13.1. Джерела прав та їх характеристика

   У цьому розділі розглянемо два зазначені у заголовку блоки прав, що стосуються інтелектуальної власності. Якщо простежити вітчизняні історичні корені правового регулювання у цій сфері, то ниточка приведе нас до нормативно-правового акта Російської імперії від 20 березня 1911 р. за назвою “Положення про авторське право”. Це Положення запозичило нагромаджений Європою досвід з правової охорони авторських прав (згадаймо, що в Англії Статут Анни з’явився ще в 1709 р.). Фахівці зазначають, що “міцність” охорони авторських прав у Росії поступалася європейській.
   Після жовтня 1917 р. більшовицька концепція націоналізації була поширена і на інтелектуальну сферу. Радянське авторське право містило положення про можливість примусового викупу державою авторського права. Автори були позбавлені права давати чи не давати дозволу на публічне виконання їх творів, у тому числі за допомогою технічних засобів (кіно, радіо, телебачення тощо). Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. не передбачав охорони суміжних прав. У цьому Кодексі авторському праву було відведено розділ ІV “Авторське право”. Розділ містив ст. 472–513. Наводимо їх перелік.
   Стаття 472. Твори, на які поширюється авторське право.
   Стаття 473. Твори, випущені у світ.
   Стаття 474. Авторське право на твори, випущені у світ на території СРСР і за кордоном.
   Стаття 475. Права автора.
   Стаття 476. Охорона недоторканності творів і імені автора при його житті.
   Стаття 477. Охорона авторських прав на твори, випущені під псевдонімом або анонімно.
   Стаття 478. Охорона недоторканності твору після смерті автора.
   Стаття 479. Співавторство.
   Стаття 480. Авторське право юридичних осіб.
   Стаття 481. Авторське право на твір, створений в порядку виконання службового завдання.
   Стаття 482. Авторське право організації на періодичні і інші видання.
   Стаття 483. Авторське право на кінофільми, радіо- і телевізійні передачі.
   Стаття 484. Авторське право укладачів збірників.
   Стаття 485. Використання твору автора іншими особами.
   Стаття 486. Переклад твору на іншу мову.
   Стаття 487. Авторське право перекладача.
   Стаття 488. Право автора на винагороду за використання його твору в перекладі на іншу мову.
   Стаття 489. Використання твору без згоди автора і без сплати авторської винагороди.
   Стаття 490. Використання твору без згоди автора з виплатою авторської винагороди.
   Стаття 491. Використання твору для особистої потреби.
   Стаття 492. Авторське право особи, яка використала чужий твір для створення нового.
   Стаття 493. Строк дії авторського права.
   Стаття 494. Спадкування авторського права.
   Стаття 495. Строк дії і спадкування авторського права на колективний твір.
   Стаття 496. Строк дії авторського права, що належить організаціям.
   Стаття 497. Захист авторського права.
   Стаття 498. Викуп авторського права державою.
   Стаття 499. Оголошення твору надбанням держави.
   Стаття 500. Авторський договір і його типи.
   Стаття 501. Види авторських договорів про передачу твору для використання.
   Стаття 502. Форма авторського договору.
   Стаття 503. Типові авторські договори.
   Стаття 504. Розмір винагороди авторові за авторським договором.
   Стаття 505. Передача і схвалення твору.
   Стаття 506. Обмеження використання третіми особами твору, на який укладено договір.
   Стаття 507. Обов’язок організації використати твір.
   Стаття 508. Відповідальність автора за порушення договору.
   Стаття 509. Відповідальність організації за порушення договору.
   Стаття 510. Перехід права власності на твір образотворчого мистецтва, створений за замовленням.
   Стаття 511. Охорона інтересів громадянина, зображеного в творі образотворчого мистецтва.
   Стаття 512. Право використання виконаних за замовленнями архітектурних, інженерних та інших технічних планів.
   Стаття 513. Авторський ліцензійний договір про надання права використати твір шляхом перекладу на іншу мову або переробки.
   Сподіваємося, що зазначений перелік створює достатнє уявлення про коло питань, які регулювалися Цивільним кодексом.
   Якщо у сфері винаходів, відкриттів, промислових зразків і товарних знаків за радянських часів існували окремі спеціальні комплексні нормативно-правові акти (зазначені у попередньому розділі), то у сфері авторського права їх практично не було. Поодинокі нормативні акти стосувалися окремих питань авторського права, наприклад гонорару. Закони з промислової власності з’явилися в СРСР лише за останній рік його існування. Окремого ж закону про авторське право в СРСР ніколи не було. Обходилися згаданим розділом Цивільного кодексу. Його зміст був ідентичним у всіх республіках. Прямо іноземного елемента стосувалася ст. 474. Вона була сформульована так:
   “Авторське право на твір, уперше випущений в світ на території СРСР, або не випущений у світ, але такий, що знаходиться на території СРСР у будь-якій об’єктивній формі, визнається за автором і його спадкоємцями незалежно від їх громадянства, а також за іншими правонаступниками автора.
   Авторське право визнається також за громадянами Української РСР і інших союзних республік, твори яких уперше випущено в світ або знаходяться в будь-якій об’єктивній формі на території іноземної держави, а так само за їх правонаступниками.
   За іншими особами авторське право на твір, уперше випущений в світ або такий, що знаходиться в будь-якій об’єктивній формі на території іноземної держави, визнається відповідно до міжнародних договорів СРСР. У цих випадках факт випуску твору в світ на території іноземної держави визначається згідно з положеннями відповідного міжнародного договору.
   За іноземними правонаступниками авторів — громадян Української РСР і інших союзних республік авторське право визнається на території Української РСР у випадках передачі їм цього права в порядку, встановленому законодавством Союзу РСР”.
   Чи створювалося законодавство СРСР з авторського права в ізоляції від світової спільноти? Певна річ, ізоляція не була цілковита. Радянський Союз був учасником Всесвітньої конвенції про авторське право (Universal Copyright Convention). Ця Конвенція була розроблена під егідою ЮНЕСКО і підписана на конференції в Женеві 6 вересня 1952 р. У Конвенції беруть участь близько 90 країн світу. Серед них є й такі, що не належать до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works) від 9 вересня 1886 р. Бернська конвенція — масовіша. Для СРСР Женевська конвенція у редакції 1952 р. діяла від 27 травня 1973 р. Україна стала учасницею Бернської конвенції 25 жовтня 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон від 31 травня 1995 р. № 189/95-ВР про приєднання до Бернської конвенції.
   Як одна з держав — правонаступниць колишнього СРСР Україна продовжила членство у Всесвітній конвенції про авторське право відповідно до постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. № 3794-ХІІ.
   У колишньому СРСР назва Женевської конвенції перекладалася як “Всесвітня” (а не просто “Загальна” чи “Універсальна”), тому що СРСР був учасником саме цієї Конвенції і не брав участі у Бернській конвенції. До речі, остання належить до компетенції іншої спеціалізованої агенції ООН — Всесвітньої організації інтелектуальної власності.
   Якщо проаналізувати Женевську і Бернську конвенції, то можна дійти висновку, що Женевська конвенція містить небагато матеріально-правових норм і віддає перевагу колізійним нормам. Це означає, що вона часто відсилає розв’язання того чи іншого питання до національного законодавства країн. Іншими словами, Женевська конвенція менше обмежує свободу дій власті держав-учасниць щодо розробки і запровадження такого законодавства, якого б їм хотілося.
   Бернська конвенція, навпаки, віддає перевагу матеріально-правовим нормам, що нерідко не до вподоби законодавцям окремих країн світу. Запеклі опоненти часів “холодної війни” США і СРСР належали до Женевської конвенції, але не були учасниками Бернської.
   Всесвітня конвенція не має зворотної сили, Бернська — має. Образно кажучи, властям країн планку Бернської конвенції подолати складніше, ніж планку Женевської конвенції.
   У ст. 5 Бернської конвенції передбачається, що автори — громадяни будь-якої країни-учасниці мають в інших країнах-учасницях щодо власних творів (як опублікованих, так і не опублікованих) права, які надаються нині чи будуть надані у майбутньому відповідними законами цих країн власним громадянам, а також права, спеціально передбачені Конвенцією.
   Така сама охорона надається авторам — громадянам держав, що не беруть участі у Конвенції, щодо їх творів, уперше опублікованих в одній з країн-учасниць чи одночасно в зазначеній країні і країні-учасниці. Бернська конвенція у редакції 1971 р. передбачає надання охорони громадянам країн-учасниць і тоді, коли їх твори вперше опубліковані поза територією країн-учасниць.
   Щодо неопублікованих творів Бернська конвенція надає правову охорону створеним авторами країн-учасниць.
   Верховна Рада СРСР 31 травня 1991 р. прийняла “Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік”, які містили розд. ІV “Авторське право”. Наводимо перелік статей цього розділу.
   Стаття 134. Твори, на які поширюється авторське право.
   Стаття 135. Права автора.
   Стаття 136. Дія авторського права на території СРСР.
   Стаття 137. Термін дії авторського права.
   Стаття 138. Використання твору автора іншими особами.
   Стаття 139. Авторський договір.
   Стаття 140. Службові твори.
   Стаття 141. Права виконавців, творців звуко- і відеозаписів, організації ефірного мовлення (суміжні права).
   Стаття 142. Дія прав виконавців, творців звуко- і відеозаписів, організацій ефірного мовлення.
   Стаття 143. Захист прав авторів, виконавців, творців звуко- і відеозаписів, організацій ефірного мовлення.
   “Основи” розширили коло об’єктів, що охороняються, продовжили термін чинності авторського права до 50 років від дати смерті автора (раніше цей термін відповідно до Женевської конвенції становив 25 років), запровадили охорону суміжних прав. Авторських прав іноземців в СРСР прямо стосувалася ст. 136.
   Невдовзі після прийняття “Основ” СРСР дезінтегрувався, Україна стала незалежною.
   Верховна Рада України першого скликання часів незалежності прийняла Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р. №3792-ХІІ. Закон Російської Федерації про авторське право і суміжні права було прийнято раніше — 9 липня 1993 р. Маємо вагомі підстави вважати, що український і російський законодавці створювали свої закони, спираючись на модельний закон, запропонований Всесвітньою організацією інтелектуальної власності. З огляду на це обидва закони дуже схожі між собою.
   Країни СНД 24 вересня 1993 р. уклали в Москві Угоду про співробітництво у галузі охорони авторського права і суміжних прав.
   До міжнародно-правових актів у сфері суміжних прав також належать:
   1. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення — Римська конвенція (International Convention for the Protection of Performers, Producers of Phonograms and Broadcasting Organisations — Rome Convention). Укладена у Римі 26 жовтня 1961 р. Набула чинності 18 травня 1964 р. Україна ще не приєдналася до цієї Конвенції.
   2. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм — Женевська конвенція (Convention for the Protection of Producers of Phonograms Against Unauthorized Duplication of Their Phonograms — Geneve Convention). Укладена у Женеві 29 жовтня 1971 р. Верховна Рада України 15 червня 1999 р. прийняла Закон №738-ХІV про приєднання до цієї Конвенції і вона набрала чинності для України 18 лютого 2000 р.
   3. Конвенція про поширення сигналів, що несуть програми, які передаються через супутники, — Брюссельська супутникова конвенція (Convention Relating to the Distribution of Programmes Carrying Signals Transmitted by Satellite — Brussel Satellite Convention). Укладена у Брюсселі 21 травня 1974 р. Україна не є учасницею Конвенції.
   У вітчизняному законодавстві охорону суміжних прав уперше було запроваджено, як уже зазначалося, в “Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік” від 31 травня 1991 р. Нині в Україні джерелом права є Закон “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р., чинні міжнародні угоди, учасницею яких є Україна. Після приєднання України до інших, а також нових міжнародних конвенцій у цій сфері джерелом права стануть і вони.
   Слід зазначити, що ст. 54 Конституції України сформульована не зовсім вдало. Складається враження, що свобода творчості та права на інтелектуальну власність поширюються лише на громадян:
   “Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
   Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом...”
   Однак потрібно мати на увазі і ст. 26 Конституції, якою встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають такі самі права і обов’язки, що й громадяни України.
   Ознайомившись з правовим полем України, поглянемо, який простір у ньому відведено іноземному елементу.