Державно-правові концепції обгрунтування абсолютизму в XV—XVI ст.

   У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад феодального устрою.
   В 1358 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії, а згодом (у 1524—1525 pp.) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Воднораз посилилась боротьба і проти політики церкви в суспільстві, що привело до появи єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус (1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.
   Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів, збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економічних відносин, що своєю чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів власників.
   Спробу вирішити ці проблеми зробили представники ранньобуржуазних вчень про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду можна розділити на два етапи.
   Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для другого (XVII ст.) — перевага раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення ідеї природного права, з'ясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави.
   Крім того, в політико-правовій думці формувалися та обґрунтовувались ідеї громадянського суспільства і правової держави.
   Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія". Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визначає тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устремлінь, погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе підкорення долі, як і повені, призводить до негативних наслідків, тому людина має активно використовувати надану їй можливість свободи волі.
   З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу[1].
   На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі.
   Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються "єдиновладно"[2], — монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.
   Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.
   Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке "єдиновладдя" (владу однієї особи) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.
   Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки "... у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим"[3].
   Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного — щоб його не пригноблювали.
   У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади[4].Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. "... вони можуть позбавити його влади будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень"[5].
   Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.
   Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що "...приборкує сильних і заохочує слабих"[6].Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники [7].
   Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і чесних людей до виконавчої влади, які "... повинні дбати не про себе, а про державу..."[8].Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці[9]. Такий принцип у політиці перегодом отримав назву макіавеллізму.Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це — створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної власності[10].
   В іншій праці мислителя "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.
   Ідею сильної централізованої монархії обстоював також політичний мислитель Франції Жан Боден (1530—1596). Свою політико-правову концепцію він виклав у творі "Шість книжок про республіку". Боден піддав критиці проекти ідеальної держави Платона і вважав, що держава — це сукупність сімей. Але держава відрізняється від сім'ї особливим характером державної влади — її суверенністю, яка і є головною ознакою держави.
   Суверенітет, за його вченням, — це необмежена влада над громадянами і підданими. Суверенітет не зв'язаний позитивними законами, він знаходиться над ними. Боден припускав підкорення суверена тільки божественним і природним законам.
   Повноваження суверена надзвичайні: він одноособове схвалює закони, має право оголошувати війну і мир, здійснювати судочинство та інші владні функції. У рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності — монархія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Ба більше — тільки в монархії можливе чітке функціонування всіх елементів державного механізму, оскільки вони скеровуються однією особою — монархом. Він стимулює ефективність одних і стримує інших. Демократичну, аристократичну і тиранічну державність Боден уважав такими, що не можуть забезпечити добробут суспільства. Тиранія є насильницькою формою, що спричинює постійне обурення громадян і, зрештою, непокору; аристократія з її партійними конфліктами теж не в змозі реалізовувати функції держави; найгіршою формою є демократія, оскільки народ нездатний до розумних рішень, а безмежна свобода призводить до анархії та занепаду держави.
   Обстоюючи ідею сильної централізованої монархії, Боден не припускав можливості змішаної форми держави, мотивуючи це тим, що суверенітет не може бути поділеним і одночасно належати різним суб'єктам влади: монархові та аристократії. Суверенна влада неподільна.
   Будучи апологетом абсолютизму, Боден усе ж спробував означити межі впливу суверенітету. Його влада безмежна тільки у сфері державних відносин; відносини приватної власності, особисте життя громадян знаходяться поза сферою впливу суверена, вони недоторканні та священні. Безумовно, це положення мало важливе значення для формування основ капіталістичних відносин і становлення ідеї громадянського суспільства.
   Право, за вченням Бодена, є досягненням суспільства, бо відрізняє державу від додержавного утворення. Він зазначав, що для з'ясування загальних засад права необхідно осягнути всі системи права, які мали місце в історії людства, використовуючи одночасно філософський та історичний підходи.
   Така методологія давала йому підстави стверджувати, що загальними засадами права є вічна істина, а також універсальні зразки, що знайшли відображення в сукупності законодавств різних народів.
   Воднораз мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі сувереном, не повинне суперечити вимогам божественного і природного права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити йому війну.