6.1. Україна після смерті Б.Хмельницького. Поділ земель України між Росією і Польщею

   Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих статей (1654 p.), які визначали політичний і правовий статус України у складі Російської держави, становище України залишалося складним. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів втрачати українські землі й не визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і Кримське ханство розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для зміц­нення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Ро­сійсько-український союз і зміцнення Російської держави непокоїло й Швецію.
   За таких складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій 1654-1656 pp. спільні українсько-російські війська звільнили велику частину території України аж до західних кордонів Галичини та Холмщини, російське місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не вдалося. Скористав­шись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на західноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р. перемир’я, і розпочала війну зі Швецією.
   Укладення російсько-польського перемир’я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення війни. Україна про­довжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-шведської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнитися й завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті ро­ки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. шістнадцятирічного сина Б. Хмельницького - Юрія. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Побоюючись, що Україна може втратити автономію, і незважаючи на народні настрої І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір (1658 p.). Україна під назвою Великого князівства Руського мала ввійти до складу Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту. Православна релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Польські фео­дали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.
   Політику І. Виговського не підтримали козаки - почалося по­встання, і гетьман змушений був втекти до Польщі.
   У 1659 р. гетьманом знов обирають Юрія Хмельницького. Проте він не був талановитим політичним і військовим керівником. Сла­бодухий і хворобливий, Юрій не здатний був продовжувати справу батька. У 1659 р. московський уряд змусив його підписати Переяславські статті, які істотно обмежували автономію України. У цих статтях з’явилися додаткові пункти, які закріплювали безумовне підпорядкування козацького війська на чолі з гетьманом верховній владі царя, обрання нових гетьманів лише з дозволу царського уряду. Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, який передбачав перехід України під владу Польщі.
   Така непослідовна політика ускладнила й без того скрутне стано­вище України, призвела до міжусобиць, в які втягувалися тисячі людей, утруднювала консолідацію, відкривала можливості для обме­ження автономії.
   Батуринські (1663 р.) і Московські (1665 р.) статті, що їх підписав гетьман І. Брюховецький, зміцнювали позиції російського царату в Україні щодо збирання податків, утримання російських військ за рахунок українського населення.

Наступні договірні умови з російським урядом, укладені гетьманами Д. Многогрішним (Глухівські статті, 1669 p.), І. Самойловичем (Конотопські статті, 1672 р. і Переяславські статті, 1674 p.), І. Мазепою (Коломацькі статті, 1687 p.), І. Скоропадським (Решетилівські статті, 1709 p.), розширили права царської адміністрації в Україні.
   Водночас у цих статтях фіксувалась єдність соціальних інтересів ро­сійських і українських феодалів, закріплювалися привілеї української еліти. Видатний український історик М. Грушевський зазначав: “...ки­далися старшини і люди українські то в той бік, то в той... а в цьому розбраті і війнах тільки гинула українська сила. І називається той час руїною, знищенням України”.
   Ослаблена внутрішніми чварами, Україна стала землею, за яку бо­ролися Росія, Польща і Туреччина.
   Після того як І. Виговський підписав Гадяцький договір, Польща відновила воєнні дії проти Росії за територію України. Затяжна виснажлива війна ослабила обидві сторони. І Росія, і Польща змушені були шукати миру. У результаті тривалих переговорів 30 січня 1667 р. в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир’я на тринадцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну (в українській історіографії цей регіон часто називається Гетьманщиною), землі запорожців і Слобідську Україну, або Слобо­жанщину (Слобожанщина - територія на сході України). Правобережна Україна залишились у складі Польщі. У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою “Трактат про вічний мир”, який закріпив Андрусівське перемир’я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості ство­рити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 pp., так і не було досягнуто.
   Тим часом над українським народом нависла загроза поневолен­ня султанською Туреччиною і її васалом Кримським ханством. У бо­ротьбі проти турецьких і татарських загарбників велику роль віді­гравали запорізькі козаки, які здійснювали сухопутні та морські походи на Крим і турецькі фортеці у Приазов’ї. У 60-70-х роках XVII ст. такі походи не раз очолював кошовий отаман І. Сірко.
   Влітку 1672 р. турецькі й татарські війська вторгайся на Право­бережну Україну, яка була під владою Польщі. Захопивши Поділля і частину Волині, вони вирушили у Східну Галичину. У 1672 р. у Бучачі був укладений мирний договір між Польщею і Туреччиною. Частина Правобережної України відійшла до Туреччини. Брацлавщина і Південна Київщина передавалися гетьманові Правобережної України П. Дорошенку, який ще в 1669 р. перейшов під заступництво Туреччини. Цей надзвичайно непопулярний у народі союз викли­кав обурення як серед простого козацтва й селян, так і серед козацької старшини. Почалася масова міграція населення, селяни і козаки залишали рідні місця і тікали на лівий берег Дніпра. П. Дорошенко став об’єктом ненависті українців. Трагедія цієї людини полягала в тому, що він любив Україну, прагнув її об’єднання, але діяв непослідовно і, головне, методами, які багато в чому не відповідали інтересам народу.
   У 1677 р. турецькі війська знову вторгайся в Україну. Протягом 1677-1678 pp. численна турецька армія і кримські татари двічі нападали на Чигирин - місто у Правобережній Україні. Чигирин захищали українські козаки і частини російської армії. У 1678 р. поблизу Бужина відбулася семиденна битва об’єднаних українських сил і турецької армії. Турки, втративши половину своїх сил, відступили. Перемога під Бужином стала переломною: у 1681 р. у Бахчисараї (Крим) було укладено перемир’я.
   Проте Туреччина не відмовилася від своїх планів, залишаючись небезпечним суперником Росії. Тримаючи у своїх руках Північне Причорномор’я і Приазов’я, Туреччина і Кримське ханство закривали Росії вихід до Чорного й Азовського морів.
   У 1687 і 1689 р. відбулися походи російсько-українських військ на Крим. Та через брак води і продовольства розгромити військо кримського хана не вдалося.
   Під час наступної воєнної кампанії 1695-1696 pp. російські війська та українські козаки на чолі з Петром І зуміли заволодіти турецькою фортецею Азов. Та Чорне море, як і раніше, залишалося неприступним для російського флоту.
   На початку XVIII ст. створилася сприятлива міжнародна обстановка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського мо­ря. Ще в 1699 р. зусиллями російської дипломатії було створено Пів­нічний союз - антишведську коаліцію у складі Росії, Польщі, Саксонії і Данії. Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.
   Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на те­риторії України. У 1702 р. шведські війська вторгайся на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. Шведський король Карл XII рвався до Москви. Спочатку він хотів підійти до Москви через Смоленськ, але згодом змінив плани і повернув на Лівобережну Україну. Його рішення пояснювалося нестачею продовольства у шведській армії, а також тим, що у боротьбі з Росією він розраховував на допомогу українського гетьмана І. Мазепи.
   Період життя і діяльності І. Мазепи - один з найважливіших в то­гочасній історії України. Протягом понад двадцяти років ця людина обіймала найвищий пост у козацькій державі. І. Мазепа - складна, неоднозначна і суперечлива постать. З одного боку, він ревно захищав інтереси козацької старшини, був вірним прислужником Петра І. З іншого боку, це була високоосвічена й інтелігентна людина, меценат, який сприяв розвитку науки й мистецтва в Україні. Частину власних коштів він віддавав православній церкві й монастирям, будував школи і друкарні.
   Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла XII і польського короля С. Лещинського з пропозицією об’єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу України “від усякої чужої влади”.
   Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І. Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис, та не­вдовзі частина з них залишила шведський табір.
   У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву - важливий стратегічний пункт на шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримського ханства. Спроба шведських військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. Тоді Карл XII наказав обложити Полтаву, але шведам так і не вдалося взяти місто.
   До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російсь­ких військ. Полтавська битва почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини.
   Петро І жорстоко помстився І. Мазепі. Через кілька днів після переходу І. Мазепи на бік шведів командувач російських військ в Україні Меншиков за наказом Петра І зруйнував центр гетьманської влади в Україні - Батурин і вирізав усіх його жителів - 6 тис.
   Так завершилася остання спроба відірвати Україну від Росії. У подальшому процес інкорпорації українських державних органів у структурі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у цьому відіграв Петро І.
   Спочатку царський уряд усі справи, пов’язані з Україною, вирішував через Малоросійський наказ (Малоросія - назва України в офі­ційних актах царської Росії). У 1722 р. було створено Малоросійську колегію на чолі з С. Вельяміновим, яка стала основним органом управління Україною. У 1727 р. складне міжнародне становище Росії (різке загострення відносин з Туреччиною), а також внутрішні про­блеми (боротьба придворних угруповань за владу) змусили царський уряд піти на поступки і знову погодитись на відновлення посади гетьмана України. Гетьманом став 73-річний Данило Апостол. Після його смерті (1734) влада на Лівобережній Україні перейшла до рук спеціально створеної колегії “Правління гетьманського уряду”, головну роль у якій відіграв царський намісник в Україні князь О. Шаховський.
   Великі зміни стались і на Запоріжжі. У 1709 р. уряд Петра І у зв’яз­ку з антиросійською політикою гетьмана І. Мазепи наказав зруйнувати січові укріплення. Перед загрозою репресій частина козаків змушені були перейти на територію Кримського ханства і в 1711 р. вони заснували тут Олешківську Січ (нині - територія Херсонської об­ласті). У 1734 р. царський уряд дозволив їм повернутися на батьківщину і заснувати Нову Січ. Проте це була лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини. Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького.
   Окремі спроби змінити становище завершилися невдачею. Після втечі гетьмана І. Мазепи і його смерті в Молдавії частина козаків об­рали гетьманом Пилипа Орлика. Він створив проект гетьманського правління - Конституцію. У цьому документі помітні основи парламентаризму. П. Орлик зазначав, що гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, тому Конституція передбачала такий по­рядок: тричі на рік під час великих православних свят - Різдва, Великодня, Покрови - у гетьманській резиденції мала збиратися рада. Гетьман не мав права на таємні переговори, одноосібно розпоряджатися фінансами й цінностями. Він зобов’язаний був контролювати відносини між козацькою старшиною і звичайними козаками, щоб не було “надмірного тягаря” для пересічних людей.
   Проте Конституція не стала реальністю. Згодом наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724 pp.), котрий управляв Україною за часів дії Малоросійської колегії, здійснив судову реформу, перетворивши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про повернення Україні колишніх прав. Діяльність П. Полуботка викликала в царя гнів; його запроси­ли до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у в’язниці в 1724 р.
   Однак якщо говорити про зруйнування української державності, було б мало визнати лише “безхарактерність і безвольність” українських гетьманів і “підступність” російських царів. Причини зруйнування української державності невіддільні від об’єктивних реалій XVII–XVIII ст. Логіка історичного процесу полягала в тому, що у складі абсолютистської Росії Україна з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена перспектив. Українські державні інститути рано чи пізно мали бути поглинуті загально-імперськими органами управління.
   По-іншому складався політичний устрій на українських землях, які опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським догово­ром 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVII ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Право­бережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське, а Галичина на два - Белзьке та Руське.
   Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноб­лення українського населення, намагаючись децентралізувати його, колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно змушували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Православні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі - латинська.
   Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVII ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідоване, але, як виявилося, ненадовго. У зв’язку з постійними турецько-татарськими нападами польська адміністрація змушена була узаконити існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал (закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких полків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), 3. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.
   Північна Буковина у другій половині XVII ст. входила до складу Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом турецького султана. Селянам і городянам Буковини доводилося платити данину турецькому султанові поряд з іншими податками. Складною була й релігійна об­становка: християни-українці переслідувалися мусульманським духівництвом.
   Більша частина Закарпатської України у другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. Закарпатські українці зазнавали дуже сильного національно-релігійного гноблення.