Феноменологія

   Розвиваючи суб´єктивістські традиції в нових історичних умовах, феноменологія заявила про себе однією з найунікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв´язати основні філософські проблеми буття і пізнання. Раніше пояснити світ за допомогою аналізу структур свідомості намагались Декарт, Юм, Кант.
   Феноменологія (грец. phainomenon — той, що з´явився) — суб´єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.
   Творцем і відомим представником феноменології був німецький мислитель Едмун Гуссерль (1859—1938).
   У побутовій мові слово «феномен» вживається в значенні неповторного, незвичного явища, досягнення людини. У філософії феномен має дещо інше значення, яке можна з´ясувати лише через співвідношення феномена з явищем. Явище є виявом чогось, що відмінне від нього. Так, за грою кольорів при заході сонця фізик бачить певне заломлення променів у атмосфері. Він за явищем (грою кольорів) шукає сутність (закони заломлення світла). На відміну від фізика, художник та пересічна людина сприймають цю гру кольорів як самоданність, вони не роздвоюють його на явище і сутність. Ця гра кольорів і є для них феноменом. Феномен — те, що дано в сприйманні і не більше. Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.
   Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як строгої науки. На його думку, вимозі строгої науки не відповідає ні натуралізм (так він називає позитивістський напрям), ні історизм (філософія життя). Перший виходить з наївної віри в існування світу, а це, на його думку, некритична позиція: строга філософія нічого не бере на віру, вона якраз і повинна обґрунтувати існування світу. Історизм же зводить філософію до історичних форм, яких набувала філософія певної епохи. Якщо кожна епоха має свою філософію, то цим також підривається ідея філософії як строгої науки.
   Якщо філософія прагне бути строгою наукою, то вона повинна виходити з аналізу феноменів, з того, що дано з первинною очевидністю. А ними, на думку Гуссерля, є акти свідомості. Традиція вважати очевидним саме акти свідомості започаткована Декартом, який вважав, що в істинності предмета свідомості можна сумніватись (переконання людини, що вона сприймає дерево, може бути хибним), але акт свідомості (саме сприймання) дається їй з очевидністю, він не підлягає сумніву.
   У буденному житті і науковому пізнанні людина приймає існування світу як щось само собою зрозуміле. Таке прийняття світу Гуссерль називає природною настановою. Однак така настанова є, на його думку, наївною, некритичною, оскільки вона не піддана сумніву і не з´ясовано її походження. Ця настанова на світ приховує від людини акти її свідомості, яка постійно функціонує в контакті зі світом.
   Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.
   Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість — не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.
   Методом вивчення свідомості є інтуїція. В сприйманні даються факти, в інтуїції — сутності (ейдоси), тобто не одиничне, а загальне. Сам процес інтуїції Гуссерль так описує: якщо людині, наприклад, потрібно отримати ейдос сприймання (тобто, осягнути сутність сприймання, визначити його суттєві риси), то слід відштовхуватись від фактичного акту сприймання (скажімо, сприймання дерева) і далі в фантазії довільно варіювати його (уявляти сприймання різних предметів з різних позицій), стежачи за тим, що є незмінним у всіх цих варіаціях. Як би довільно не змінювати сприймання, йому завжди притаманна тривалість (часовість) і спрямованість на просторовий предмет; неможливо сприйняти непросторовий предмет. Ці особливості — тривалість процесу сприймання та просторовість його об´єкта — і є ейдосом сприймання.
   Ейдоси (сутності) у Гуссерля первинні стосовно фактів, вони апріорні, незалежні від фактів. У цьому феноменологія близька до платонізму, у якому також ідеї, сутності передують реальним речам і роблять самі речі можливими. Подібно до цього, у Гуссерля відкриті в інтуїції ейдетичні (загальні) структури свідомості є передумовою функціонування реальної свідомості. Ейдос сприймання є, наприклад, передумовою фактичних актів сприймання. Отже, Гуссерль приєднується до раціоналістичної традиції, згідно з якою закономірності процесу пізнання слід шукати в структурах свідомості (розумі), а не у сфері фактів. За допомогою феноменологічної редукції та інтуїції він прагне розкрити апріорні структури свідомості, тобто структури, які завжди притаманні свідомості й завдяки яким вона реально функціонує.
   Аналіз актів свідомості свідчить, що їм, на думку Гуссерля, властива інтенціональність — націленість, спрямованість на предмет. Так, сприймання завжди є сприйманням якогось предмета (дерева, будинку, людини). Уявлення, бажання, ненависть, оцінювання тощо мають свої предмети. Іншими словами, структура акту свідомості передбачає предмет, причому цей предмет не входить в акт свідомості як його частина. Дерево, яке людина сприймає, не є частиною акту її сприймання, так само як і число, яке вона мислить, не є частиною акту мислення. Інтенціональність означає націленість, спрямованість свідомості на предмет, «виходження» свідомості до предмета.
   Ідея інтенціональності свідомості була впроваджена у філософію вчителем Гуссерля, німецьким філософом Францом Брентано (1838—1917), який, однак, обмежився трактуванням інтенціональності як націленості свідомості на предмет. Гуссерль же значно розширив це поняття, надав йому значення «конституювання предмета (сущого). На його думку, певні типи актів свідомості (сприймання, уявлення, оцінювання та ін.) спрямовані на певний вид предметів. У сприйманні даються просторові речі, у мисленні — ідеальні предмети, у вірі — цінності, у фантазії — казкові витвори тощо. Кожному типові актів свідомості притаманні свої «правила» (апріорні схеми), за якими даються (тобто конституюються) саме їх предмети. Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.
   Особливе місце у феноменології посідає інтенціональний аналіз сприймання, оскільки з нього виходять всі інші акти свідомості. Сприймання відбувається за внутрішньо притаманними йому правилами (апріорними схемами), які можна виявити тільки при аналізі фактичного сприймання. Будь-яке сприймання передбачає просторовий предмет, який можна визначити як субстрат і якості, тобто як сукупність (єдність) якостей. Отже, сприйманню людиною предмета задана схема «субстрат і якості», вона апріорі визначає предмет сприймання як єдність якостей. Далі предмет дається у відношенні до інших предметів, тобто задається схема «субстрат і відношення». Першу «схему» Гуссерль називає внутрішнім, другу — зовнішнім горизонтом сприймання. Скажімо, дерево як суще дано в горизонталі інших сущих (дерев, будинків та ін.). Загальний зовнішній горизонт, в якому дане суше — це світ.
   Світ є передумовою, загальною «схемою» сприймання будь-якого предмета (сущого). Суще сприймається тільки в світі. Причому світ у Гуссерля — не сукупність сущого, не щось об´єктивне, а просторовий горизонт сприймання всього сущого зумовлений місцем свідомості, перспективою, в якій даються предмети.
   Крім просторового, Гуссерль вводить часовий горизонт. Будь-який акт свідомості ґрунтується на попередніх актах, визначається ними, тобто перебуває у «живому» зв´язку з попереднім досвідом і передбачає (визначає) наступні акти свідомості. Іншими словами, свідомість будується на основі живого зв´язку минулого, сучасного і майбутнього. І кожне сприймання відбувається в часовому горизонті. Тому будь-яке суще дане, з одного боку, в «просторовому» світі (зумовлено позицією свідомості в бутті), з іншого — в часовому горизонті (в горизонті внутрішнього досвіду свідомості).
   Свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має характеристик предметного утворення), вона не є субстанцією, як вважали Декарт і Гегель. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. Свідомість має певні онтологічні параметри, її можна визначити як певний вид буття, що характеризується місцем (центром, з якого твориться світ) і часом.
   Таке розуміння суб´єкта (свідомості) Гуссерлем докорінно відрізняється від концепції попередньої класичної філософії, в якій трансцендентальний суб´єкт вважався абсолютним, тобто не мав онтологічних параметрів, причетності до буття, був позбавлений конкретних буттєвих вимірів. «Класична філософія виходить з необхідності пояснення світу з позиції певного «абсолютного» спостерігача, що перебуває поза світом. Цей гносеологічний суб´єкт класичної філософії (і науки) не залежить ні від яких часових і просторових змін... Для Гуссерля мислення завжди відбувається в певному місці і на основі попереднього досвіду свідомості». Отже, свідомість у Гуссерля завжди спрямована на предмети (інтенціональна).
   Зміни у філософському розумінні відношення людини і світу, зафіксовані феноменологією, є паралельними змінам позицій суб´єкта в мистецтві, навіть у науці, які відбулись наприкінці XIX — на початку XX ст. Художник, письменник класичного періоду, зображуючи світ, прагнули до об´єктивності, намагалися винести суб´єкта-творця за межі твору. Так, в класичному романі можна прочитати щось на зразок: «Була весна, цвіли квіти, співали птахи, але герой цього не помічав». То хто ж це бачив: Бог, автор чи хтось анонімний, хто передав свої враження? Передбачалось, що такий стан речей існував незалежно від того, сприймав його хто чи ні. Сучасний роман визнає тільки «живе свідчення» (той, хто пережив, ділиться своїми враженнями), а не «об´єктивні» запахи і кольори.
   Теорія відносності засвідчила, що окремі її положення мають сенс також тільки в перспективі домислення суб´єкта до реальності. Так, одночасність подій (наприклад, вибух зірок у Космосі) має сенс тільки з огляду на спостерігача (визначається місцем його перебування). Без цього вона позбавлена сенсу, тобто не має об´єктивного значення. Усе це дає підстави для тверджень, що в культурі (філософії, мистецтві, науці) відбулось певне зміщення у розумінні відношення людини і світу. На зміну суб´єктно-об´єктного протистояння приходить буттєва позиція людини в світі, яка стала домінуючою в екзистенціалізмі.
   Концепція «трансцендентальної свідомості» Канта є суб´єктивною, але вона не замикається на окремому суб´єкті (не є соліпсизмом). Згідно з Кантом, кожна свідомість творить світ за однаковими правилами і світ усім даний однаково.У Гуссерля ситуація принципово відмінна. Свідомість у нього хоча є трансцендентальною (тобто передбачає всезагальні правила творення), але вона вписана в конкретне буття (в просторовий і часовий горизонт). І тому створений нею світ є її суб´єктивним світом і не більше. Отже, свідомість виявилась замкненою в нею створенім світі. Кожна свідомість має свій світ. Це позиція соліпсизму. Гуссерль, вслід за Лейбніцом, називає таку свідомість монадою. Але соліпсизм не влаштовував філософа, оскільки феноменологія претендувала на істину для всіх.
   Для подолання соліпсизму, який виявився в тому, що Я замкнуте в створеному ним світі, Гуссерль створив концепцію інтерсуб´єктивності. Сутність цієї концепції полягає в конституюванні «іншого Я» (alter Ego). Знаючи себе і свою ситуацію в бутті, Я конституюю (тобто за аналогією із собою стверджую) існування іншої свідомості, іншого Я. Світ, створений нами двома, будується на нашій перспективі в бутті, це наш інтерсуб´єктивний світ. Якщо ж певна нація чи культура розбудовує свій світ, то його Гуссерль називає «життєвим світом».
   В останніх працях Гуссерль зробив спробу застосувати свою феноменологічну концепцію до подолання європейської кризи, про яку говорили всі філософи, починаючи з Ніцше. На відміну від інших мислителів, він вбачав причину кризи в натуралістичній (об´єктивістській, спрямованій на факти) особливості європейської науки. «Фактичні науки продукують фактичних людей (тобто людей, позбавлених внутрішнього духовного світу. — Авт.)... В життєвій скруті цій науці нема нам що сказати», — пише він. Фактична об´єктивістська наука зумовила втрату довір´я до розуму і, врешті-решт, втрату сенсу життя.
   Гуссерль вважав, що європейці прониклись оманливим довір´ям до натуралістичної науки і почали вважати світ, яким він постає в науці, справжнім світом. Насправді світ науки — це штучно витворений світ ідеальностей. З нього вилучена людина як суб´єкт. Початок такій науці поклав Галілей, який запровадив виключення суб´єктивних якостей і математизацію сущого. І філософія, яка повинна була турбуватись про сенс життя, йдучи за наукою, прониклась оманливим натуралістичним світоглядом.
   Насправді конкретна людина живе не в світі, сконструйованому наукою, а в «життєвому світі», тобто у створеному культурою світі (європейський, китайський, індійський та інші «життєві світи»). «Життєвий світ» — це практичний світ нашого життя, речі в якому дані нам з очевидністю. Він є справжнім світом, саме він повинен хвилювати мислителів, а не штучний світ науки. Наука є лише штучним інструментом для успішної діяльності в цьому світі.
   У концепції «життєвого світу» Гуссерль в руслі ідей філософії життя (Ніцше, Бергсон) стверджує первинність життя щодо науки. Однак він не переходить на позицію ірраціоналізму, характерну для цих мислителів. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження «життєвого світу» можна створити універсальну філософію, яка відновить довір´я до розуму, притаманне філософії, починаючи із Давньої Греції. У такий спосіб, на його думку, може бути подолана криза європейського буття. Подолання кризи ним мислилося через здійснення нового проекту філософії.
   Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають Кантом XX ст. І для цього є певні підстави: феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії. На засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзистенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку філософської антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів XX ст., як М. Шелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей, заданих феноменологією.
   На відміну від попередньої філософії, яка вивчала тільки об´єктивну свідомість (свідомість, якою вона закарбувалась у формах науки, культури — Кант і Гегель), Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості, подолавши об´єктивізм, за який так гостро Керкегор критикував усю попередню філософію.
   Феноменологія аналізує не тільки пізнавальні, раціональні акти свідомості, чим обмежувалась попередня філософія, а весь спектр свідомості — акти віри, містичні акти та ін. Філософія завдяки феноменології значно розширила предметну сферу свого дослідження (Джемс, як відомо, також розширив сферу досвіду, але він не виробив відповідної методології). У філософській традиції феноменологія посідає особливе місце. З одного боку, Гуссерль тяжіє до класичного раціоналізму (Декарт, Кант), з іншого — на основі свого методу досліджує феномени, які виходять за межі раціоналізму, і закладає основу некласичної ірраціоналістичної традиції.