§ 2. Форми та способи безготівкових розрахунків

   Необхідно зазначити, що у юридичній літературі та у законодавстві України немає єдиного підходу до визначення понять “форма безготівкових розрахунків” та “спосіб безготівкових розрахунків”. 
   Стосовно способів платежу, то в науковій літературі виділяються такі, як: платіж в повній сумі, зазначеній в розрахунковому документі (глобальний платіж); платіж в сумі сальдо взаємних вимог платників та одержувачів; плановий платіж, тобто перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача, виходячи з планового розміру вартості товарів, що поставляються, або наданих послуг; гарантований платіж з попереднім депонуванням коштів на окремому рахунку в банку за місцем знаходження платника з подальшим їх списанням з рахунку після зарахування коштів; гарантований платіж без створення спеціального депозиту в банку за місцем знаходження платника з подальшим списанням коштів з розрахункового або поточного рахунку платника після їх зарахування на рахунок одержувача; перерахування грошових коштів із різноманітних рахунків платника за його дорученнями на рахунки платника та постачальника.
   Існує точка зору, відповідно до якої кліринг (залік однорідних зустрічних вимог) являє собою форму безготівкових розрахунків. Наприклад, в Енциклопедичному словнику Гамблера клірингові розрахунки визначаються як “форма розрахунків, що здійснюються на основі спеціальної угоди про гарантований залік (сальдування) взаємних дебетових та кредитових заборгованостей учасників”.
   Не погоджуючись із вищевикладеною позицією, фахівець в галузі економічної науки А. Казанцев вважає, що кліринг є способом розрахунків, який ні в якій мірі не можна ототожнювати з формою розрахунків. Аргументуючи свою точку зору, він зазначає, що “організація безготівкових розрахунків базується на таких двох найбільш суттєвих та взаємопов'язаних між собою елементах: способах організації платежу; формах розрахунків та відповідному їм документообігові, тобто сукупності правил, які регулюють форми і зміст розрахункових документів та їх рух в процесі розрахунків”. При цьому під способом платежу він розуміє “організаційну форму заміщення безготівковими розрахунками готівкових коштів, в основі якої лежать певні джерела платежу”. В обґрунтування своєї позиції А. Казанцев також звертає увагу на те, що “спосіб платежу, як правило, не визначає форму розрахунків. Лише окремі форми розрахунків (акредитив, особливий рахунок, чеки з лімітованих книжок) обумовлюють відповідний спосіб платежу, при цьому бронювання коштів є їх невід'ємним елементом”. Взаємні розрахунки він розглядає саме як спосіб організації платежу, а не як особливу форму розрахунків.
   Таким чином, говорячи про те, що форми розрахунків та способи організації платежу взаємопов'язані, А. Казанцев одночасно підкреслює, що вони є окремими, основоположними складовими елементами системи безготівкових розрахунків.
   Точку зору А. Казанцева про те, що кліринг є способом платежу, а не формою розрахунків підтримують, зокрема, О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський. Наголошуючи на неправомірності ототожнення зазначених понять, ці вчені піддають критиці позицію В. К. Райхера, який в якості критерію класифікації форм розрахунків запропонував спосіб платежу. Відповідно, всі форми розрахунків він розділив за цим критерієм на “дві основні групи: платіжні та залікові форми розрахунків”. О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський зазначають, що це є “класифікацією не форм розрахунків, а способів їх здійснення, що не одне і те саме”.
   Додатковим аргументом на користь зазначеної позиції, на думку цих авторів, є те, що саме поняття “класифікація” передбачає розподіл чого-небудь за відмітними ознаками, властивими одному виду та невластивими іншому. Між тим, “платіжні” та “залікові” способи розрахунків мають таку спільну ознаку, що в їх основі лежать спільні для них форми розрахунків у вигляді акцепту, платіжного доручення, планових платежів та ін.
   Таким чином, О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський розрізняють поняття “спосіб розрахунків” та “форма розрахунків”. При цьому, на відміну від позиції А. Казанцева, вони вважають, що форма розрахунків є більш широким поняттям, ніж спосіб розрахунків. Залік взаємних вимог вони відносять до категорії “спосіб розрахунків”.
   Підтримуючи вищевикладену точку зору, важливо відмітити, що в наукових працях досить часто вживається термін “спосіб платежу”, в тому числі і по відношенню до клірингу. При цьому спосіб платежу визначається як “порядок перерахування коштів, що застосовується при здійсненні безготівкових розрахунків”122. На нашу думку, більш адекватним в цьому випадку є термін “спосіб розрахунків”. Як зазначалося вище, платіж полягає у сплаті грошових коштів або готівкою, або шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача. У випадку здійснення клірингових розрахунків платіж має місце лише в частині не зарахованого сальдо. В зв'язку з цим термін “спосіб розрахунків” є більш загальним і включає різноманітні види платежу та клірингу. Відповідно, кліринг є комплексним способом безготівкових розрахунків, який у випадку часткового зарахування взаємних грошових вимог поєднує у собі певний вид заліку взаємних вимог та певний вид платежу.
   Необхідно зазначити, що досить поширеною як в юридичній, так і в економічній науці є позиція, відповідно до якої під формами розрахунків розуміють форми розрахункових документів та відповідний їм документообіг.
   Зокрема Ф. X. Ліберман вважає найбільш правильною класифікацію форм розрахунків, наведену в Інструкції Державного банку СРСР №2-1970, в якій критерієм класифікації виступає вид основного розрахункового документу, на підставі якого здійснюються розрахунки. Окремо він пропонує класифікацію розрахунків за способом їх здійснення. При цьому залік однорідних зустрічних вимог він визначає як спосіб розрахунків.
   Позиція, відповідно до якої форми розрахунків класифікуються за головним розрахунковим документом та властивим для нього документообігом, була піддана критиці багатьма вченими. Зокрема В. Ф. Кузьмін зазначав, що “погоджуючись з таким формулюванням, необхідно було б припустити, що кожній формі розрахунків відповідають певного виду документи, індивідуальні за формою та змістом (реквізити). Між тим, види та зміст розрахункових документів, спеціальних у минулому майже для кожної форми розрахунків, в той час багато в чому є уніфікованими. Замість восьми форм платіжних документів, які застосовувалися раніше, було введено три (платіжні доручення, платіжні вимоги, розрахункові чеки), а форм розрахунків при цьому менше не стало. Неможливо відмежувати одну форму від іншої і за правилами документообігу. Аналіз показує, що норми права, які встановлюють порядок руху документів, часто є аналогічними для декількох форм розрахунків”. У зв'язку з цим, В. Ф. Кузьмін підтримує позицію Я. А. Куніка, який визначає форми розрахунків як правові форми, кожна з яких має юридичні особливості. У своїй науковій праці В. Ф. Кузьмін формулює таке визначення форм безготівкових розрахунків: “Форми безготівкових розрахунків є сукупністю правових норм, індивідуально визначених для кожної з них, які встановлюють порядок здійснення грошових платежів між соціалістичними організаціями за допомогою правил та прийомів документообігу”.
   Вищевикладену позицію підтримує і Л. К. Воронова, яка визначає форму розрахунків як “правову форму здійснення розрахунків”.
   Із зазначеною точкою зору погоджується і О. П. Подцерковний Формулюючи своє визначення форм розрахунків, він говорить, що вони є “сукупністю індивідуально визначених для кожної з них правових норм, які закріплюють правила здійснення грошових платежів між учасниками майнових зобов'язань шляхом встановлених державою юридично значущих дій, форм документації та правил документообігу в сфері відповідних способів розрахунків, детермінованих вихідними майновими відносинами”. При цьому під способом розрахунків він розуміє “комплексну конструкцію, яка представляє собою одноманітний формалізований порядок доступу до використання форм розрахунків в залежності від застосовуваного набору засобів платежу, що відповідають правилам різноманітних платіжних документів”. Таким чином, О. П. Подцерковний, на відміну від позиції О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонського, вважає, що спосіб розрахунків є більш широким поняттям, ніж форма розрахунків. О. П. Подцерковний також класифікує форми розрахункових документів в залежності від того, здійснюються вони на підставі одного чи декількох видів розрахункових документів, на такі дві групи, як інструментальні форми (розрахунки платіжними дорученнями, розрахунки в порядку переказу через міністерства зв'язку, розрахунки платіжними вимогами-дорученнями, з використанням розрахункових чеків, акредитивна форма розрахунків, акцептна форма розрахунків, розрахунки інкасовими розпорядженнями та платіжними вимогами без акцепту платника), та комплексні (інтеграційні) форми розрахунків (розрахунки векселями, розрахунки акцептованими акредитивами, розрахунки у формі документарного інкасо, розрахунки за допомогою системи електронних платежів “клієнт-банк”, розрахунки, засновані на заліку взаємної заборгованості, розрахунки в порядку планових платежів).
   Н. В. Ростовцева визначає форму розрахунків “як встановлені законодавством, а також звичаями ділового обороту способи виконання через банк або іншу кредитну організацію грошових зобов'язань, які характеризуються певним (йми) видом(ами) розрахункового(их) документа(ів), документообігом та способом платежу”.
   Під способом платежу, на думку науковця, слід розуміти “спосіб погашення грошового зобов'язання при здійсненні безготівкових розрахунків. При цьому будемо виходити із найбільш поширеної в юридичній літературі думки про те, що спосіб платежу є можливим у двох варіантах: або шляхом списання коштів з одного рахунку на інший, або шляхом заліку взаємних вимог та зобов'язань, тобто списання з рахунку суми сальдо заліку (взаємні розрахунки)”.
   Таким чином, на думку Н. В. Ростовцевої, форма безготівкових розрахунків визначається наявністю трьох складових: розрахунковим документом, документообігом та способом платежу. Проте далі у своєму дослідженні вона приходить до висновку, що відмежування однієї форми від іншої здійснюється на підставі саме виду розрахункового документа, з чим, на наш погляд, не можна погодитися.
   Безперечно, неоднозначність тлумачення понять “форма безготівкових розрахунків”, “спосіб безготівкових розрахунків” та питання щодо їх співвідношення в юридичній та економічній науках не могли не позначитися на законодавстві України. При цьому тривалий час найбільш поширеним було визначення у законодавстві форми розрахунків на підставі форм платіжних документів та організації документообігу.
   Як зазначалося вище, Інструкція Державного банку СРСР №2-1970 “Про безготівкові розрахунки та кредитування за операціями, пов'язаними з розрахунками” критерієм класифікації форм розрахунків виділяла вид основного розрахункового документа, на підставі якого здійснюються розрахунки. Аналогічно вирішувалося це питання і в Положенні “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України” від 24.05.93 р. № 22001/116, затвердженому рішенням Правління Національного банку України від 24.05.93 р., оформленим протоколом № 37. У пункті 1 цього Положення було вказано, що воно визначає загальний регламент щодо організації, форм розрахунків, стандартів документів і документообігу, які впроваджуються в господарський оборот в Україні з метою забезпечення у найбільш короткий час компенсації виробникам продукції, що постачається, виконаних робіт і наданих послуг у грошовій формі, прискорення обігу коштів.
   Крім того, вказаним пунктом було передбачено, що Положення базується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах, угодах чи окремих домовленостях і невтручанні установ банків у ці договірні відносини. У пункті 3 цього Положення було встановлено, що безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формах: платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, векселів. Комерційні банки повинні були постійно вивчати стан розрахунків і рекомендувати клієнтам застосовувати найбільш доцільні форми, зважаючи на специфіку їх діяльності і організації взаємних відносин, виявляти можливості і організовувати заліки взаємної заборгованості обслуговуючих підприємств, використовувати планові платежі, попередню оплату.
   Таким чином, зазначене вище Положення про безготівкові розрахунки чітко визначало форми розрахунків. При цьому заліки взаємної заборгованості не відносилися до форм розрахунків.
   У статті 32 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, який діяв до набуття чинності Законом України від 7 грудня 2000 р. №2121-111, було визначено, що банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці.
   Відповідно до п. 1 Інструкції № 7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 02.08.96 № 204, якою було відмінене вищезазначене Положення НБУ, було встановлено, що ця Інструкція визначає загальні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу, що впроваджуються в господарський оборот України. У пункті 6 цієї Інструкції було визначено, що безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів, як: платіжні доручення, чеки, акредитиви, векселі, платіжні вимоги, інкасові доручення (розпорядження). Крім того, цим пунктом Інструкції було встановлено, що безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватись за допомогою банківських платіжних карток. Таким чином, ця Інструкція не містила загального переліку форм розрахунків, як і не визначала поняття “форма розрахунку” та “спосіб розрахунку”, а також не наводила критеріїв розмежування різних форм розрахунків. Хоча термін “форма розрахунку” застосовувався в цій Інструкції, зокрема при регламентації порядку здійснення розрахунків за допомогою платіжних доручень.
   Відповідно до ст. 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш, безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях або в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Тобто, діючий Закон України “Про банки і банківську діяльність” взагалі не містить такі поняття, як “форма розрахунків” та “спосіб розрахунків”.
   У статті 7 Закону України “Про Національний банк України” встановлено, що Національний банк України визначає форми платежів, проте не розкрито, що саме розуміється під формою платежу. Відповідно до статті 40 цього Закону Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків. Тобто, як ми бачимо, вживається термін “форма розрахунків”, проте визначення його знову ж таки не надається.
   Слід зазначити, що перелік форм розрахунків, які застосовуються при проведенні переказу, містився у статті 4 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. Так, у пункті 4.1 вказаної статті було встановлено, що при проведенні переказу ініціатори можуть застосовувати акредитивну, вексельну, інкасову форми розрахунків, а також форму розрахунків за гарантійним зобов'язанням, за чеками з використанням документів на переказ. Проте Законом України від 06.10.2004 р. №2056-IV статтю 4 вказаного Закону викладено у новій редакції, згідно з якою розрізняють форми та види безготівкових розрахунків. При цьому під формою мається на увазі готівкова або безготівкова форма, а щодо видів розрахунків зазначено, що вони визначаються законами та прийнятими на їх підставі нормативно-правовими актами Національного банку України.
   В Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. №22, не містяться терміни “форма розрахунків” чи “спосіб розрахунків”.
   У статті 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” кліринг віднесено до форм забезпечення розрахунків.
   Звертаємо увагу на те, що термін “форма безготівкових розрахунків” вживається у статті 347 Господарського кодексу України. Згідно з цією статтею безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
   Таким чином, як бачимо, у законодавстві України не використовується термін “спосіб безготівкових розрахунків”, а термін “форма безготівкових розрахунків” вживається тільки у загальному законодавчому акті — Господарському кодексі України, тоді як у актах спеціального банківського законодавства він відсутній.
   Необхідно зазначити, що у законодавстві Російської Федерації використовується термін “форма безготівкових розрахунків”. Так, Цивільний кодекс РФ містить статтю 862 “Форми безготівкових розрахунків”, у якій визначено, що при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки платіжними дорученнями, за акредитивом, чеками, розрахунки за інкасо, а також розрахунки в інших формах, передбачених законом, встановлених у відповідності з ним банківськими правилами та звичаями ділового обороту, які застосовуються у банківській практиці.
   На наш погляд, найбільш правильною є вище зазначена позиція учених Л. К. Воронової, Я. А. Куніка, В. Ф. Кузьміна, які розрізняють форми розрахунків не за формою основного розрахункового документа й властивим для нього документооборотом, а за особливістю їх правової регламентації. Тобто, ми вважаємо, що форма розрахунків — це правова форма розрахунків.
   Наша позиція грунтується на розумінні в юридичній науці поняття “правова форма”. Зокрема, А. В. Сурілов зазначає, що у праві категорія “форма” застосовується у двох значеннях: а) правової форми (наприклад, соціально-економічних відносин). У цьому контексті формою є зміст права, правосвідомість та правовідносини; б) форми самого права у двох її аспектах: форми внутрішньої та форми зовнішньої. При цьому він звертає увагу на те, що поняття “правова форма” частіше за все застосовується у зв'язку з економічними відносинами. Правову форму вчений визначає як сукупність правових нормі правовідносин.
   На відміну від А. В. Сурілова, Р. Й. Халфіна підкреслює, що правовідношення як урегульоване правом конкретне реальне відношення необхідно відрізняти від поняття правової форми окремих видів суспільних відносин, яке використовується у радянській юридичній літературі.
   Р. И. Халфіна виділяє правову форму певного виду суспільних відносин та правову форму конкретного суспільного відношення. Застосовуючи перше поняття, ми, на думку вченої, знаходимося в сфері абстракції. Поряд з цим правовідношення, як і будь-яке поняття, саме по собі є абстрактним, але у той самий час воно позначає конкретне, реальне відношення, у якому беруть участь певні особи (окремі особи або колективи), наділені правами та обов'язками. Конкретна поведінка цих осіб може відповідати моделі, встановленій у правовій нормі, а може і відхилятися від неї.
   Л.С.Явич звертає увагу на те, що поняття правової (юридичної) форми не можна ототожнювати з поняттям форми права як структури та виразу його безпосереднього змісту. Він визначає право як юридичну форму економіки.
   М.А.Вороніна визначає правову форму економічних відносин як “спосіб існування, вираження, організації та перебудови економічного змісту”.
   Проаналізувавши викладені позиції, ми дійшли висновку, що правова форма є сукупністю правових норм та правових інститутів, які регулюють певний вид суспільних відносин. Таким чином, форму безготівкових розрахунків можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють порядок здійснення безготівкових розрахунків.
   Стосовно співвідношення понять “форма розрахунків” та “спосіб розрахунків”, вважаємо необхідним зазначити, що точка зору, відповідно до якої форма розрахунків є більш широким поняттям, ніж спосіб розрахунків, висловлювалася деякими вченими-економістами. Зокрема, в учбовому посібнику з економічної дисципліни було зазначено, що “форма безготівкових розрахунків визначається способом платежу та організацією документообігу”. В іншому підручнику під формою безготівкових розрахунків розуміється сукупність способу платежу та організації документообігу. Як зазначалося вище, у юридичній науці таку позицію займає Н. В. Ростовцева.
   Наведена точка зору, на нашу думку, є найбільш обґрунтованою. Якщо звернутися до етимології слів “спосіб” та “форма”, то у словнику С. І. Ожегова під терміном “спосіб” розуміється “дія або система дій, які застосовуються при виконанні певної роботи, при здійсненні чого-небудь”. Під формою розуміють “зовнішній вигляд, обрис предмету”, “вид, устрій, тип, структуру чогось”. Таким чином, форма є більш загальним поняттям та являє собою логічне поєднання певних складових елементів.
   У цьому контексті таким, що заслуговує на увагу, з нашої точки зору, є розуміння категорії “форма” І.Зайцевим. Аналізуючи поняття та зміст юридичного процесу, він визначає, що “форма — це правова конструкція нормативного упорядкування діяльності і відповідних документів. Вона являє собою сукупність вимог до дій учасників процесу, спрямованих на досягнення конкретного результату”. І. Зайцев зазначає, що правова форма — в тій чи іншій мірі — властива будь-якій юридично значущій діяльності. З його точки зору, форма слугує однією з гарантій точного та неухильного застосування, дотримання та виконання юридичних норм. Юридична форма регламентує як правову діяльність громадян, організацій, посадових осіб і компетентних органів, так і офіційні документи, в яких закріплюються підсумки цієї діяльності. На підставі вищевикладеного І. Зайцев робить висновок про те, що необхідно розрізняти форму діяльності та форму правових документів. “Перша — встановлює, хто, які дії, в якій послідовності та у який термін може або повинен здійснити. Зміст цієї форми зводиться до таких положень: вичерпно точний склад учасників юридичного процесу; їх права та обов'язки щодо здійснення правових дій та вчинків; послідовність здійснення названих дій... Правова форма документів обумовлює їх зміст та юридичну дійсність. Вона виражається у встановленні відносно обов'язкових реквізитів документів, послідовності їх розміщення, часу складання документу, правових наслідків його прийняття, а також підстав для його скасування та зміни”.
   На нашу думку, форма розрахунків являє собою урегульовану нормами права на підставі принципів безготівкових розрахунків сукупність способу платежу, форм розрахункових документів та відповідного їм документообігу, джерел платежу, а також прав та обов'язків учасників безготівкових розрахунків. Тобто, форми розрахунків формуються та відрізняються одна від одної саме поєднанням (варіаціями) різновидів складових елементів, визначених відповідними правовими нормами.
   У словнику С. І. Ожегова наводяться такі значення терміна “класифікація”: 1) “розподіл чого-небудь за групами, розрядами, класами”; 2) “система, за якою що-небудь класифіковано” . Таким, чином класифікація може проводитись за однією або декількома спільними ознаками, а не обов'язково за усіма спільними ознаками.
   В зв'язку з цим, на наш погляд, абсолютно логічною є класифікація форм розрахунків за їх складовими елементами, в тому числі на підставі способів розрахунків, як це було здійснено В. К. Райхером.