7.1. Поняття особи злочинця

   Особу злочинця можна розглядати лише як суб’єкта злочину, тобто людину, яка вже вчинила злочин. До вчинення злочину певні властивості особи можна тільки характеризувати як криміногенні, але поки злочин не вчинено, особи злочинця відповідно ще не існує. Не можна ототожнювати поняття “особа злочинця” і “злочинна особа", бо перше не існує поза вчиненого злочину і властивостей суб’єкта злочину.
   Розкрити поняття “особа злочинця” неможливо без тлумачення і засвоєння поняття “особа". Особа злочинця є складним поняттям, що утворюється поєднанням загальносоціологічного поняття “особа" і юридичного “злочинець". Вчинення злочину характеризує певну особу як антисуспільну, але не розкриває при цьому її повного змісту. Розв’язання проблеми про сутність і поняття особи злочинця потребує вирішення питань, які логічно взаємопов’язані: що таке особа злочинця; чи існує вона взагалі; які її ознаки; роль у вчиненні злочину; як можна вплинути на неї, щоб запобігти злочину.
   Кримінологічне вчення про особу злочинця виходить з основних положень матеріалістичної філософської концепції людини. Особа як цілісне утворення становить соціальну якість людини, яка не дається від народження, а формується у процесі діяльності й завжди пов’язана із суспільством, тобто є продуктом соціалізації людини. Разом з тим людина є продуктом подвійної детермінації, бо її природа біологічна. Отже, природа і сутність особи не тотожні поняття. Детальніше питання про співвідношення у людині соціального й біологічного розглянемо далі.
   Людині як суспільній істоті властиві свідомість і самосвідомість. Для того щоб бути особою, людина повинна усвідомлювати не тільки навколишню дійсність, а й себе у відносинах з цією дійсністю. Але висновок, що особа неможлива без свідомості, не можна ототожнювати з висновком, що свідомість дорівнює особі, оскільки діє не свідомість, а особа, яка регулює власну діяльність за допомогою свідомості. З цього логічно випливає, що свідомість є внутрішньою (інтраіндивідуальною) сутністю людини.
   Інший бік сутності особи — зовнішня (інтеріндивідуальна) сутність — пов’язаний із соціальною діяльністю людини. Загалом людина як особа характеризується здебільшого як діючий суб’єкт, тобто такий, що живе в суспільстві і взаємодіє з іншими людьми, створює умови для свого існування і сам себе.
   Таким чином, проаналізувавши питання про сутність особи, доходимо висновку, що вона має два основних аспекти: інтеріндивідуальний, що виявляється в соціальній діяльності людини, і інтраіндивідуальний, що виражає внутрішній світ особи і виявляється в її соціальній спрямованості.
   З огляду на викладене особу людини можна визначити як систему соціально-психологічних властивостей і якостей, в яких відображені зв'язки та взаємодія людини із соціальним середовищем через практичну діяльність.
   Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки, що структура особи має такі елементи:
   - соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визначають місце людини в системі суспільних відносин (стать, сімейний стан, рівень освіти, належність до певної соціальної групи та ін.);
   - соціальні функції, які виражаються через показники реальних проявів особи в основних сферах діяльності (професійно-трудовій, соціально-культурологічній, соціально-побутовій);
   - морально-психологічні установки, що відбивають ставлення людини до її проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських обов’язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших цінностей).
   Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції) характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій становить сукупність елементів її соціальної спрямованості, які визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності.
   Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних положеннях з урахуванням певних особливостей. Насамперед відмінність особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення злочину. Злочин як специфічний різновид діяльності людини дає підстави для міркування, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому. Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовнішньому та внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмінністю є негативна (антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи злочинця полягає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.
   З огляду на викладене пропонуємо таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-психологічних властивостей особи, що за певних ситуативних обставин (або поза ними) призводять до вчинення злочину.
   Але в реальному житті люди з такими властивостями не завжди вчиняють злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається кримінологія не може дати. Більшість кримінологів вважають, що в особі злочинця ці властивості набирають критичної маси, яка створює нову якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю особи.
   Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця пропонують вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково використано структуру особи, яку запропонував К. Платонов [17]: 
   - спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, установки, світогляд, правосвідомість, схильності й звички);
   - соціальні ролі й соціальні статуси особи;
   - ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність і тривалість злочинної діяльності);
   - морально-психологічний аспект особи (морально-політичні, світоглядні й моральні риси та властивості: погляди, переконання, цілі; психологічні, емоційні, вольові та інтелектуальні особливості; наявність психічних аномалій);
   - психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров’я, особливості фізичної конституції).
   Від попередньо розглянутої пропонована структура відрізняється виокремленням таких підструктур, як спонукальна сфера, ступінь суспільної небезпечності та психофізіологічний аспект особи.
   Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України визначають як сукупність соціальних властивостей, ознак, зв'язків і відносин, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісними) умовами й обставинами призводять особу до антисуспільної поведінки.
   Іншої точки зору на вирішення цієї проблеми дотримується А. Зелінський. Найбільш слушною він вважає динамічну функціональну структуру особи, яку запропонував К. Платонов. Ця структура складається з чотирьох підструктур (груп властивостей, що різняться зумовленістю соціальних або біологічних факторів):
   - соціально зумовлені якості особи (спрямованість, моральні властивості, інтереси, схильності, мотиви, потреби);
   - підструктура підготовленості або досвіду (знання, навички, вміння, звички);
   - особливості окремих психічних процесів (сила й особливості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів);
   - біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, органічні патологічні зміни і властивості, здібності, обдарованість).
   Схематично ця структура відображується у вигляді чотирьох рівнів: найвищим є соціально зумовлений рівень спрямованості особи, від якого залежить вибір лінії поведінки, а під ним у зазначеному порядку інші рівні, що зумовлюються соціальними й біологічними факторами. У нормі поведінка особи внутрішньо регулюється структурою особи загалом — усіма чотирма рівнями.
   Як стверджує А. Зелінський, оскільки не будь-який злочин є діяльністю — цілеспрямованою вольовою поведінкою, а види злочинної діяльності різняться мотивацією і способом вчинення, неможливо виокремити таку якість особи, яка була б притаманна всім правопорушникам поза фактом порушення ними закону. Піддаючи критиці поширене в багатьох підручниках визначення “особа злочинця — це особа людини, що вчинила злочин”, вчений обґрунтовує свою точку зору тим, що в такому разі наявна логічна помилка (тавтологія): злочинець і є особою, що вчинила злочин. А. Зелінський підкреслює також, що твердження “сутністю особи злочинця є її суспільна небезпечність” парадоксальне: до вчинення злочину була наявна суспільна небезпечність особи, яка збиралася вчинити злочин, але не було ще особи злочинця, а після вчинення злочину є особа злочинця, але вже немає реальної небезпеки. Не всі особи, що порушили закон, суспільно небезпечні. Про особу злочинця, на думку вченого, може йтися тільки стосовно людини, винної у злочинній діяльності, тобто такої, що вчинила систему передбачених кримінальним законом умисних цілеспрямованих дій, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках А. Зелінський пропонує розглядати осіб, що вчинили злочини. Вчений визнає умовність такого поділу, але пояснює його необхідність відсутністю відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від професійних. Універсальні злочинці, які завжди готові до вчинення будь-якого злочину, є винятком, а не правилом. Внаслідок відмінностей між типами злочинної діяльності можна розрізняти осіб певних типів залежно від характеру злочинної діяльності й морально-психологічних особливостей правопорушників.
   Виходячи з наведених положень А. Зелінський пропонує таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-демографічних, психологічних і моральних характеристик, які тією чи іншою мірою типово притаманні людям, що винні у злочинній діяльності певного типу.