до уваги ортодоксальна марксистська онтологія, яка фактично обезсмислює людське існування. Духовна катастрофа (знецінення моральних, релігійних, філософських, правових і художніх цінностей) і, як наслідок, знецінення людського життя в СРСР (голодомори, концтабори, невиправдані втрати у війнах) — усе це великою мірою є наслідком провокативної позиції марксизму стосовно духовних цінностей.
   Звичайно, матеріалізм не обов´язково пов´язаний з таким кардинальним знеціненням (позбавленням буттєвої основи) моральних та інших цінностей. Можна бути матеріалістом і виводити моральні норми з природи людини, як це робили французькі мислителі, чи в інший спосіб стверджувати їх буттєвість. Зрештою, навіть офіційна ідеологія в СРСР змушена була поступово реабілітувати духовні цінності, адже нормальне суспільство не може функціонувати без ідеалів і духовних регулятивів. Однак всі матеріалістичні течії певною мірою знецінюють духовну сферу, проголошують її буття вторинним, надають їй суто інструментального характеру, тобто розглядають її як засіб пристосування людини до світу. Важливою в матеріалізмі є проблема матерії. Парадокс матеріалізму полягає в тому, що він прагнув визначити матерію як суще, як щось таке, що існує поза речами — знайти абсолютну, незмінну і не знищувану субстанцію — основу світу. Однак такий пошук в історії науки нічого не дав. Матерії як певної речовини, що входить до складу всіх речей і є незмінною, не існує.
   У радянській філософії зразком розвитку матеріалізму вважалося ленінське визначення матерії: «матерія — це філософська категорія для означення об´єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них». Справді, тут поняття матерії не пов´язується з конкретними рисами речей. Його зміст зводиться до об´єктивності, тобто протилежності свідомості й відображуваності у відчуттях. Однак це визначення, по-перше, спирається на не менш невизначене, ніж матерія, поняття «об´єктивна реальність». Об´єктивним стосовно свідомості є і матеріальний предмет, і духовні цінності, а для віруючої людини — і Бог. Тому об´єктивність не є критерієм розрізнення матеріального і нематеріального сущого. Щодо поняття «реальність», то воно не більше визначене, ніж поняття «матерія» і не прояснює суті справи. По-друге, впроваджується двозначне в межах даного визначення поняття «відчуття». Якщо відчуття — це щось матеріальне, то виходить тавтологія: матерією є те, що відображається в матеріальному. Якщо ж відчуття — ідеальне (не матеріальне), тоді виходить протиставлення матеріального та ідеального. І, таким чином, весь позитив цього визначення зводиться до того, що матеріальне не є ідеальним, протилежне ідеальному, що і так було закладено в зміст цих понять.
   Загалом в матеріалістичній традиції поняття «матерія» характеризується такими ознаками, як незнищуваність (матерія не зникає і не виникає), просторовість (у Декарта протяжність є синонімом матеріальності), причинність (поняття «матерія» виключає свободу волі у світі самому по собі). І нарешті, матеріальне визначає себе як протилежне ідеальному. У цьому значенні, як правило, і вживаються поняття «матерія», «матеріальний». У тлумаченні поняття «матерія» як субстанції, незмінної основи всіх речей наука в XX ст. досягла не більше, ніж у XIX. Це тлумачення залишається гіпотезою, яку підтвердити фактами неможливо. Матерія як субстанція є швидше символом віри матеріалістів, ніж науковим поняттям, на яке воно претендує.
   Об´єктивний ідеалізм також зводить світ до сукупності матеріального сущого. Світ ідей як самостійне суще притаманний хіба що вченню Платона. У мислителів-ідеалістів Нового часу ідеї не становили самостійної сфери буття. Щодо цього підхід до світу матеріалістів та ідеалістів принципово не відрізнявся. Ідеалізм теж тлумачить світ як матеріальне суще, яке вивчає наука. Вони лише по-різному розуміли підстави існування світу, вважаючи, що він створений Богом.
   Залежно від особливостей розуміння відношення Бога і світу в філософії Нового часу сформувалось три концепції — теїзм, пантеїзм і деїзм. Риси пантеїзму, який ототожнює Бога і світ, притаманні неоплатонікам М. Кузанському, Дж. Бруно, а також Б. Спінозі, Ф.-В.-Й. Шеллінгу, Г.-В.-Ф. Гегелю. Концепцію деїзму, за якою Бог створив світ, дав йому імпульс для руху і розвитку і далі не втручається в його справи, сповідували Р. Декарт, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, французькі просвітники. І пантеїзм, і деїзм в принципі узгоджувались з науковим підходом до світу, оскільки в них Бог був позбавлений свободи волі. На відміну від них, теїзм вважає Бога духовною особою. Будучи духовною особою, Бог може втручатись в розвиток подій у створеному ним світі (Керкегор). Отже, класичний об´єктивний ідеалізм, як і матеріалізм, розумів світ як сукупність матеріального сущого.
   У XIX ст. це розуміння світу було піддано критиці й переосмислено. В цьому процесі окреслилося два напрями:
   1. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон за світом матеріального предметного сущого (завершеного, оформленого) вбачали буття (волю, творчий порив), що не було сущим (не було завершеним, оформленим у предметність). До речі, неомарксизм, зокрема Г. Лукач, під впливом філософії життя також розглядав світ речей (предметів) як похідне від практичної діяльності (процесу), вважав, що світ сприймається в предметній формі тому, що праця має предметний характер;
   2. Чеський математик і теолог Бернард Больцано (1781— 1848), німецький мислитель Рудольф-Герман Лотце (1817— 1881), математик Готлоб Фреге (1848—1925), а також Е. Гуссерль (в «Логічних дослідженнях»), які схилялись до платонізму, висунули концепцію буття «ідеального сущого». На їх думку, математичні числа, юридичні закони (цінності) мають таку ж предметну форму, належать такою ж мірою до буття, як і матеріальні речі, тобто стосовно людської свідомості вони об´єктивні, є сущим. Отже, мають буття незалежне від свідомості: «2x2 = 4» для людини таке ж незалежне суще, як і дерево за вікном.
   3. Неокантіанці Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936), які розвивали концепцію цінностей, стверджували існування «світу цінностей» поряд зі світом реальних речей. Так поряд зі світом матеріальних речей постав світ логіко-математичних предметів і цінностей. Єдина до того сфера буття розпалась на кілька сфер.
   Пізніше у феноменологічній концепції суще розпадається на різні сфери буття (різні світи) відповідно з актами свідомості, в яких це суще дається. Отже, буття мають не лише матеріальні речі, а й числа, цінності, психічні переживання людини, казкові герої тощо. І це буття підлягає вивченню онтологією.
   Нова онтологія, яка сформувалася на основі феноменології, досліджує різні сфери буття, різні буттєві світи. Якщо класична філософія, як матеріалістична, так й ідеалістична, формує натуралістично-об´єктивістську традицію (вона трактувала світ як сукупність матеріального сущого), то феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика належать до культурологічно-суб´єктивістської традиції. У них світ за способом конституювання суб´єктом (культурою) сущого розпадається на множинність сфер буття (реальних речей, математичних предметностей, цінностей тощо). Натуралістично-об´єктивістська традиція причини існування світу шукає в ньому самому і в Богові (тобто в чомусь об´єктивному, незалежному від людини), культурологічно-суб´єктивістська — в діяльності суб´єкта і в культурі.
   Зіставивши об´єктивістську і суб´єктивістську традиції в філософії з тими значеннями, яке поняття «світ» мало в первісній і має в сучасній буденній свідомості, помітимо, що суб´єктивістська традиція схиляється до поняття світу, в центрі якого культура, а об´єктивістська — до сучасного поняття світу, в центрі якого природа і наука, що її пізнає. У зв´язку з наявністю двох підходів до світу (на філософському рівні і на рівні буденної свідомості) закономірно постає питання, який з них є істинним, якому надати перевагу. Крім традиційної відповіді, за якої вибір зумовлюють не аргументи, а схильність, уподобання, віра, можна зазначити, що ці концепції передбачають і доповнюють одна одну.
   Так, за об´єктивістсько-натуралістичного розуміння світу як природи постає питання: що таке природа, що розуміти під природою. І стає очевидним, що світ, яким його бачить сучасна наука, — культурно-історичне явище. Скажімо, вчора люди не так сприймали світ, а завтра будуть сприймати по-іншому. Отже, натуралістичний підхід до світу передбачає його доповнення культурологічним. З іншого боку, суб´єктивістсько-культурологічне розуміння світу не могло бути в своїй основі чужим природі. Звичаї та соціальні порядки спрямовані на виживання людини, вони враховували природу людини та навколишню природу. Ворожа природі культура приречена на загибель, тому вона мусить бути співмірною природі. Отже, суб´єктивістсько-культурологічне розуміння світу повинно враховувати світ як природу.
   Сучасне людство прагне до гармонійного поєднання світу природи і культури. Філософія покликана обґрунтувати цю єдність з єдиної методологічної позиції.