§ 2. Види збройних конфліктів. Учасники збройних конфліктів

   Розрізняють міжнародні збройні конфлікти та збройні конфлікти неміжнародного характеру.
   Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р. міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Сторонами в такому конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за незалежність, міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтримки миру та міжнародного правопорядку. Стаття 1 Додаткового протоколу І також до міжнародних відносить конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації та проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення.
   Збройний конфлікт між повстанцями та центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Повстанці можуть визнаватися стороною, що воює, якщо вони: мають свою організацію; мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи; встановили свою владу на частині території; дотримуються у своїх діях “законів і звичаїв війни”. Визнання повстанців такою стороною, що воює, виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові безладдя тощо. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть підтримувати правовідносини із третіми державами та міжнародними організаціями, отримувати від них припустиму міжнародним правом допомогу. Влада повстанців може створювати на контрольованій нею території органи управління та видавати нормативні акти. Таким чином, визнання повстанців стороною, що воює, як правило, свідчить про набуття конфліктом статусу міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.
   Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; колективний характер виступів (дії, що спричиняють обстановку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (окремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над частиною території.
   До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні стороною, що воює, визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави. Але на практиці здійснюються певні збройні заходи, що отримали назву “гуманітарні інтервенції”, які вживаються для зупинення конфліктів, що супроводжувалися масовими людськими жертвами.
   З погляду міжнародного права законні учасники збройного конфлікту, які належать до збройних сил сторін конфлікту, діляться на комбатантів (тих, що воюють) і некомба-тантів (тих, що не воюють). До комбатантів відноситься весь склад збройних сил (особовий склад сухопутних, військово-морських, військово-повітряних сил), а також ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів опору, які відповідають таким умовам: мають на чолі особу, відповідальну за підлеглих, мають визначені та видимі здалеку відмітні знаки; відкрито носять зброю; дотримуються у своїх діях правил ведення війни. Також до них відносяться члени екіпажів торгівельних суден і цивільних літаків, які допомагають воюючим, населення, яке при наближенні ворога взялося за зброю. При взятті в полон вони набувають статусу військовополонених.
   До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати особисту зброю для самозахисту.
   Розвідники — це особи, які входять до складу збройних сил сторін, носять військову форму та проникають на місце розташування ворога з метою збирання інформації про нього для свого командування. При захопленні в полон набувають статусу військовополонених. Від них треба відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним способом чи під неправдивими приводами, збирають відомості в районі бойових дій. На цих осіб режим військового полону не поширюється.
   Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойової техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комбатантів.
   Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового протоколу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отримання винагороди, не є громадянами держави, що знаходиться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до особового складу збройних сил сторін конфлікту. Найманство кваліфікується як злочин.
   Від найманців треба відрізняти добровольців, які є законними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні або інші переконання (не матеріальні міркування) вступають на службу до армії воюючої сторони та включаються до особового складу збройних сил.