6.2. Законодавство України про державний імунітет

   Слід визнати, що законодавство України не багате на джерела права, де йдеться про державний імунітет. Ось як відображено цей аспект у Цивільному процесуальному кодексі України від 18 липня 1963 р.
   “Стаття 425. Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет
   Пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.
   Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
   В тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам України така ж судова недоторканність, яка, згідно з цією статтею, забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам іноземних держав в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим управомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника цієї держави застосування відповідних заходів”.
   Якщо цю статтю “приміряти” на розглянуті концепції імунітету, то можна дійти висновку, що вона сформульована в дусі концепції абсолютного імунітету. Втім, певні паростки почали з’являтися в Україні і на ниві функціонального імунітету.
   Процитуємо ст. 34 “Відповідальність України як держави” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ:
   “Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні), моральну шкоду цим суб’єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії, в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в цьому законі, що спричиняють зазначені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди, крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності.
   Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті всім своїм майном.
   Дії державних органів та офіційних службових осіб цих органів вважаються діями України як держави у цілому. Держава несе за них відповідальність, як зазначено у цій статті.
   Будь-який суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний суб’єкт господарської діяльності має право подати позов до України як держави. Зазначені позови підсудні судам України відповідно до статті 39 цього Закону.
   Зазначений позов подається суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності за місцем їх постійного знаходження або проживання, іноземними суб’єктами господарської діяльності — за місцезнаходженням державного органу та/або службової особи, що вчинили дії, зазначені у цій статті.
   Позов подається в загальному порядку, визначеному цивільно-процесуальним законодавством України. Від імені України як держави в процесі виступають державний орган та/або службова особа, вказана у позові, та/або один із прокурорів України.
   Україна як держава має право на регресне відшкодування своїх збитків, що виникли у результаті задоволення зазначеного позову з боку державних органів та/або службових осіб за рахунок їх майна (відповідно балансового або власного)”.
   Розглянемо інші законодавчі акти України, що стосуються проблеми державного імунітету.
   Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від 14 вересня 1999 р. № 1039-ХІV містить ст. 32 “Імунітет держави”, в якій зазначається: “В угодах про розподіл продукції, укладених за участю іноземного інвестора, передбачається відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення”.
   Рівно через три місяці — 14 грудня 1999 р. — український парламент прийняв Закон України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” № 1296-ХІV. Жодної згадки про державний імунітет він не містить, що свідчить про непослідовність вітчизняного законодавця у зазначеному питанні.
   У зв’язку з концесіями слід звернути увагу на такі документи:
   1. Порядок встановлення максимального розміру плати за проїзд автомобільними дорогами, побудованими на умовах концесії. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. № 1299. Код нормативного акта 16562/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 34).
   2. Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1519. Код нормативного акта 16851/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).
   3. Порядок проведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1521. Код нормативного акта 16849/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).
   У статті 1573 “Участь держави в цивільно-правових відносинах з іноземним елементом” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначалося: “До цивільно-правових відносин з іноземним елементом за участю держави застосовуються правила цієї Книги на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом”. Процитована стаття свідчить, що нашому законодавцеві пропонувалося однозначно підтримати концепцію функціонального імунітету держави.
   Певний відхід від концепції абсолютного імунітету вбачається і в ст. 18 “Судовий імунітет державних суден” Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.: “На судна, які знаходяться у державній власності, не може бути накладений арешт або стягнення без згоди органу, що здійснює управління майном, яке знаходиться у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби”.
   Отже, Україна може бути суб’єктом приватно-правових відносин з іноземним елементом. Україна може інвестувати за кордоном, орендувати там майно, бути його власником, брати участь у спільних підприємствах. Україна може спадкувати майно, розміщене за кордоном.
   Для здійснення міжнародних приватно-правових відносин відповідні повноваження надаються Кабінету Міністрів України, його главі, Національному банку, центральним органам виконавчої влади.
   Україна, вступаючи у приватно-правові відносини, несе самостійну відповідальність за свої дії. Як держава вона не відповідає за діяння юридичних та службових (посадових) осіб, а вони, у свою чергу, не відповідають за дії України.

   КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

   1. Охарактеризуйте поняття “державний імунітет” з точки зору міжнародного приватного права.
   2. Види державного імунітету.
   3. Концепції абсолютного і функціонального імунітету.
   4. Європейська конвенція про державний імунітет та її основні положення. Чи бере участь Україна у цій Конвенції?
   5. Прихильником якої концепції державного імунітету — абсолютного чи функціонального — є нині законодавець України?
   6. Якими способами Українська держава може відмовитися від свого імунітету?
   7. Чи можна на Україну як державу подати позов до суду України?