§ 4. Спростування

   Особливе місце в ораторському мистецтві посідає доказ хибності або безпідставності будь-якої тези — спростування, яке частіше використовується у дискусії або полеміці.
   Спростуванням називається логічна операція установлення хибності або необґрунтованості положення, яке висунуте як теза.
   Поняття спростування — відносне поняття, тобто сама операція має смисл лише у відношенні процесу доказу, який відбувся, коли намічається дискусія між присутніми або відсутніми учасниками, з яких того, хто висунув тезу, називають пропонентом, а супротивну сторону, яка виступає із спростуванням, — опонентом.
   Будучи операцією, спрямованою на руйнування доказу, який відбувся раніше, спростування може бути виконано трьома способами.
   Перший спосіб — спростування тези, другий — спростування демонстрації, третій — спростування аргументів.
   Найбільше значення має перший спосіб — спростування тези. Мета його полягає в тому, щоб показати неспроможність — помилковість або хибність — положення, яке висунув пропонент.
   Другий спосіб — спростування демонстрації — спрямований на виявлення того, що теза супротивної сторони логічно не випливає з аргументів. В практиці публічних виступів бувають випадки, коли пропонент для обґрунтування своєї тези наводить такі факти і думки авторитетів, які не мають з нею ні прямого, ні посереднього зв’язку. Щоб “переконливо” це подати, звичайно вдаються до фраз подібно: “Таким чином, звідси виходить...”, або “Всім зрозуміло, що звідси можна зробити лише один висновок ...” і т.п. Критика таких міркувань якраз і виражається в тому, що опонент аналізує хід міркування і показує відсутність у ньому дійсного логічного зв’язку.
   Третій спосіб спростування — критика аргументів: виявивши хибність або необґрунтованість доводів пропонента, приходять до висновку, що тим самим його теза не доведена.
   Доказ і спростування виконують у процесі аргументації протилежні за своєю інформативною спрямованістю функції. Для доказу характерна конструктивна функція обґрунтування будь-якої ідеї. Операція спростування спрямована на руйнування обґрунтування, яке відбулося раніше, і тим самим виконує критичну функцію.
   В практиці використовуються три різних самостійних типи аргументації.
   Перший з них — це розв’язання лише одного завдання: позитивне обґрунтування власної тези. Ідеї і пропозиції опонентів при цьому не аналізуються і не піддаються критиці.
   Другий тип аргументації — також розв’язання лише одного, але протилежного завдання: критика міркувань опонента, яка не порушує і не розглядає, по суті, свою тезу. Тут працює лише операція спростування, успішне здійснення якої показує або хибність тези опонента, або її необґрунтованість за рахунок помилок у демонстрації або в аргументах.
   Третій тип — це комплексний тип аргументації, який поєднує доказ і спростування. При аргументованому викладі конкретної теми у рівній мірі важливо не тільки позитивне обґрунтування основної тези, але також і посередній її захист. Вона здійснюється шляхом критики суперечних тезі тверджень і критичного аналізу як явних, так і явно не виставлених, але можливих контраргументів.
   Критиці піддаються аргументи, якими користувався опонент, у результаті чого руйнується вся будова доказу. Так, суперечника можна “піймати” на перебільшенні, коли, аргументуючи, він надмірно захоплюється визначеннями “усі”, “завжди”, “ніколи”. До даного прийому спростування примикає принцип “бити ворога його ж зброєю”, тобто використовувати проти опонента його слова, принципи або доводи.
   Але спростування аргументації ще не є доказом хибності тези. Адже якщо, наприклад, учень біля дошки наводить неправильний доказ теореми Піфагора, це не порушує істинності самої теореми. У всякому випадку, розбивши доводи суперечника, необхідно йти далі і спростувати саму тезу.
   Для доказу того, що теза хибна, тому що наслідки, які випливають з неї, суперечать дійсності, найчастіше використовується логічний прийом “зведення до абсурду” (лат. reductio ad absurdum). Звично це поєднується з мовним прийомом іронії або сарказму. Ефективним засобом спростування є “зворотний удар”, коли репліка або аргумент обертаються проти того, хто їх висловив. Підхоплення репліки і звернення її проти опонента дозволяє миттєво перенести увагу аудиторії на того, хто говорить.
   Звичайно, реакція оратора на несподівану репліку, вигуки, гомін залежить від обставин, які частіше усього самі підказують рішення. У всякому випадку, самовладання оратора аудиторія сприймає як знак того, що він господар становища. По можливості слід ігнорувати вигуки, які переривають промову. Звично після двох-трьох реплік без відповіді зал заспокоюється. Але якщо по ходу промови можливо загострити деякі думки або ввести нові, які прозвучать як захована відповідь незадоволеним, від цього не слід відмовлятися.
   Для того, щоб досягти логічної доказовості промови, конче потрібно враховувати особливості сприйняття усної мови.
   Вона відрізняється від письмової насамперед неповторністю, необоротністю у часі. До будь-якого написаного звороту можна повернутися і перечитати його ще раз. Під час сприйняття усного повідомлення цього зробити неможливо: слухач не може повернутися до незрозумілих йому фраз, тверджень. Зважаючи на зазначену особливість усної мови, досвідчений оратор вдається до повторів.
   Необоротність у часі усного повідомлення зобов’язує оратора говорити уповільненим темпом, конкретизувати важкі для розуміння теоретичні положення, по-різному ілюструвати одну й ту саму думку, використовувати наочність, образні засоби, художню літературу тощо.
   Оратор, який складає свою промову на дійсних обставинах справи (особливо це стосується судового оратора), повинен навчитися досконало володіти першим — логічним — типом доведення.