§ 5. Міжнародно-правовий захист осіб, що належать до певних груп населення

   Міжнародний захист прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин. На межі ХІХ—ХХ століть у світі почало формуватися усвідомлення того, що в різних державах проживає значна кількість груп людей із властивими їм мовними, релігійними, етнічними особливостями, які прагнуть їх зберегти, а тому потребують спеціального юридичного захисту. Першим міжнародним органом, що почав опікуватися правами меншин, стала Ліга Націй, яка ініціювала ухвалення низки міжнародних договорів у цій галузі. З другої половини ХХ століття питанням юридичного захисту прав меншин стали надавати увагу в рамках ООН, а особливо на регіональному рівні, насамперед в Європі, та в окремих державах.
   Чинне міжнародне право визнає за особами, які належать до національних, етнічних, релігійних, мовних меншин, всі загальновизнані громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 27). У той же час міжнародно-правове регулювання статусу меншин залишається в основному рамковим: відсутнє визначення національної, етнічної, релігійної, мовної меншини, серйозною проблемою як для міжнародного, так і для національного права залишається визначення суб’єкта права меншини. Причини цього слід шукати у сфері політики: держави із пересторогою ставляться до можливості леґалізації меншини як суб’єкта, здатного на сецесію. Залишається до кінця невирішеним питання, чи є права меншин колективними, чи правами осіб, які входять до складу меншини. На відміну від системи Ліги Націй, де захист національних меншин розглядався переважно як захист групи, після Другої світової війни перевагу було віддано захисту особистих прав людини. Це надає можливість захистити як права інди-видів, так і права груп, у які вони входять. У ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права права меншин віднесено до особистих. Акцент на особисті права зроблено в Європейській конвенції про права меншин 1994 р., як “права членів національної меншини” сформульовані положення ст. 5 Конвенції ЮНЕСКО про боротьбу проти дискримінації в галузі освіти. Однак не можна заперечувати, що в меншин існують такі права, які можуть бути не тільки здійснені колективно, але й порушені виключно щодо групи осіб. Наприклад, у разі дій, що загрожують існуванню меншини як групи. Причому це може бути загроза не тільки фізичному існуванню групи, а й асиміляції, що, у свою чергу, порушує “колективне” право на збереження та розвиток самобутності національної меншини. Обов’язок держави щодо прав меншин зводиться до того, щоб забезпечувати особам, належним до меншин, можливість здійснювати свої спеціальні права як індивідуально, так і колективно. Міжнародне право не розглядає національну, мовну меншину як носія права на самовизначення.
   До спеціальних прав меншин можна віднести такі: право на існування, у тому числі право на фізичне існування та право на повагу до своєї культурної самобутності, включаючи свободу від примусової асиміляції; заборону дискримінації осіб, які належать до національних та інших меншин; право на вільне збереження та розвиток культурної самобутності; право на одержання відповідної частки державних субсидій, що спрямовуються на забезпечення прав меншин, а також право одержувати добровільну фінансову допомогу для реалізації перерахованих вище прав і свобод і створювати з цією метою необхідні громадські фонди. Спеціальні політичні права та свободи меншин включають: право на створення громадських організацій, зокрема створення міжнародних неурядових організацій і участь у їхній діяльності; право на культурну автономію; право впливати на ухвалення рішень, що стосуються меншин, шляхом створення законодавчо врегульованих механізмів; право на ефективні засоби юридичного захисту в разі порушення спеціальних прав меншин; право на захист від будь-якої діяльності (включаючи пропаганду), що має ворожий вплив на усвідомлення та розвиток самобутності меншини.
   Ліквідація дискримінації щодо жінок. Лише з першої половини ХХ ст. законодавство окремих держав під впливом масових жіночих рухів починає приділяти увагу захисту прав жінок. У цей же час і в міжнародному праві з’являються договори, які певною мірою можна віднести до таких, що захищають права жінок (у першу чергу проти торгівлі жінками). З появою договорів, спрямованих на захист саме жінок, постало питання про існування статевого аспекту у правах людини.
   Основні та найважливіші загальні міжнародно-правові акти із захисту прав жінок були ухвалені у другій половині ХХ ст.: в політичній галузі — Конвенція про політичні права жінок 1952 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.; в економічній галузі — Конвенція про рівність в оплаті чоловічої і жіночої робочої сили за рівноцінну працю 1951 р.; Конвенція щодо дискримінації в галузі найму та роботи 1958 р.; Конвенція про охорону материнства 1952 р.; в галузі освіти – Конвенція щодо дискримінації в галузі освіти 1960 р.; в галузі сімейних відносин — Конвенція про згоду на взяття шлюбу, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р. Міжнародним актом, що узагальнює міжнародне співробітництво в галузі захисту прав жінок, стала ухвалена в 1979 р. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. На реґіональному рівні частково або загалом присвячені захисту жінок від дискримінації: в Європі — Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Європейська соціальна хартія, Переглянута соціальна хартія; в Америці — Американська конвенція з прав людини, Всеамериканська конвенція з питань запобігання, викорінювання насильства проти жінок і покарання за нього. Також існує чимало юридично необов’язкових міжнародних актів (в основному резолюції міжнародних міжурядових організацій), що відображають напрями подальшого міжнародного співробітництва в боротьбі з дискримінацією щодо жінок.
   Одним з основних принципів міжнародного захисту прав людини є рівноправність жінок і чоловіків. Вона полягає в забороні будь-якої дискримінації за статевою ознакою. У найзагальнішій формі цей принцип закріплений у Статуті ООН як зобов’язання поважати права всіх незалежно від статі. У Загальній декларації прав людини 1948 р. всі перелічені в ній права і свободи також проголошені щодо всіх людей: “Кожна людина повинна мати всі права та всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії… або іншого становища” (ст. 2). Цей самий принцип сформульовано в обох Міжнародних пактах про права людини 1966 р., що закріпили норму про рівноправність статей. У ст. 3 обох Пактів держави зобов’язалися забезпечувати рівність чоловіків і жінок у користуванні всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами. Цим же питанням присвячені статті 6, 7, 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Отже, Пакти про права людини закріпили принцип рівноправності статей у категоричній, імперативній формі, при цьому розглядаючи рівність прав жінок і чоловіків ширше, ніж просте декларування їхньої загальної рівності перед законом. Ідея рівноправності жінок і чоловіків конкретизована в багатьох інших міжнародно-правових актах.
   Можна стверджувати, що рівноправність жінок і чоловіків є тим принципом, на який можуть спиратися всі спеціальні права жінок. Міжнародно-правова боротьба з дискримінацією щодо жінок має такі основні напрями: політичний, економічний, освітній і напрям сімейних стосунків.
   Поступово відбувається ґендерне реформування міжнародного права. У міжнародному праві, як і в національному праві переважної більшості держав, ґендерний аспект спочатку був відсутнім. Поява національних правових норм у галузі захисту прав людини традиційно була пов’язана з намаганням захистити, як вважалося, слабших — дітей і жінок — від тяжких умов праці. Міжнародне право першої половини ХХ ст. також констатувало наявність статевих ролей, які ґрунтуються на біологічних відмінностях чоловіків і жінок. Це визначило формування специфічного напряму в міжнародному співробітництві із прав людини — захисту прав жінок, що з необхідністю передбачає особливий захист жінок як осіб більш слабких і більш незахищених. Перші міжнародні договори про захист прав жінок також мали відверто протекціоністський характер. Вони мали на меті вилучити жінок із деяких сфер соціальних відносин, щоб захистити їхні права. Перш за все такий підхід було розвинуто в конвенціях МОП. Деякі міжнародні договори лише проголошували принцип рівності прав, не торкаючись питання про ґарантії забезпечення рівних умов. Їх, певна річ, можна було б критикувати, але без етапу правового захисту прав жінок було б важко перейти до ґендерно-го законодавства. У багатьох країнах ще й сьогодні суспільство не готове до ґендерної реформи, і захист прав жінок залишається вкрай актуальною проблемою.
   Особливе значення для характеристики можливостей, наданих міжнародним правом державам для ґендерного реформування суспільства, мають норми Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. По-перше, Конвенція закріплює позитивні та неґативні обов’язки держав. Позитивні передбачають вжиття певних заходів: забезпечення практичного здійснення принципу рівноправності (п. (а) ст. 2), вживання законодавчих заходів (п. (б) ст. 2), установлення юридичного захисту (п. (в) ст. 2). Негативні полягають в утриманні від дій, від вчинення будь-яких дискримінаційних актів (п. (г) ст. 2). По-друге, Конвенція прямо говорить про обов’язки держав щодо реформування свого законодавства не тільки згідно з конкретними нормами Конвенції, але, що особливо важливо, і таким чином, щоб воно гарантувало рівноправність. По-третє, Конвенція дозволяє державам застосовувати в законодавчій практиці як тимчасовий захід так звану позитивну дискримінацію (ст. 4).
   Міжнародний захист прав дітей. Розвиток у політичній і правовій думці загальних ідеалів про рівні права та свободи всіх людей тривалий час не торкався прав дитини. Формування універсальних правових норм про захист дітей пов’язане зі здійсненням ООН з першого року її існування широкомасштабних заходів для створення юридичних основ захисту прав і свобод людини. Першим найбільш авторитетним документом у галузі захисту прав дітей можна вважати Загальну декларацію прав людини 1948 р., у якій зазначено, що користування основними правами людини не залежить від віку, акцентовано увагу на необхідності особливого захисту материнства та дитинства (ст. 25) та вперше сформульовані основні вимоги одержання освіти (ст. 26). У цей же час у конвенціях МОП були розпочаті міжнародні зусилля щодо обмеження експлуатації дитячої праці. Одним із найважливіших міжнародно-правових актів щодо захисту прав дитини є ухвалена в 1989 р. Конвенція про права дитини, у якій сформульовані основні уявлення сучасного людства про місце дітей у суспільстві. З метою “розгляду проґресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією”, відповідно до ст. 43 засновано Комітет із прав дитини.
   Дитиною є “кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше”. Основним правовим принципом захисту прав дітей є рівність прав усіх дітей “без усяких винятків і без розбіжностей або дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, народження чи іншої обставини, що стосується самої дитини або її сім’ї”.
   Права дитини потребують спеціального захисту. Як зазначено в Декларації прав дитини, з метою забезпечення можливості та сприятливих умов для вільного і повноцінного розвитку за будь-яких обставин, “дитина внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони та піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження”. Принцип спеціального захисту прав дітей діє й у таких екстремальних ситуаціях, як, наприклад, позбавлення волі неповнолітнього за скоєння злочину, а також у разі призначення та відбування покарання.
   Закріплюючи невід’ємність основних прав людини, міжнародне право розглядає дітей як суб’єктів громадянських і політичних прав тією ж мірою, що й дорослих. Різниця полягає тільки в тому, що дитина потребує, щоб нею “належним чином управляли та керували” задля здійсненні нею своїх прав і свобод і щоб робили це “згідно зі здібностями дитини, що розвиваються”. Разом із тим у міжнародному праві проголошено деякі специфічні, так би мовити, дитячі громадянські права: право на реєстрацію, на ім’я, на набуття громадянства з моменту народження. Безумовно визнане право дитини на збереження індивідуальності та заборонено протизаконне втручання в цю сферу.
   Міжнародно-правовий статус біженців. Проблема біженців як соціальне явище є однією з найбільш старих і гострих та супроводжує всю історію існування людства. У широкому розумінні біженцем стає будь-яка особа, яка намагається врятуватися від обставин, що загрожують її життю і тому залишає місце свого проживання. Майже протягом усієї історії увага до цих людей залишалася у сфері моралі, а держави не мали юридичних зобов’язань щодо захисту таких людей. Ґеноцид вірменів у 1915 р., соціальні потрясіння в Росії у зв’язку з жовтневим переворотом 1917 р., у Німеччині після приходу націонал-соціалістів до влади в 1933 р. призвели до втечі за кордон мільйонів людей. Опинившись в інших державах, ці люди не хотіли, а частіше за все не могли розраховувати на захист країн свого походження. У ХХ ст. держави усвідомили, що для захисту біженців може бути використане міжнародне право. Перших зусиль у цьому напряму доклала Ліга Націй.
   Після закінчення Другої світової війни питаннями біженців опікувалася ООН. У цей же час стало очевидним, що захист біженців має спиратися на універсальний міжнародний договір, яким і стала Конвенція про статус біженців 1951 р. —перший міжнародний договір, що охоплює різні сфери життя біженців і гарантує їм щонайменше те ж саме поводження, що й з іноземцями, а в деяких правах зрівнює статус біженців із громадянами країни, що дає їм притулок. Укладення Конвенції про статус біженців — це вираження переконання в тому, що біженці не тимчасове явище, з яким можна мати справу за допомогою половинчастих заходів, а проблема, що набула глобального значення. Існування Конвенції — це визнання того, що біженці повинні мати можливість користуватися фундаментальними правами та свободами. Конвенція ґрунтована на визнанні того, що належне вирішення проблеми біженців допомагає уникнути ситуацій, коли такі проблеми стають причиною напруженості між державами.
   Конвенція визначила у ст. 1 поняття “біженець”, яке згодом було уточнено Протоколом 1967 р., а також закріпила перелік прав біженців. Конвенція та Протокол формулюють основну норму у сфері захисту прав біженців: держава не вправі висилати біженців у ті країни, де існує загроза переслідування за расовою, релігійною, національною, соціальною чи політичною ознакою. Заборонено також безпідставно відмовляти в наданні статусу біженця, тобто в державі має бути прийнята та дотримана процедура розгляду заяви про надання притулку. Конвенція спрямована проти обмеження прав біженців як прав людини. Зокрема, це стосується: заборони дискримінації; заборони застосування до біженців заходів, які держава може застосовувати до громадян-небіженців тієї ж країни; зобов’язання надання біженцям національного режиму щодо свободи віросповідання, захисту авторських і промислових прав, права звернення до суду, забезпечення харчуванням, освіти, надання урядової допомоги, трудових прав і соціального забезпечення, податків тощо.
   Норми, що стосуються біженців, містяться і в інших міжнародних документах, зокрема в Загальній декларації прав людини, у Женевських конвенціях 1949 р. і в двох додаткових протоколах до них 1977 р., у ряді регіональних документів, прийнятих ОАЄ, Радою Європи, ЄС, ОАД. Важливе значення для розуміння норм Конвенції про статус біженців мають висновки Виконкому УВКБ.
   Координацію міжнародних зусиль з надання біженцям міжнародного захисту покладено на Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ). Управління є органом ООН і діє на підставі Статуту, прийнятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V) від 14 грудня 1950 р. Згідно зі Статутом діяльність УВКБ має не політичний, а гуманітарний і соціальний характер. Тому надання захисту з боку Управління не може залежати від політичних, релігійних, ідеологічних пріоритетів, які панують у той чи інший час у світі або в окремих регіонах. Компетенція УВКБ поширюється на всіх осіб, “які знаходяться поза державою свого громадянства або, якщо вони не мають громадянства, поза державою свого постійного проживання внаслідок обґрунтованих побоювань переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства або політичних переконань і які не можуть чи не бажають із причини таких побоювань користуватися захистом уряду держави своєї громадянської належності або, якщо вони не мають громадянства, повернутися у країну свого попереднього постійного проживання”.
   Правовий статус УВКБ в окремих державах регулюють міжнародні договори. Згідно із Законом України “Про біженців” 2001 р. Україна співпрацює з іншими державами, УВКБ ООН, іншими міжнародними організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їхнього матеріального становища та вдосконалення правового статусу, а також повернення біженців у країну їхньої громадянської належності (підданства) або попереднього постійного проживання. Між Україною та УВКБ ООН укладено договір про статус представництва УВКБ ООН.