|
12.2.3. Трансформація загальних норм міжнародних договорів у норми національного патентного законодавства України Паризькою конвенцією встановлено принцип незалежності один від одного патентів, виданих у різних країнах-учасницях. Це означає, що видача чи невидача патенту на певний винахід, корисну модель, промисловий зразок не зобов’язує інші держави автоматично видавати чи не видавати відповідний патент. Патент не може бути визнаний недійсним в одній чи кількох країнах з огляду на те, що його було визнано недійсним в іншій чи інших країнах. Немає згадки про таку залежність і в патентному законодавстві України.
Терміни чинності патенту на той самий об’єкт промислової власності є незалежними. Тобто, наприклад, Україна не зобов’язана припиняти дію виданого нею патенту на тій підставі, що термін його чинності закінчився в іншій державі — учасниці Конвенції. І такої ув’язки немає у патентному законодавстві України.
Конвенція визнає за винахідником право бути названим у патенті. Відповідна матеріально-правова норма відображена у ч. 5 ст. 8 Закону України “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі” та ч. 4 ст. 7 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”. У них зазначається, що винахіднику або автору промислового зразка належить право авторства, яке є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково, а в ч. 6 ст. 12 та ч. 5 ст. 11 відповідних законів зазначається, що винахідник або автор промислового зразка має право вимагати, щоб його не згадували як такого в будь-якій публікації установи, зокрема у відомостях про заявку чи патент.
Конвенція дає можливість державам-учасницям запроваджувати примусові ліцензії. Така норма спрямована на запобігання зловживанням, що можуть виникнути з огляду на патентну монополію. Наприклад, трапляється, що власник патенту взагалі не використовує або ж використовує недостатньо об’єкт промислової власності, що набув правової охорони, не надає ліцензій на використання відповідного об’єкта іншим особам.
Для того щоб компетентні державні органи видали примусову ліцензію, необхідно, щоб через три–чотири роки у разі невикористання чи недостатнього промислового застосування об’єкта зацікавлена особа подала відповідну заявку про видачу їй примусової ліцензії. Якщо ж власник патенту обгрунтує невикористання чи недостатнє використання свого об’єкта поважними чинниками, то згідно з Конвенцією зацікавленій особі відмовляють у видачі примусової ліцензії.
Якщо винахід, корисна модель, промисловий зразок не використовуються в Україні протягом трьох років починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли їх використання було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність їх використовувати, у разі відмови власника патенту від укладення ліцензійного договору може звернутися до суду (арбітражного суду) із заявою про надання їй дозволу на використання відповідного об’єкта промислової власності.
Якщо власник патенту не доведе, що факт невикористання чи недостатнього використання об’єкта промислової власності зумовлений поважними причинами, суд (арбітражний суд) виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі, строк дії дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику патенту.
Конвенція передбачає також анулювання (тобто скасування) патенту. Анулювання використовують тоді, коли видача примусової ліцензії є недостатнім заходом для запобігання зловживанням. Діловодство, спрямоване на анулювання патенту, можна розпочинати лише через два роки після дати видачі першої примусової ліцензії.
Такого анулювання патенту в українському законодавстві немає. Наше законодавство передбачає захід, що одержав назву “примусове відчуження прав”. Це означає, що Кабінет Міністрів України виходячи із суспільних інтересів і за умови воєнного та надзвичайного стану має право дозволити використання запатентованих винаходу, корисної моделі, промислового зразка без згоди власника патенту на умовах невиключної ліцензії, але з виплатою йому відповідної компенсації.
Кабінет Міністрів України 29 липня 1994 р. прийняв постанову № 516 “Про порядок видачі дозволів на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) або запатентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації”.
Якщо продаж запатентованого виробу чи виробу, що виготовляється за допомогою запатентованого способу, підлягає забороні чи обмеженням згідно з національним законодавством, то Конвенція не визнає це як підставу для визнання патенту недійсним. Патентне законодавство України про таку ситуацію нічого не говорить. Немає жодної згадки про те, як діяти у зазначеній ситуації.
Реєстрація товарного знака в одній із держав — учасниць Конвенції не залежить від можливої його реєстрації у будь-якій іншій країні-учасниці. Припинення дії чи анулювання реєстрації товарного знака в одній із держав-учасниць не має жодних правових наслідків на чинність реєстрації знака в інших державах-учасницях. Такої ув’язки немає і в законодавстві України. Якщо товарний знак належним чином зареєстрований у країні його походження (чи було подано заявку на таку реєстрацію), то його мають приймати для реєстрації і охороняти за його первісним виглядом в інших державах-учасницях за умови дотримання заявником періоду конвенційного пріоритету. Про відповідну норму українського законодавства вже згадувалося.
Конвенція передбачає випадки, коли держави-учасниці мають право відмовляти у реєстрації товарних знаків. У ст. 6 “Підстави для відмови у наданні правової охорони” Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” детально перелічуються відповідні чинники. Цей перелік співзвучний зі ст. 6 Паризької конвенції.
Конвенція передбачає, що коли згідно із законодавством певної країни використання зареєстрованого товарного знака обов’язкове, то відповідна реєстрація може бути анульована лише після “розумного терміну”. При цьому реєстрація анулюється лише за умови, що власник охоронного документа не може подати доказів, які б виправдовували його бездіяльність. Стаття 17 “Обов’язки, що випливають із свідоцтва” Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” сформульована так: “Власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва.
Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання знака було припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду (арбітражного суду) із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва. При вирішенні цього питання суд (арбітражний суд) може взяти до уваги подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовується з незалежних від нього причин”.
Промислові зразки повинні охоронятися у кожній державі-учасниці. Конвенцією встановлено, що їх правова охорона не може бути визнана недійсною на тій підставі, що вироби, в яких застосовуються промислові зразки, не виготовляються у цій країні.
У ст. 8 Конвенції зафіксовано, що фірмові найменування охороняються у кожній державі-учасниці без обов’язкової подачі заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є вони частинами товарних знаків. Конвенція передбачає, що будь-який продукт, незаконно позначений товарним знаком чи фірмовим найменуванням, підлягає арешту у разі його імпорту у країни Паризького союзу, в яких цей знак чи фірмове найменування має право на охорону. Конвенція вимагає накладення арешту і в країні, де було здійснено незаконне маркування.
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” передбачає лише цивільно-правову відповідальність за порушення прав власника свідоцтва на товарний знак. Існує також кримінальна відповідальність за порушення законодавства у сфері товарних знаків. Адміністративна відповідальність згідно зі ст. 1643 Кодексу України “Про адміністративні правопорушення” передбачає накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва та сировини чи без неї.
Щодо зазначення місць походження товарів Конвенція передбачає, що держави-учасниці вживатимуть відповідних заходів проти прямого чи опосередкованого використання неправдивих зазначень походження продукту чи неправдивих зазначень особи виробника, промисловця чи торгівця.
За винятком положень Стокгольмського акта 1967 р., яких повинні дотримуватися всі держави, Конвенція надає країнам-учасницям широке “поле для маневрів” у сфері національного законодавства з промислової власності. Суверенітет держави може поширюватися на визначення критеріїв патентоспроможності винаходів, корисних моделей, промислових зразків, встановлення терміну чинності патентів та кола об’єктів, на які поширюється патентування. Держави — члени Паризького союзу мають право самостійно вирішувати — видавати патенти після перевірки заявки по суті з метою встановлення новизни винаходів чи без такої перевірки, тобто обмежитися лише формальною експертизою. В Україні стосовно промислових зразків і корисних моделей здійснюють лише формальну експертизу. Формальну експертизу здійснюють і в разі видачі так званих коротких (деклараційних) патентів на винаходи.
Країни — учасниці Конвенції мають право вирішувати питання про те, як набувається право на товарний знак: шляхом де-факто використання чи через реєстрацію. Україна використовує процедуру реєстрації. Країни-учасниці можуть також самостійно вирішувати — реєстрації товарного знака повинна передувати експертиза по суті чи здійснювати відповідну реєстрацію без експертизи. Україна є прихильником експертизи по суті заявленого позначення.
Механізм Паризької конвенції про охорону промислової власності передбачає подання заявки на видачу охоронного документа у кожній країні-учасниці. Заявники з кожної країни-учасниці, які бажають одержати охоронні документи України, повинні подавати до Києва на кожний об’єкт окремі заявки. Заявники, які бажають однією заявкою охопити крім інших держав і Україну, можуть скористатися процедурою Вашингтонського договору про патентну кооперацію (РСТ).
У Вашингтонському договорі передбачено подання міжнародної заявки (international application). Таку заявку подають до національного патентного відомства держави-учасниці, громадянином якої є заявник або у якій він проживає. Якщо заявник є громадянином або живе у державі — учасниці Європейської патентної конвенції, то згадану заявку можна подавати до Європейського патентного відомства. В окремих випадках заявку подають до штаб-квартири ВОІВ (Женева, Швейцарія).
Заявник у міжнародній заявці зазначає держави — члени Паризького союзу, у яких його заявка була б чинною. Відповідні патентні відомства згідно з термінологією договору називають “вибрані відомства” (elected offices).
Насамперед здійснюють попередній пошук “попереднього рівня техніки” (preliminary prior art search). Право виконувати такий пошук надано патентним відомствам Австралії, Австрії, Російської Федерації, США, Швеції, Японії. Таке право має також Європейське патентне відомство. У результаті попереднього пошуку складається перелік документів, які необхідні при здійсненні експертизи, і “Звіт про міжнародний пошук”. “Звіт” містить висновок про можливість видачі патенту у державах, що становлять інтерес для заявника. Серед них може бути й Україна. Вивчивши “Звіт”, заявник приймає рішення про доцільність подальшого процесу патентування. Якщо міжнародна заявка не знімається, то ВОІВ публікує її разом із “Звітом”. Заявку і “Звіт” надсилають (is forwarded) до “вибраних відомств” з метою визначення її патентоспроможності відповідно до національного законодавства.
Дата подання міжнародної заявки вважається чинною датою (effective date) подання заявки у країні (країнах), що становить інтерес для заявника. Заявник може заявити клопотання про виконання міжнародної попередньої експертизи (international preliminary examination). “Висновок про міжнародну попередню експертизу” готують патентні відомства Австралії, Австрії, Великої Британії, Російської Федерації, США, Швеції, Японії та Європейське патентне відомство. У “Висновку” йдеться про попередню і необов’язкову думку про патентоспроможність заявленого винаходу.
Основні переваги процедури Вашингтонського договору про патентну кооперацію такі:
1. Порівняно з процедурами поза межами Договору заявник має на 8–18 місяців більше часу для роздумів про доцільність подання клопотання щодо одержання правової охорони в інших країнах, а також для призначення патентних повірених у кожній країні, підготовки необхідних перекладів заявки та сплати національного мита (в Україні — це збори на користь Патентного відомства).
2. Якщо міжнародна заявка відповідає встановленим Договором вимогам, то заявнику гарантується, що вона не буде відхилена за формальними підставами у жодному з “вибраних відомств”. Патентні відомства країн патентування (України у тому числі) теж мають значні переваги — вони звільнюються від здійснення повторної експертизи за формальними ознаками.
3. На підставі “Звіту про міжнародний пошук” заявник може дійти досить обгрунтованого висновку про можливість одержання патентів на власний винахід у державах, що його цікавлять. “Висновок про міжнародну попередню експертизу” допомагає правильно оцінити власні шанси.
4. З огляду на наявність “Звіту про міжнародний пошук” та “Висновку про міжнародну попередню експертизу” значно скорочується (або ж стає непотрібною) робота патентних відомств.
Договір не вносить змін до національних критеріїв патентоспроможності, але сприяє істотному скороченню дублювання зусиль на складання та подання заявок до кількох країн.
Процедура РСТ має переваги при зарубіжному патентуванні винаходів у кількох країнах одночасно. Українські заявники за процедурою РСТ одержують охоронні документи у зарубіжних країнах, а іноземні заявники — в Україні. Якщо іноземний заявник бажає одержати патент лише в Україні, то йому доцільніше скористатися процедурою Паризької конвенції.
Для заявників України функції міжнародного пошукового органу і органу міжнародної попередньої експертизи виконують Науково-дослідний інститут державної патентної експертизи (Російська Федерація) та Європейське патентне відомство.
Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” у редакції від 1 червня 2000 р. містить ст. 14 “Міжнародна заявка” такого змісту:
“1. Міжнародна заявка приймається до розгляду за національною процедурою за умови надходження її до Установи не пізніше 1 місяця, а у разі проведення міжнародної попередньої експертизи — не пізніше 31 місяця від дати пріоритету.
Переклад міжнародної заявки українською мовою і документ про сплату збору за подання заявки повинні надійти разом із заявкою або протягом 2 місяців після зазначених строків.
Строк надходження перекладу міжнародної заявки і документа про сплату збору може бути продовжений до 6 місяців від дати надходження міжнародної заявки. За продовження строку сплачується збір.
2. Установа надсилає заявнику повідомлення про прийняття міжнародної заявки до розгляду за умови виконання вимог частини першої цієї статті.
3. Якщо принаймні одну із зазначених у частині першій цієї статті умов не виконано у встановлений строк, заявка не приймається до розгляду, про що заявнику надсилається повідомлення.
4. Установа публікує в своєму офіційному бюлетені визначені нею відомості про міжнародну заявку, прийняту до розгляду.
5. Міжнародна заявка розглядається в Установі згідно із цим Законом”.
Розглянемо механізм Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. та Протоколу 1989 р. до неї.
1. Спочатку заявник реєструє знак (подає заявку на реєстрацію знака до свого національного відомства з товарних знаків).
2. Потім заявник подає заявку на міжнародну реєстрацію через згадане національне відомство.
3. Міжнародне бюро ВОІВ здійснює міжнародну реєстрацію і публікує повідомлення про це. Потім повідомляє про таку реєстрацію державам-учасницям, щодо яких заявник виявив зацікавлення. Серед них може бути і Україна.
4. Кожна із зазначених держав має право протягом півтора року заявити про неможливість надання знаку правової охорони на своїй території, зазначивши підстави для відмови. Якщо заявник зацікавлений в одержанні правової охорони на власний знак у такій країні, то він продовжує обстоювати власні права у патентному відомстві цієї країни чи її судових органах.
5. Якщо ж протягом 18 місяців не надходить заперечення від держави, на яку заявник хотів би поширити міжнародну реєстрацію, то заявка набуває сили національної реєстрації.
Процедура Угоди містить для заявників такі вигоди:
- для кількох країн подається лише одна заявка;
- у заявці використовується лише одна мова (французька);
- мито сплачується лише один раз (Міжнародному бюро ВОІВ);
- реєстрацію поновлюють один раз на 20 років. Процедура Угоди вигідна і для національних відомств з товарних знаків. По-перше, завдяки їй зменшуються обсяги робіт. По-друге, відомства одержують від ВОІВ частину мита.
Мадридська угода про недопущення неправдивих або таких, що вводять в оману, вказівок походження товарів (1891 р.) передбачає, що на всі товари, які містять неправдиву або таку, що вводить в оману, вказівку походження, яка прямо чи опосередковано вказує на одну з країн-учасниць або на місце в ній як на країну чи місце походження, накладається арешт у разі ввезення або ж таке ввезення забороняється. Можуть також застосовуватися інші заходи та санкції щодо такого ввезення.
Угода забороняє використовувати позначення рекламного змісту, здатні ввести громадськість в оману щодо джерела походження товару у зв’язку з продажем, демонстрацією чи пропозицією товарів до продажу.
Лісабонська угода про найменування місць походження і їх міжнародну реєстрацію (1958 р.) спрямована на забезпечення охорони найменувань місць походження, тобто географічної назви країни, району чи місцевості, яку використовують для позначення виробу, що походить з цієї країни, якість і особливості якого пояснюються виключно чи в основному географічним середовищем, включаючи природний і людський чинники. Якщо порівняти Мадридську і Лісабонську угоди, то можна помітити, що перша бореться з наслідками, а друга спрямована на запобігання неправдивим чи оманливим вказівкам.
Норми зазначених угод знайшли відображення у ст. 23 і 24 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів”. Наведемо їх офіційний виклад.
“Стаття 23. Порушення прав на використання зазначення походження товару
1. Порушення прав на використання зазначення походження товару є використання неправдивого (фальшивого) зазначення або такого зазначення, що вводить споживача в оману щодо справжнього місця походження товару.
2. Будь-яке посягання на права власника свідоцтва на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару тягне за собою відповідальність згідно з законами.
3. Порушенням прав власника свідоцтва на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є:
а) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва на право його використання;
б) використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами “вид”, “тип”, “стиль”, “марка”, “імітація” тощо;
в) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації;
г) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.
4. Не вважається порушенням прав власника свідоцтва:
а) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару, передбачене пунктами “б” і “в” частини п’ятої статті 17 цього Закону, будь-якою особою, яка на законних підставах придбала позначений цим кваліфікованим зазначенням походження товар у власника свідоцтва і повторно вводить його в обіг;
б) використання кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про право на його використання, але добросовісно його використовувала до дати реєстрації. Якщо ця особа протягом дванадцяти місяців від дати реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару не подасть до Відомства заявки на одержання права на використання цього зазначення, подальше його використання вважається порушенням прав власника свідоцтва.
Стаття 24. Відповідальність за порушення права на використання кваліфікованого зазначення походження товару
1. Порушення права на використання кваліфікованого зазначення походження товару тягне за собою цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законом.
2. При ввезенні на митну територію України товару, позначеного з порушенням прав законних користувачів (власників свідоцтва) права на використання зазначеного походження, цей товар може бути тимчасово затримано в порядку, встановленому законом.
3. Власник свідоцтва на використання зазначення походження має право вимагати від порушника:
а) припинення дій, що порушують права або створюють загрозу порушення;
б) вилучення з обігу товару з неправомірним використанням зазначення походження;
в) вилучення з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походження, а при неможливості цього — знищення товару;
г) відшкодування витрат, включаючи неодержані доходи;
д) відшкодування збитків у розмірі не більше, ніж отриманий порушником прибуток;
е) вжиття інших передбачених законами заходів, пов’язаних із захистом прав на зазначення походження товару.
4. Власник свідоцтва має право звернутися до суду з позовом про припинення порушення та відшкодування заподіяної шкоди”.
Згідно зі ст. 74 Митного кодексу України імпорт в Україну та експорт з неї товарів, що порушують права інтелектуальної власності, заборонений. Відповідна заборона міститься і в ст. 17 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.
Деяким з названих у підрозділі “Джерела права та основні терміни” міжнародно-правовим актам притаманні переважно публічно-правові функції (наприклад, класифікація винаходів, промислових зразків, товарних знаків). Такі акти не розглядаємо за браком місця і рекомендуємо самостійно ознайомитися з ними в патентознавчій літературі, в тому числі створеній автором. КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ 1. Поняття “промислова власність”.
2. Поняття “інтелектуальна власність”.
3. Суміжні права.
4. Міжнародні договори з охорони промислової власності.
5. Трактування винаходу, промислового зразка, товарного знака, відкриття, сорту рослин радянським законодавством.
6. Види охоронних документів, що існували в СРСР.
7. Закони України з промислової власності.
8. Як український законодавець розуміє об’єкти промислової власності?
9. Перший у незалежній Україні нормативно-правовий акт з охорони промислової власності.
10. Що означає національний режим у сфері промислової власності?
11. Роль пріоритету у сфері промислової власності.
12. Конвенційний та виставковий пріоритети.
13. Поняття “автономність патентів”.
14. Поняття “примусове відчуження прав”.
15. Переваги Вашингтонського договору про патентну кооперацію.
16. Механізм Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р.
|
