Комуністична державно-правова ідеологія

   У середині XIX ст. почала формуватися близька до розглянутого утопічного соціалізму комуністична політико-правова ідеологія, засновниками якої були німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895). Можна згадати декілька чинників, що сприяли її формуванню. Серед них — соціальні, економічні та політичні умови, що склалися в країнах Західної Європи, а також система політико-правових поглядів утопічного соціалізму, розглянута нами вище. А втім, як уважають дослідники марксизму, і в цьому з ними можна погодитися, до свого повного оформлення ця політико-правова ідеологія проминула декілька стадій.
   На стадії її становлення засновники теорії комуністичного майбутнього обмежувалися критикою існуючих форм держави та правових систем. Зокрема, К. Маркс і його соратник Ф. Енгельс уважали, що державний устрій Німеччини є нерозумним, як і закони цієї держави. Основа права — приватний інтерес багатіїв та держави як виразника їхніх інтересів. Тому держава — це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства не має можливості користуватися своїми правами. З огляду на це К. Маркс не поділяв думки багатьох мислителів, зокрема Г. Гегеля, про те, що держава — символ добробуту, і зробив висновок, що на землі немає такої держави, яка повною мірою відповідала б своєму призначенню. Щоб це сталося, необхідно усунути приватний інтерес. З'ясовуючи сутність держави та її співвідношення з суспільством, К. Маркс не погоджувався з Г. Гегелем відносно того, що держава породжує громадянське суспільство. З цього приводу він зазначив, що навпаки — сім'я й громадянське суспільство є передумовою, підґрунтям держави і права.
   У категорії "держава" К. Маркс вирізняв два аспекти: політичну державу й матеріальну державу.
   Політична держава, державний устрій розвиваються на власності, промисловості й торгівлі; що ж до матеріальної держави, то це, на думку мислителя, — громадянське суспільство. Тобто, матеріальна держава не є політичною. Політична держава формується поступово, базуючись на громадянському суспільстві (матеріальній державі) завдяки власності, торгівлі й промисловості.
   Наявність цих двох аспектів сприяє роздвоєнню особистості. У політичній державі більше проявляється приватний інтерес, у матеріальній переважає суспільний.
   Щоб ліквідувати протистояння політичної держави й матеріальної держави, необхідно знищити приватний інтерес запровадженням істинної демократії. Тоді монархічний деспотизм заступить влада народу, яка й стане носієм державного устрою. Встановлення влади народу, демократії означатиме, за вченням К. Маркса, зникнення політичної держави. Тільки в цьому випадку, за демократичного устрою ліквідується різниця між політичною державою та громадянським суспільством, оскільки з ліквідацією приватної власності зникне й приватний інтерес, його заступить загальний, суспільний інтерес. Загальні інтереси народу є основним принципом ідеального суспільства. У статті "До критики гегелівської філософії права" (1843 р. — січень 1844 р.) К. Маркс запропонував спосіб ліквідації приватної власності — соціальну революцію й силу, яка здатна це зробити, — пролетаріат.
   З усіма цими думками погоджувався і Ф. Енгельс. Він зазначав, що дослідження таких категорій, як "держава" і "право", можна здійснювати лише за умови визначення зв'язку приватної власності й політичного життя. Державна, політична влада використовується як знаряддя власників. З цього приводу він писав, що в Англії править власність.
   Значну частину своїх державно-політичних поглядів К. Маркс виклав в "Економічно-філософських рукописах 1844 року". Дослідження категорій "держави" і "права" він продовжив із визначення сутності власності. Тут він, зокрема, зазначав, що сутність власності полягає у відокремленні засобів виробництва і виробленого продукту від виробника. Такий стан речей К. Маркс назвав відчуженою працею.
   Сутність людини, зазначав він, це праця. З одного боку, завдяки праці людина стає суспільною істотою. Праця формує людину й людство в цілому. З іншого боку, праця є силою, яка протистоїть людині, — відчуженою працею, під якою мислитель розумів підневільну працю на власника, котрий привласнює її результат (продукт). Відчужена праця призводить до відчуження між людьми.
   Відчужена праця індивіда є суспільними відносинами, а оскільки вони беруть початок у сфері виробництва, то є виробничими відносинами.
   Відносини капіталіста й робітника — це політико-економічні відносини, тобто зі сфери виробництва вони переходять у сферу політики. З приводу цього К. Маркс зазначав, що гроші присвоюють собі політичну владу.
   Далі мислитель зробив висновок, що держава й право є продуктами відчуженої праці, які виникають у сфері матеріального виробництва. З допомогою права капіталістичне суспільство закріплює фактичну нерівність, оскільки право в ньому спрямоване на захист інтересів буржуазії. А якщо це так, то держава і право протистоять робітничому класові. Способом удосконалення таких держави і права є революція, знищення приватної власності та ліквідація відчуженої праці.
   У 1845—1846 pp. К. Маркс і Ф. Енгельс видали свою працю "Німецька ідеологія", яку дослідники назвали першою зрілою концепцією матеріалістичного розуміння держави і права. У ній вся історія суспільного розвитку розглядалася як закономірний процес, у якому визначна роль належала розвиткові виробничих відносин.
   Тут було визначено основні аспекти, які згодом стали підґрунтям теорії так званого наукового комунізму: поняття "суспільно-економічна формація"; ідея класової боротьби як рушійної сили класового суспільства; завдання насильницької революції щодо старої державної влади; ідея диктатури пролетаріату; теза про співвідношення базису й надбудови суспільства. Окрім зазначеного, у згаданій праці походження держави пов'язувалося з суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та міст, появою антагоністичних класів. У державі конститується сила панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державної волі — закону. Право, отже, скероване проти більшості людей, тому їхня боротьба за право й свободи обгрунтована.
   У 1848 р. в "Маніфесті комуністичної партії" мислителі дали визначення держави і права. На їхню думку, держава — це політична організація, організоване насилля одного класу над іншими. А право є введеною в закон волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу.
   Отак ці мислителі розробили класову теорію держави і права, яка знайшла втілення в багатьох економічних творах К. Маркса, зокрема в "Капіталі". Тут він іще раз наголосив на взаємозв'язку між суспільними й виробничими відносинами та державою і правом, зазначив, що основою всіх суспільних відносин є виробничі відносини, назвав їх базисом суспільства; решта ж відносин, усі форми суспільної свідомості, серед яких політика, мораль, право, знаходяться в повній залежності від базису і ним визначаються.
   Події у Франції, пов'язані з Паризькою комуною (18 березня—28 травня 1871 р.), дали новий поштовх розвиткові комуністичної ідеології К. Маркса і Ф. Енгельса, які вирішили, що суспільний розвиток передбачений ними вірно і відбувається, власне, за їхньою програмою.
   У праці "Громадянська війна у Франції" К. Маркс уже наполягав на необхідності зміни форми держави з застосуванням сили і встановленням диктатури пролетаріату. На його думку, політична організація Паризької комуни мала значно більше переваг, ніж парламентська республіка. В 1875 р. у "Критиці Готської програми" К. Маркс, конкретизуючи далі свою державно-правову концепцію, зазначив, що між капіталізмом і комунізмом мусить бути перехідний період, а комуністичне майбутнє у своєму розвитку промине дві фази.
   У 1884 р. Ф. Енгельс видав працю "Походження сім'ї, приватної власності й держави", в якій за раніше виробленою разом із К. Марксом схемою та з використанням ідей, викладених американським істориком і етнографом Льюїсом-Генрі Морганом (1818—1881) у праці "Стародавнє суспільство", розглянув проблеми розвитку людства від родового до державного устрою, пов'язуючи виникнення держави з приватною власністю і появою класів.
   Первісне суспільство, за Ф. Енгельсом, базувалося на колективній власності й мало вплив на її органи (старійшину, збори тощо), які на той час не становили корпоративної структури, оскільки її функції та дії цілковито відповідали інтересам населення. З огляду на це владного примусу не було, оскільки відносини влади й підкорення будувалися на повазі старійшини й регулювалися стихійними соціальними нормами, звичаями.
   Розподіл праці, що виник із часом, дав поштовх до появи приватної власності, а відтак — багатих та бідних, себто класів із ворожими інтересами. Все це унеможливило існування родової системи влади та управління; з'явилася політична організація влади — держава. З цього приводу Ф. Енгельс писав, що держава виникла для управління справами всього суспільства, для здійснення публічної влади за допомогою спеціального апарату (сукупності організацій людей, що здійснювали адміністративні функції). Державний апарат виокремився із суспільства і став інструментом політичного панування власників, засобом придушення іншого класу.
   Сутність держави, за вченням Ф. Енгельса, з часом не змінилася. Виникнувши в епоху рабовласництва й феодалізму, вона залишилася такою і з настанням капіталістичного устрою, попри зовнішні ознаки демократизму.
   Майбутнє суспільного розвитку Ф. Енгельс убачав таким: у рамках капіталізму виробничі сили зможуть піднятися до рівня, за якого існування приватної власності вже не буде необхідністю; з усуненням приватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади багатих.
   Комуністична державно-правова ідеологія була сприйнята свого часу неоднозначно. Заперечення її сутності багатьма мислителями сприяло появі інших, альтернативних концепцій. Категорично відкинув розглянуту концепцію російський мислитель-анархіст М. О. Бакунін.
   Не сприйняли насильницького комуністичного державно-правового вчення й представники німецької соціал-демократії, ідеологом яких був Фердінанд Лассаль (1825—1864). На відміну від К. Маркса і Ф. Енгельса, творцем і рушійною силою історії вони вважали розум, а джерелом права — державу. Право — священний і необхідний засіб розвитку цивілізації, надкласовий інститут. Тільки право повинне бути суспільним регулятором, установлювати права й свободи громадян, гарантувати їх реалізацію. В державі всі мусять коритися законам, а суспільних змін слід домагатися маніфестаціями, поданням петицій та зміною законодавства.
   Водночас у засновників комуністичної державно-правової ідеології знайшлося чимало послідовників. Серед них — німецькі мислителі Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) і Август Бебель (1840—1913), Антоніо Лабріола (1843—1904) в Італії та ін. В Росії комуністичні ідеї були сприйняті Георгієм Валентиновичем Плехановым (1856—1918), який доклав зусиль для їх перекладу й поширення, і Володимиром Іллічем Ульяновим (Леніним; 1870—1924) — найпалкішим прибічником і продовжувачем усього насильницько-класового державно-правового вчення, тим, хто очолив спроби практичного втілення цього вчення в життя.
   Соціальним ідеалом Леніна було суспільство рівних, яке можливе лише як наслідок насильницької революції та зламу існуючого державного устрою. До першої російської буржуазно-демократичної революції (1905—1907 pp.) він працював над підтвердженням державно-правових ідей своїх попередників К. Маркса і Ф. Енгельса, погоджуючись із їхньою теорією походження держави і права. Застосовуючи їхню методологію, він аналізував сутність монархічної Російської держави та обстоював ідею про неминучість зміни капіталізму соціалізмом за допомогою збройного заколоту. Причому силою, яка візьме на себе обов'язок здійснити революцію, він, як і його попередники, називав пролетаріат (а згодом визначив союзника пролетаріату в революції — незаможне селянство). Ленін повністю поділяв думку К. Маркса і Ф. Енгельса і про те, що після революції для зламу старого державного апарату і придушення класу власників необхідне встановлення диктатури пролетаріату. Після революційних подій 1905— 1907 pp. В. L Ленін у своїх теоретичних пошуках робив спроби пристосувати вчення Маркса—Енгельса до подій у Росії. У значній кількості праць із державно-правової проблематики він малював свій соціальний ідеал — соціалістичну демократичну державу, де гарантувалися б свободи і права людей. Способом досягнення цього ідеалу вважав збройне повстання, після якого встановлюється диктатура пролетаріату. У праці "Перемога кадетів і завдання робітничої партії" (1906 р.) Ленін дав визначення цієї диктатури, яке розкриває її справжню сутність.
   "Наукове поняття диктатури, — писав він, — означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту, безпосередньо таку, що спирається на насилля, владу"[1].
   На відміну від своїх попередників, які вважали можливим здійснення збройного заколоту в декількох країнах і з урахуванням досвіду революції 1905—1907 рр,, Ленін із 1915 р. (у праці "Про гасло Сполучених штатів Європи") почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколоту в одній країні. Завданням заколоту повинен був стати злам силових відомств старої держави: збройних сил, поліції, чиновників і залишення органів управління, пристосованих до вимог диктатури пролетаріату. Що ж до законодавчого органу, то тут Ленін, зорієнтувавшись у ситуації, запропонував передати такі повноваження Радам робітничих депутатів, що виникли стихійно під час революції 1905—1907 pp. (а в лютому 1917 р. — Ради робітничих і солдатських депутатів). Відхід од своєї ідеї парламентської республіки він потвердив після Лютневої революції 1917 р. у праці "Чи утримають більшовики державну владу?", назвавши Ради єдино можливою формою революційного правління.
   Непослідовною можна вважати ідею у вченні Леніна про майбутній державний устрій. До 1917 р. він уважав, що майбутня держава на теренах Російської імперії мусить бути централізованою, побудованою на засадах так званого демократичного централізму.
   Після Жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас у дійсності виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Грушевського й В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу незалежності України.
   У серпні—вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці "Держава і революція", підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавче закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади.
   З'ясовуючи сутність державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом — диктатурою пролетаріату.
   Диктатура — необхідна умова придушення опору поваленого класу багатіїв. У цій праці Ленін спробував визначити функції держави, як-от придушення опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни; здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона загальної власності на засоби виробництва; зміцнення нової дисципліни праці та ін.
   Розглядаючи проблему співвідношення несумісних категорій "диктатура" й "демократія", він зазначав, що в буржуазній державі демократія е надбанням небагатьох, а за диктатури пролетаріату утворюється реальна демократія для більшості.
   З класових позицій підходив Ленін і до з'ясування сутності права. У праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в буржуазній державі, і за диктатури пролетаріату право стоїть на сторожі інтересів того класу, який знаходиться при владі.
   На першій стадії (фазі) комунізму право виконує функцію регулятора розподілу продуктів і розподілу праці між членами суспільства[2]. Порядок розподілу визначається державою і закріплюється у праві.
   На вищій стадії комунізму необхідність юридичного регулювання суспільних відносин зникне, оскільки правила людського співіснування стануть звичками. На цій же стадії (фазі) суспільного розвитку стане непотрібною і держава.
   Зовсім неприйнятним у вченні Леніна є принцип соціалістичної правосвідомості, якому належало стати основним у діяльності державних інститутів. Втілення цього принципу в життя сприяло затвердженню у правозастосовній діяльності соціальної орієнтації, ставило право в залежність від комуністичної ідеології, не припускало існування інших політичних поглядів, установлювало юридичну (кримінальну) відповідальність за вільнодумство.
   Ідеолог російських комуністів не визнавав поділу права на публічне й приватне. З цього приводу вій зазначав: "Не визнаємо нічого "приватного", для нас усі галузі господарства є публічно-правовими, а не приватними"[3].
   Загалом у вченні Леніна превалювали класові, а не лицемірно проголошувані ним загальнолюдські принципи й цінності.
   Ще одним апологетом державно-правової ідеології комуністичного спрямування був Йосип Віссаріонович Сталін (1879—1953) — генеральний секретар ЦК ВКП (б), який фактично одноособове керував Радянським Союзом упродовж 30 років.
   Усі його праці за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна, а їх квінтесенцією — вчення про диктатуру пролетаріату, що було використане Сталіним для реалізації особистих інтересів і утвердження безмежної влади.
   Диктатуру пролетаріату "батько народів" розглядав як насильницьку владу, необмежений законом примус стосовно до класу так званої буржуазії та інших соціальних прошарків суспільства, які співчувають чи можуть йому співчувати. Виконавши своє завдання на етапі захоплення влади, диктатура пролетаріату з часом постала як держава з централізованою ієрархічною системою владних інституцій на всіх рівнях: як у центрі, так і на місцях. Причому, користуючись формаційним підходом своїх попередників у визначенні основних етапів розвитку людської цивілізації, Сталін визначав місце диктатури пролетаріату в історико-хронологічному плані між капіталізмом і комунізмом, називаючи її перехідним періодом у закономірному розвиткові людства. З огляду на це він стверджував, що держава є машиною в руках панівного класу для подолання опору "класових ворогів". Така держава ігнорувала інтереси суспільства, людини і громадянина. Основними її функціями були подолання опору класових опонентів, розширення своїх меж за рахунок інших держав, захист од зовнішньої агресії.
   Попри це, диктатура пролетаріату була новою історичною формою демократії, що реалізувалася через ради депутатів, обирані від робітників і селян у всіх адміністративно-територіальних одиницях держави. Викладаючи свою думку з цього приводу, Сталін, як і його попередники, відкинув передові державно-правові концепції світу, піддавав нищівній критиці "буржуазну демократію" та "буржуазний парламентаризм", не сприймав ідею поділу влади, оскільки радянську владу розглядав як таку, що об'єднує законодавчу й виконавчу владу в одній державній організації. Значне місце в його вченні відводилося комуністичній партії, що розглядалася як політико-ідеологічний інститут із широкими повноваженнями в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Вона була знаряддям диктатури пролетаріату, ядром влади, визначала стратегію і тактику суспільного розвитку, забезпечувала ідеологічну єдність, боротьбу з дисидентством і "класовими ворогами", "виховувала" населення.
   Інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідеологічних попередників, посилаючись на історичні умови, Сталін і апарат очолюваної ним комуністичної партії заперечували можливість існування теорії природного права, закликали відмовитися від старого "буржуазного права" і створювати "нове соціалістичне право", яке базувалося б на марксистській методології та відповідало б завданням диктатури пролетаріату. На виконання цієї вказівки у виступі генерального прокурора СРСР і водночас директора Інституту права Андрія Януаровича Вишинського (1883—1954) на Першій нараді з питань науки радянської держави та права, що відбулась у липні 1938 p., було сформульовано позицію офіційного "праворозуміння". Право почало визначатись як сукупність норм, законів і настанов, що захищаються силою держави. Це позитивістське визначення права стало домінуючим у радянській політико-правовій думці впродовж довгого часу, надзвичайно звузило можливість з'ясування сутності права, примушувало юридичну науку безплідне дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті служило покріпленню тоталітарного всевладдя.