17.4. Визнання та виконання рішень іноземних судів

   Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. цьому аспекту присвячував ст. 426 та 427. Стаття 428 є загальною як для Кодексу, так і для його шостого розділу. Ознайомимося із зазначеними статтями.
   “Стаття 426. Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів
   Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:
   1) виконання доручення суперечило б суверенітетові України або загрожувало б безпеці України;
   2) виконання доручення не належить до компетенції суду. Виконання доручень іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій провадиться на основі законодавства України.
   Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України і міжнародними договорами України.
   Стаття 427. Виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів
   Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або арбітражного суду може бути пред’явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання рішенням законної сили.
   Стаття 428. Міжнародні договори
   Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про цивільне судочинство, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору”.
   У проекті Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначені аспекти, на наш погляд, опрацьовано краще. У цьому можна пересвідчитися, процитувавши відповідні статті з цього проекту.
   “Глава 116. Визнання та виконання рішень іноземних судів
   Стаття 1620. Чинність рішень іноземних судів на території України
   1. Рішення іноземних судів, що за своїм характером не потребують виконання, визнаються чинними в Україні, якщо немає заперечення проти такого визнання, яке має бути подане у письмовій формі до будь-якого суду України.
   2. У разі наявності заперечень рішення іноземного суду підлягають визнанню в порядку судового засідання, після того як суд України встановить, що:
   1) рішення іноземного суду набуло чинності у державі свого походження;
   2) справа не належить, згідно із законом України, до виключної компетенції судів або інших органів України;
   3) відповідач у справі не був позбавлений можливості судового захисту, а якщо він недієздатний — мав можливість залучити до участі у справі процесуального представника;
   4) у судах України не ведеться провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, яке було розпочате раніше, ніж справа, рішення в якій підлягає визнанню.
   Стаття 1621. Виконання рішень іноземних судів
   1. Рішення іноземних судів підлягають виконанню в Україні, якщо міжнародна угода, укладена Україною з відповідною іноземною державою, передбачає виконання судових рішень.
   2. Клопотання позивача або іншої зацікавленої особи про виконання рішення іноземного суду розглядається судом України у відкритому судовому засіданні. Суд дає дозвіл на виконання іноземного судового рішення після встановлення, що:
   1) рішення підлягає виконанню в країні свого походження;
   2) рішення відповідає вимогам, встановленим у п. 2 статті 1620 цього Кодексу”.
   Перейдемо до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р. П’ять її статей безпосередньо стосуються розглядуваного питання. Процитуємо ці статті.
   “Стаття 51. Визнання і виконання рішень
   Кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує такі рішення, винесені на території іншої Договірної Сторони:
   а) рішення установ юстиції з цивільних і сімейних справ, включаючи затверджені сторонами мирові угоди з таких справ і нотаріальні акти щодо грошових зобов’язань;
   б) рішення судів з кримінальних справ про відшкодування шкоди.
   Стаття 52. Визнання рішень, що не вимагають виконання
   1. Винесені установами юстиції кожної з Договірних Сторін рішення, що вступили в законну силу, які не вимагають за своїм характером виконання, визнаються на території інших Договірних Сторін без спеціального провадження, якщо:
   а) установи юстиції запитуваної Договірної Сторони не винесли раніше з цієї справи рішення, яке вступило в законну силу;
   б) справа згідно з цією Конвенцією, а у випадках, що нею не передбачені, згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане, не належить до виключної компетенції установ юстиції цієї Договірної Сторони.
   2. Положення пункту 1 цієї статті стосуються і рішень з опіки і піклування.
   Стаття 53. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення
   1. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення подається до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню. Воно може бути подане і до суду, який виніс рішення у справі за першою інстанцією. Цей суд надсилає клопотання суду, компетентному винести рішення за клопотанням.
   2. До клопотання додаються:
   а) рішення або його завірена копія, а також офіційний документ проте, що рішення вступило в законну силу і підлягає виконанню, чи про те, що воно підлягає виконанню до вступу в законну силу, якщо це випливає із самого рішення;
   б) документ, з якого випливає, що сторона, проти якої було винесене рішення, яка не взяла участі у процесі, була належним порядком і своєчасно викликана до суду, а у випадку її процесуальної не дієздатності була належним чином представлена;
   в) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент його пересилання;
   г) документ, що підтверджує угоду сторін у справах з договірної підсудності.
   3. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення і прикладені до нього документи забезпечені завіреним перекладом на мову запитуваної сторони або на російську мову.
   Стаття 54. Порядок визнання і примусового виконання рішень 1. Клопотання про визнання і дозвіл примусового виконання рішень, передбачених у статті 51, розглядаються судами Договірної Сторони, на території якої має бути здійснене примусове виконання.
   1. Суд, що розглядає клопотання про визнання і дозвіл примусового виконання рішення, обмежується встановленням того, що умов, передбачених цією Конвенцією, дотримано. У випадку, коли умов дотримано, суд виносить рішення про примусове виконання.
   2. Порядок примусового виконання визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої має бути здійснене примусове виконання.
   Стаття 55. Відмова у визнанні і виконанні рішень У визнанні передбачених статтею 52 рішень і у видачі дозволу на примусове виконання може бути відмовлено у випадках, якщо:
   а) відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесено рішення, воно не вступило у законну силу або не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до вступу в законну силу;
   б) відповідач не взяв участі у процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не було своєчасно і належним чином вручено виклик до суду;
   в) у справі між тими ж сторонами про той же предмет і за тією ж підставою на території Договірної Сторони, де має бути визнано і виконано рішення, було вже раніше винесено рішення, що вступило у законну силу, або є визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушено провадження у даній справі;
   г) згідно з положеннями цієї Конвенції, а у випадках, нею не передбачених, згідно із Законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано і виконано, справа стосується виключно компетенції її установи;
   д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності;
   е) закінчився термін давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення”.
   Розглянемо, як визнання та виконання судових рішень регламентуються двосторонніми міжнародними договорами України. Для прикладу візьмемо ст. 52 “Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах” від 27 травня 1993 р. Зауважуємо, що ця стаття не єдина з цього питання. Загалом розд. VІІ Договору визнанню і виконанню рішень присвячує ст. 48, 49, 50, 51, 52 і 53.
   “Стаття 52. Порядок визнання і виконання рішення
   1. Визнання і виконання рішення належить до компетенції суду тієї Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане.
   2. При розгляді справи суд обмежується перевіркою виконання умов, передбачених статтями 50 і 51.
   3. Для визнання і виконання рішення застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; це стосується також форми клопотання про визнання і виконання рішення. До положення про визнання і виконання належить додати його копію і копії додатків для вручення учасникам справи.
   4. Якщо на території тієї Договірної Сторони, суд якої виніс рішення, виконання рішення відкладено внаслідок поновлення справи або внаслідок розгляду справи щодо скасування або зміни рішення, що набрало законної сили, на території іншої Договірної Сторони відкладається справа про визнання і виконання або справа про виконання рішення.
   5. Розглядаючи справу про визнання і виконання рішення, суд може зажадати від сторін пояснень. Цей суд може також звернутися до суду, який виніс рішення, відносно представлення додаткових пояснень”.
   Ознайомимося з текстами двох законів України, згаданих у підрозділі “Джерела права”.
   У Законі № 2051-ІІІ від 19 жовтня 2000 р. зафіксовано:
   “Верховна Рада України постановляє:
   Приєднатися від імені України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, укладеної 18 березня 1970 р. у м. Гаага, з такими заявами і застереженнями:
   1) Україна заявляє, що:
   - відповідно до статті 2 Конвенції центральним органом України є Міністерство юстиції України;
   - відповідно до статті 4 Конвенції судові доручення, які підлягають виконанню згідно з розділом І Конвенції, повинні бути складені українською мовою або супроводжуватися перекладом українською мовою;
   - відповідно до статті 8 Конвенції представник судової влади запитуючого органу Договірної Держави може бути присутнім під час виконання судового доручення, якщо можливість такої присутності підтверджено згодою Міністерства юстиції України;
   - відповідно до статті 23 Конвенції Україна не буде виконувати судові доручення, направлені з метою здійснення відомої в країнах загального права процедури виявлення в ході попереднього слухання документів;
   2) відповідно до статті 33 Конвенції Україна робить такі застереження:
   Україна цілком виключає застосування на її території положень глави ІІ Конвенції, за винятком статей 15, 20, 21 та 22”.
   Коротким є і текст Закону України від 19 жовтня 2000 р. № 2052-ІІІ.
   “Верховна Рада України постановляє:
   Приєднатися від імені України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 р. у м. Гаага, з такими заявами і застереженнями:
   1) до статті 2 Конвенції: Центральним органом України є Міністерство юстиції України;
   2) до статті 6 Конвенції: органами, компетентними складати підтвердження про вручення документів, є Міністерство юстиції України та його територіальні управління юстиції;
   3) до статті 8 Конвенції: вручення судових документів через дипломатичних або консульських агентів іншої держави на території України може здійснюватися лише громадянами держави походження цих документів;
   4) до статті 9 Конвенції: органом, компетентним отримувати документи, які передаються консульськими каналами або, якщо цього вимагають надзвичайні обставини, дипломатичними каналами, є Міністерство юстиції України;
   5) до статті 10 Конвенції: Україна не використовуватиме на своїй території способів передачі судових документів, передбачених статтею 10 Конвенції;
   6) до статті 15 Конвенції: якщо виконано всі умови, зазначені у частині другій статті 15 Конвенції, суддя незалежно від положень частини першої статті 15 Конвенції може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів;
   7) до статті 16 Конвенції: звернення про оскарження не буде розглядатися в Україні, якщо воно направлено після закінчення одного року з дати винесення рішення”.