§ 3. Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі

   Будь-яка європейська країна, що поважає принципи свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод і верховенства права, може звернутися із проханням про набуття членства в ЄС (ст. 49 Договору про ЄС). Держава-кандидат повинна відповідати критеріям, що свідчать про її готовність виконувати обов’язки держави-члена. Цими критеріями є: стабільність державних інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин; наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу; спроможність прийняти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу. Прийняття ухвалюється одноголосним рішенням Ради ЄС після проведення консультацій із Комісією й отримання згоди від Європейського Парламенту. Воно є підставою для укладання угоди між державами – членами ЄС та країною-кандидатом про умови приєднання до установчих договорів. Склалася практика одночасного приєднання до всіх Співтовариств і Союзу.
   Європейський Союз — це об’єднання держав, що поділяють спільні цінності: “Союз ґрунтований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод, верховенства права — принципах, спільних для дер-жав-членів” (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua non членства в Союзі та не можуть підлягати будь-якій ревізії.
   Стаття 7 Договору про ЄС встановлює механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу має право визначити “очевидний ризик серйозного порушення” державою-членом принципів, встановлених у п. 1 ст. 6 Договору про ЄС, і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо порушення не буде припинене, Рада має право одноголосно визначити “існування серйозного та тривалого порушення” державою-членом зазначених принципів. Констатація порушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна продовжувати виконувати всі обов’язки, покладені на неї Договором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішення про зміну або скасування санкції.
   Договір про ЄС містить механізми, покликані попередити захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами-членами контролю над ним, нехтування інтересами держав-членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов’язок поважати національні ідентичності держав-членів. На практиці це положення сприймається переважно як політичний, а не правовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу.
   Серйозним засобом стримування недемократичних і не-правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження принципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що “Союз поважає основні права людини, – як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариства” (п. 2 ст. 6).
   Повноваження держав-членів від зазіхань з боку ЄС захищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов’язаний поважати при виконанні поставлених перед ним завдань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компетенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого заходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Європейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання нечинними правових актів, прийнятих органами ЄС.
   Держави-члени можуть уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механізму поглибленого співробітництва (статті 43–45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав-членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунення держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівкової загальноєвропейської валюти замість національної.
   Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Вважається, що цього результату можна досягти за допомогою традиційного інституту міжнародного права — денонсації установчого договору. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.