Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія




6.2. Суспільство. Економіка. Культура

6.2. Суспільство. Економіка. Культура

   Українське суспільство в зазначений період не було єдиним і стабільним. Існували великі внутрішні суперечності між українською верхівкою і рештою населення. Українці частково ополячились на Правобережжі й обрусіли на Лівобережжі. Трагічні наслідки для суспільства мала втрата національної еліти. Перед українцями постійно стояла дилема: або вірність своєму народові, або асиміляція і входження у правлячі польські чи російські кола. Канадський історик українського походження О. Субтельний зазначав, що українці втратили клас, який керує суспільством, ставить певні політичні цілі, сприяє розвитку культури й освіти, підтримує церкву, формує почуття само­бутності суспільства.
   У другій половині XVII ст. українське суспільство виявилося по­діленим на кілька релігійних конфесій: православ’я, католицтво, уніатство. На Правобережжі панували католицизм і уніатська церква. На території Лівобережної України діяла Православна Церква, яка підпорядковувалася Вселенському Константинопольському патрі­арху. Проте в 1686 p., відчуваючи потужний тиск Москви, глава Української Церкви митрополит Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріарху.
   Поділ українського суспільства на різні релігійні конфесії, перехід Української Православної Церкви в підпорядкування московській патріархії посилили конфронтацію в суспільстві, що призводило до його нестабільності.
   Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства в Україні у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. відбувались у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження до складу Росії сприяло прискоренню розвитку сільського господарства, ремесла, промислів, розширенню мережі мануфактур, зростанню міст. З іншого боку, слід наголосити й на негативній ролі царату в історичній долі українців. Самодержав­ство всебічно активізувало національно-колоніальну політику. Після 1654 р. відбувається підпорядкування української економіки і геть­манської влади царському уряду, яке завершилося згодом цілкови­тою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного ладу, монопо­лізацією окремих галузей виробництва. Тисячі українців, особливо за часів правління Петра І (1682-1725 pp.), загинули через нестерпні умови праці на будівництві каналів, фортець, міст. Проте й у цих умовах відбувався об’єктивний процес становлення української нації, зміцнювалась її економічна єдність.
   У цей період у надрах пануючого натурального господарства по­ступово з’являються ознаки буржуазного суспільства. Насамперед вони виявлялися в сільському господарстві - основі української еко­номіки.
   Значно розширилися посівні площі, що зумовлювалося постійним підвищенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Хлібо­робство в Україні було здебільшого зерновим. У першій половині XVIII ст. поряд із зерновими культурами почали вирощувати у великих обсягах і технічні культури - льон, коноплю, тютюн.
   Дещо нове спостерігалося й у тваринництві. Дедалі більшого значення набувають племінне конярство й вівчарство.
   Істотні зміни сталися й у відносинах між землевласниками, селянами і козаками. Під час визвольної війни великою мірою була ослаб­лена феодальна залежність, частина землі польських феодалів, яких вигнали з Правобережної України, перейшла в користування селян. Відбулися політичні зрушення в соціальній структурі суспільства. Значна частина селян Лівобережжя і Слобожанщини стали вільними людьми - козаками, які належали до стану, що звільнявся від багатьох податків, мав право власності на землю, певні пільги у торгівлі та заняттях ремеслом. Проте ці явища були тимчасові. Уже в перші повоєнні роки козацька старшина почала наступ на права козаків. Великими землевласниками стали гетьман і старшинська верхівка. їхні зе­мельні володіння збільшилися за рахунок захоплення селянських і ко­зацьких наділів. Збільшились землеволодіння церков і монастирів. Вони перетворювалися на справжніх феодалів, що володіли великими маєтками і тисячами селян. Посилювалася залежність селян від фео­далів, збільшувались їхні повинності, подекуди впроваджувалися панщина (відробіткова рента) і грошовий оброк (грошова рента). Фео­дальні господарства поступово втягувалися в товарно-грошові відно­сини. Щоб отримати найбільші прибутки, козацька старшина посилювала експлуатацію селян. Серед козацтва дедалі більшою мірою поглиблювалося соціальне розшарування.
   У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. істотно по­жвавився промисловий розвиток Лівобережної і Слобідської України. Серед ремесел найбільшого поширення дістали ткацтво, ковальська справа, виробництво скла, винокурне виробництво. Великі міста -Київ, Чернігів, Полтава, Ніжин - стали важливими промисловими і торговими центрами. У них виникали нові ремісничі спеціальності та цехи.
   Сталися зміни і в ремісничому виробництві. Дедалі більше виробів цехи виготовляли для ринку. Ширше почала використовуватися наймана робоча сила. В окремих галузях - склодувній, селітряній, залізоробній - наймані робітники становили більшість.
   Новим явищем у розвитку економіки стала організація в окремих галузях промислових компаній. На промислових підприємствах по­ряд з традиційним обладнанням дедалі ширше впроваджувалися технічні нововведення - водяні двигуни, нові верстати, що сприяло підвищенню продуктивності праці.
   Про початок розпаду феодальних відносин свідчила також поява в Україні мануфактур: суконних, тютюнових, порохових, винокурних.
   Успіхи у промисловому розвитку і підвищення продуктивності сільського господарства сприяли розширенню торгівлі. Збільшувалася кількість ярмарків. Одним з найбільших ярмарків був Контрактовий у Києві.
   Виробнича спеціалізація окремих районів привела до пожвавлен­ня торгівлі в масштабах усієї України. Поступово створюється єдиний торговий ланцюг, що з’єднав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережну, Західну Україну. Через систему ярмарків, торгів товари розходилися по всій території України незважаючи на кордони і митниці. Торгівля не визнавала політичної роздробленості України, вона свідчила про економічну єдність українського народу.
   Пожвавлені торговельні зв’язки існували і з Росією. До Росії з України везли шкіру, селітру, рослинну олію, віск, мед. Українські міста і села одержували з Росії тканини, вироби із заліза, зброю, хутро, посуд, папір.
   Збільшується чисельність українського купецтва. Розвиткові торговельних зв’язків між окремими районами українських земель і центральними областями Росії сприяв чумацький промисел. Чумаки -українські перевізники товарів - везли до Росії сіль, рибу, продукцію сільського господарства і ремісницькі вироби. Поступово різні райони України входили до системи всеросійського ринку. Крім то­го, українські купці підтримували тісні зв’язки з Білоруссю, Молдавією, Литвою, вели пожвавлену торгівлю на ринках Польщі, Німеччини, Англії.
   По-іншому розвивалося господарство у Правобережній Україні. Панування польських феодалів надовго затримало тут формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали пов­новладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVIII ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних селян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого ро­зорення.
   Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїн­ських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам’янець-Подільський мали право на само­врядування.
   Та польській владі не вдалося розірвати зв’язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці еконо­мічні й культурні зв’язки стали важливою передумовою для майбутнього їх об’єднання.
   Тогочасна антифеодальна боротьба народу України була зумовле­на поступовим відновленням феодального поневолення, послаблено­го війною 1648-1654 pp. Складна політична обстановка, боротьба різних угруповань за гетьманську владу, протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, наступ царського уряду на автономні права України, політична відокремленість українських зе­мель надавали антифеодальним виступам специфічних рис. Спрямо­ваний проти феодальної системи, рух водночас мав і значні визвольні тенденції.
   У 1657 р. на чолі з гетьманом Виговським спалахнуло повстання проти козацької старшини, яка розширювала свої земельні угіддя, обмежувала права рядових козаків і хотіла повернути землі Лівобережжя під владу Польщі.
   У 1666 і 1672 р. великі повстання відбулися на Переяславщині. Значний вплив на розвиток антифеодального руху в ці роки в Україні мала селянська війна 1667-1671 pp. під проводом Степана Разіна. У 1670 р. частина загонів селянської армії Разіна ввійшла в Сло­бідську Україну, де зайняла кілька міст.
   Гостра антифеодальна боротьба точилася на землях Правобережної України. Протягом 1702-1704 pp. тут відбулося велике повстання під керівництвом С. Палія, С. Самуся, 3. Іскри, А. Абазина.
   У XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма анти­феодальної і національно-визвольної боротьби, відома в історії під назвою гайдамацького руху (слово “гайдамака” походить від турецького “гайда”— “гнати”, “переслідувати”). Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло в 1734 р. Повстанці заволоділи Він­ницею та деякими іншими містами. Тільки з допомогою введених на Правобережжя царських військ польські феодали придушили пов­стання. Нове гайдамацьке повстання почалося в 1750 p., але й цього разу панівні класи Польщі та царської Росії потопили його у крові.
   На західноукраїнських землях відбувався рух опришків (опришки— учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині, Закарпатті). Найвищого розмаху він досяг у 40-х роках XVIII ст. під керівництвом О. Довбуша.
   У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв’язку з еко­номічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.
   На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура від­чувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський університет, заснований у 1661 p., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.
   На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки авто­номії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвитком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань.
   На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобережжя були початкові школи. Середню освіту давали колегії - Чернігівська, Харківська, Переяславська.
   Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія - перша вища школа в Україні, її культурно-просвітницький осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія - центр інте­лектуального життя і духовного єднання народу - справляла величезний вплив на розвиток української культури.
   Осередками культури в XVII–XVIII ст. були друкарні, що об’єд­нували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.
   Розвивається філософська думка. Протягом XVII–XVIII ст. основ­ною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Могилянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у розвиток філософської думки зробили вчені І. Горбацький та І. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.
   Наприкінці XVII ст. в Україні з’явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були “Хроніка з літописців стародав­ніх” Ф. Сафоновича і “Синопсис” невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.
   Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Коперника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.
   Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр - вертеп. Значну роль у розвитку музичного мистецтва відіграв М. Дилецький - український композитор, автор “Граматики музичної” (1677).
   Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мистецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються українські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У того­часній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.
   Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тільки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія виникла як загальнослов’янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та біло­руського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працювали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв’язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзькою академіями.
   Друга половина XVII - перша половина XVIII ст. в Україні по­значені політичною нестабільністю, постійним втручанням іноземних держав у її внутрішні справи, жорстокою міжусобною бороть­бою, поділом основних українських земель між Росією і Польщею. Центром політичного, економічного і культурного життя впродовж майже ста років була Гетьманщина Лівобережжя.
   У другій половині XVII, і особливо у XVIII ст., в Україні спостері­галися два протилежні, але взаємопов’язані явища. Деформувався феодалізм і зароджувався капіталістичний уклад. Тим часом феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей: неухильно розширювалось феодальне землеволодіння, збільшувалися феодальні повинності, упроваджувалася панщина.
   У цей період в Україні сталися помітні зміни в сільському госпо­дарстві й аграрних відносинах, у промисловому виробництві й торгівлі. Відбувається процес формування економічної спільності українців, якому не могли перешкодити кордони.
   Антифеодальний визвольний рух істотно вплинув на соціальні й суспільно-політичні процеси, залишив глибокий слід в історичній пам’яті народу. Цей рух розхитував феодально-кріпосницьку систему, сприяв консолідації українського народу, формуванню його націо­нальної самосвідомості, готував грунт для об’єднання українських земель.
   Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і раннього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували по­чуття національної самосвідомості.

 
< Попередня   Наступна >