Адміністративно-командна економіка — господарство, в якому панує державна форма власності. Їй притаманна централізована бюрократична система управління, котра використовує, як правило, неринкові важелі виконання директивних завдань. Діяла в СРСР, у тому числі й в УРСР у радянські часи.

   Акціонерний капітал — власність компанії, що являє собою вартість випущених нею акцій, включаючи привілейовані і звичайні акції, первісний капітал акціонерного товариства. Акціонерний капітал містить: статутний капітал; підписний капітал, тобто мобілізований шляхом підписки; оплачений, тобто внесений у момент підписки.

   Акції (франц. action, нім. аktie, гол. аctie) — цінні папери, що випускаються акціонерними товариствами. Свідчать про участь власника (акціонера, утримувача акцій) у капіталі акціонерного товариства, яке їх випустило. Акція дає право на отримання частини прибутку, який щорічно розподіляється між акціонерами у вигляді дивідендів, тобто певної суми, що припадає на кожну частку акціонерного капіталу. Акції мають свою номінальну та курсову (ринкову) ціну.

   Банк (від італ. banco — лава) — є складовою частиною кредитної системи будь-якої держави, займається залученням вільних грошей населення, підприємств і фірм, провадить інші операції з грошима та цінними паперами. Виникли ще у VІ ст. до Р.Х. у Давній Греції, у середньовіччя набули поширення в Італії. В Україні з’явилися лише у ХІХ ст.

   Банк депозитний — найпоширеніший вид банків, які здійснюють кредитно-розрахункові та довірчі операції, здебільшого за рахунок залучених депозитів.

   Банк інвестиційний — спеціальна кредитно-фінансова інституція, що спеціалізується на операціях з цінними паперами з метою залучення грошових коштів, здійснення довгострокового кредитування та фінансування різних галузей господарства.

   Банкноти (банківські білети) — грошові знаки, що випускаються в обіг центральними емісійними банками. Банкноти пов’язані з функцією грошей як засобу платежу. Раніше банкноти вільно обмінювалися на золото, але після відмови від золотого стандарту (середина ХХ ст.) не обмінюються. Зараз є основним видом паперових грошей.

   Бартерний обмін — обмін одного товару на інший без використання грошей або їх еквівалента.

   Баскак — у часи панування татаро-монголів на Русі — монгольські збирачі податків.

   Біржа (нім. borse, лат. bursa, тобто гаманець) — основна форма гуртового ринку, що регулярно функціонує; установа, де здійснюється купівля-продаж цінних паперів, — фондова біржа; валюти — валютна біржа; товарів, які продаються за стандартними зразками, — товарна біржа. Становлення біржової справи відносять до ХІІ ст., коли в Голландії та Італії поширилася практика оплати поставок через міняйл, що видавали векселі та пересилали гроші за призначенням. Першою товарною біржею вважається біржа Антверпена (1460 р.). Торгівля цінними паперами вперше зафіксована на Амстердамській біржі (1608 р.).

   Бортництво (бджільництво) — у часи Київської Русі — в основному збирання так званого “бортного” меду диких бджіл. Бортництво давало такі важливі експортні товари, як мед і віск. Використовувався мед і для виготовлення міцних напоїв.

   Броварня — підприємство мануфактурного типу, де виготовлялося пиво. Як правило, броварні створювалися на базі великих панських маєтків.

   Бюрократія — за Вебером це з’єднувальна ланка між владою та підлеглими їй посадовими особами.

   Валовий внутрішній продукт (ВВП) — загальна сукупна ринкова вартість повного обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, вироблених у суспільному господарстві тієї чи іншої країни за один рік або інший підзвітний період (місяць, квартал).

   Валюта — грошова одиниця країни; кошти на рахунках, паперові гроші, монети, векселі, чеки, що використовуються для міжнародних розрахунків. Валюта може бути вільно конвертованою, частково конвертованою або неконвертованою.

   Валютна інтервенція — вплив Національного банку на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної валюти. Використовується для підтримки курсу національної валюти.

   Валютна політика — сукупність економічних, правових та організаційних заходів, що здійснюються в галузі валютних відносин. Ними є, наприклад, валютна інтервенція, валютне субсидування, диференційований обмінний курс.

   Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни у грошових одиницях інших країн.

   Валютний ринок — сукупність відносин, що виникають між суб’єктами в процесі купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів у іноземних валютах.

   Вексель — вид цінного паперу. Письмове зобов’язання чітко встановленої форми, що надає його власнику безперечне право у зазначений термін вимагати від боржника сплати зазначеної грошової суми.

   Верв — сусідська або територіальна громада сільських мешканців, яка трансформувалася з родоплемінної громади у Давньоруській державі.

   Відруб — у період здійснення Столипінської реформи — земельна ділянка, що виділялася селянинові на правах особистої власності без перенесення садиби (житлового будинку та господарських споруд). В Україні поширення не набула.

   Віра — у Давньоруській державі пеня на користь князя за вбивство вільної людини; за каліцтво платили напіввіру. Дика віра — пеня, котру платила громада (верв), якщо вбивцю, який здійснив злочин на землі цієї громади, не було піймано (див. “Руську правду”).

   Внутрішні державні позики — проводилися в СРСР серед усіх верств населення починаючи з 1926 р. і були одним із джерел нагромадження капіталу для здійснення індустріалізації сталінського типу. Погашення облігацій внутрішньої позики не відбувалося до початку 1970-х років.

   “Воєнний комунізм” — соціально-економічна політика більшовиків, яка в Україні проводилася у 1919—1920 рр. Передбачала прискорену побудову соціалізму примусовими методами. Складовою частиною цієї політики була націоналізація засобів виробництва, зокрема, банків, промислових об’єктів, засобів комунікацій і зв’язку; стягання продрозкладки примусовими методами (за допомогою продзагонів) та запровадження прямого розподілу найнеобхідніших продуктів (наприклад, встановлення “хлібної монополії”), заборона приватної торгівлі, натуралізація відносин, декларування ідей щодо відміни грошей та згортання товарно-грошових відносин; запровадження загальної трудової повинності, мобілізація праці та створення Трудових армій.

   Волока — ділянка землі, що складала близько 20 га. Сформувалася в результаті так званої “волочної поміри”, тобто обміру та переділу земель спочатку у великокнязівських, а потім і у приватних маєтках Великого князівства Литовського, проведених відповідно до “Устави на волоки” (1557 р.). На основі чіткого обліку великокнязівської, шляхетської та селянської землі відбувався перерозподіл ґрунтів між панами та селянами (одна панська волока — сім селянських) з метою підвищення продуктивності фільваркових і селянських господарств, збільшення виробництва, насамперед товарного збіжжя. Сприяла руйнуванню громади, диференціації селянських господарств, адже волока надавалася лише тим селянам, які мали “повне тягло” (пару коней чи волів), половину волоки — тим, хто мав “півтягла”, а хто тягла не мав, орної землі не отримував. В українських землях “Устава на волоки” найактивніше впроваджувалася у Кременецькому повіті, Ковельському старостві, Руському воєводстві та окремих приватних маєтках Луцького і Володимирського повітів Волині. “Волочна поміра” була першим земельним кадастром в українських землях.

   Вотчина — форма феодального землеволодіння за часів Київської Русі, родовий маєток, який переходив у спадок (аналог західноєвропейського феоду). Вотчини були княжо-боярські та монастирські.

   Вища Рада Народного Господарства (ВРНГ) — створена 2 (15) грудня 1917 р. з метою організації діяльності народного господарства та керівництва націоналізованими підприємствами відповідно до декрету РНК ВЦВК. В Україні подібний орган управління — Українська Рада Народного Господарства (УРНГ) — було створено на початку 1920 р.; він повністю підпорядковувався ВРНГ.

   Гості — верхівка купецтва в період Давньоруської держави. Виступали кредиторами князів і феодалів, займалися лихварством, підпорядковуючи собі дрібних торговців. Торгівлю називали “гостьба”, а місця торгівлі — “погости”.

   Град — (від “городити”, тобто зводити укріплення довкола поселення) — у часи давніх слов’ян — постійні укріплені поселення, де відбувався міжобщинний обмін. Поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.

   Гривня — вагова, грошово-вагова та грошово-розрахункова одиниця Давньої Русі. Назва походить від прикраси із золота або срібла у вигляді обруча, яку носили на шиї (“на загривку”). З часом це слово набуло нового значення — стало відповідати певній кількості дорогоцінного металу. Гривня ділилася відповідно на певну кількість інших вагових одиниць, у різні часи їхня кількість була різною. Так, в ХІ ст. гривня = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам, а у ХІІ ст. — 20 ногатам або 50 кунам. У Київській Русі з ХІ ст. в обігу були київські гривні шестикутної форми вагою близько 160 г. Приблизно в той же час виникли новгородська гривня — паличкоподібні зливки вагою близько 204 г; важкі гривні, за формою подібні до київських, а за вагою — до новгородських; і так звані чернігівські гривні — ромбоподібні або овальні зливки з розплюснутими кінцями, а то і всією поверхнею, вагою 196—197 г. Новгородські гривні були в обігу до ХV ст., обіг усіх інших завершився у ХІІІ ст. Гривня була грошовою одиницею УНР у 1918—1920 рр. У наші часи є грошовою одиницею Української держави.

   Гульден — срібна монета в Австрії з 1753 по 1892 р. (в обігу до 1900 р.). Гульдени також називалися флоринами, римськими, левами, золотими або злотими римськими (зл. р.).

   Ґуральня — підприємство мануфактурного типу, де переробляли зерно на горілку.

   Гута — підприємство мануфактурного типу, де вироблялося скло та скляні вироби.

   Двір — власне господарство феодала за часів Київської та Галицької держав.

   Дворище — у Великому князівстві Литовському одиниця оподаткування. Дворище складалося з кількох “димів”, тобто окремих господарств, які, як правило, належали родичам. Іноді одиницею оподаткування міг виступати й “дим”.

   Девальвація — (від лат. de — префікса, що означає рух униз, та valeo — маю значення) — зниження курсу національної валюти відносно іноземних валют або міжнародних валютних розрахункових одиниць. Іноді сприяє збільшенню експортних можливостей країни.

   Держава — форма умовного землеволодіння, яка набирає поширення в часи Великого князівства Литовського. Надавалася за службу боярським вільним слугам, або за умови несення служби. У Західній Європі державі відповідав бенефіцій, а у Московській державі — помістя.

   Домініальні землі — землі панського маєтку, які залишалися у користуванні пана.

   Домінія — форма земельної власності (вотчинної, церковної, державної) у період феодалізму, що поєднувалася з уособленою владою шляхти, церкви, держави.

   “Друге видання кріпосництва” — більш пізнє, у ХV—XVIII ст. покріпачення селян у Московській державі, Східній Європі, Прусії.

   Евекта — митний податок, що стягувався урядом Гетьманщини за вивіз товарів до Росії у другій половині ХVII—XVIII ст. Нерідко віддавався на відкуп представникам місцевої еліти. У зв’язку з офіційною ліквідацією царським урядом митних кордонів на українських землях, що входили до складу Російської імперії (1754), евекту було скасовано.

   Екстенсивне господарство — розвиток господарства шляхом розширення випуску продукції за рахунок залучення додаткових ресурсів, збільшення використання ресурсних джерел без підвищення ефективності їх використання, пов’язаний з кількісними, а не якісними змінами. На відміну від інтенсивного господарства веде лише до об’ємного збільшення випуску продукції при невисокій результативності.

   Емісія — випуск в обіг грошових знаків і цінних паперів в усіх формах; зумовлює збільшення грошової маси в обігу.

   Етатизація — (від франц. l’etat — держава) — посилення втручання держави в економічне життя.

   Жупа — підприємство мануфактурного типу, яке займається варкою солі.

   Загальна трудова повинність — у радянській країні запроваджена у січні 1920 р. Пояснювалася необхідністю забезпечення народного господарства робочою силою. Одна з форм примусової праці періоду “воєнного комунізму”. Реалізовувала формулу “Хто не працює — той не їсть”.

   Закон 1863 р. — після польського повстання 1863 р. у ряді західних губерній, у тому числі й у Правобережній Україні царський уряд провів додаткову реформу, за якою було зменшено відрізки, запроваджено обов’язковий викуп за зниженими розцінками, а тимчасовозобов’язаний стан був відмінений.

   Закон Фердінанда І від 17 квітня 1848 р. — закон цісарського уряду Австро-Угорщини, за яким з 15 травня 1848 р. скасовувалися селянські повинності у Галичині.

   Закон Фердінанда І від 7 вересня 1848 р. — закон цісарського уряду Австро-Угорщини, за яким кріпосні відносини в Австрії скасовувалися. Визначав певні зміни у взаєминах між панами та селянами. Надавав селянам право власності на землю.

   Закуп — у Київській Русі — раб борговий, тобто такий, що отримав від боярина (феодала) позичку (купу) і до її повернення повинен працювати у господарстві кредитора, тобто виконувати феодальні повинності. Права закупів були юридично оформлені в “Руській правді”. За цим документом феодал мав право застосовувати фізичну кару до закупів, але не міг їх продавати. У разі втечі міг перетворити закупа на холопа.

   В Україні XIV—XVI ст. закупи — це збіднілі селяни, яких феодали приваблювали на свої землі, даючи їм позичку грошима, необхідним реманентом, збіжжям. До повернення позички закупи були зобов’язані виконувати на користь землевласника феодальні повинності. Якщо упродовж 10 років борг не сплачувався, закуп перетворювався на кріпака.

   Звичаєве право — система усталених, як правило, письмово не фіксованих і частково санкціонованих верховною владою правил у певному суспільстві. В Україні існувало з найдавніших часів. Зі зміцненням державної влади звичаєве право поступово оформлюється в писаних збірниках (“Руська правда”, “Литовський статут”, “Права, по которым судится малороссийский народ” тощо). Показовими у цьому плані були неписані “права і звичаї” Війська Запорізького. Офіційно не санкціоновані державною владою, вони, проте, регулювали фактично все внутрішнє життя січовиків. Іноді звичаєвому праву надавалася сила закону. Судді посилалися на його норми тоді, коли в чинних юридичних актах “чогось не доставало”. В локальних формах звичаєве право продовжує функціонувати й нині, але великого практичного значення не має.

   Землеволодіння “до ласки військової” — умовна форма землеволодіння у Гетьманщині. Надавалася за розпорядженням вищої влади.

   Землеволодіння “на вспартє дому” — умовна форма землеволодіння у Гетьманщині, яка надавалася для підтримки вже існуючого господарства.

   Землеволодіння рангове — умовна форма землеволодіння у Гетьманщині, яка виникає в період Визвольної війни. Маєтки надавалися старшинам при обійманні ними певної посади (рангу). Таке землеволодіння не лише умовне, але й тимчасове, надавалося лише на час обіймання відповідної посади.

   Златник — перша золота монета, що карбувалася у Київській Русі наприкінці Х — початку ХІ ст. за Володимира Святославовича. Подібний до візантійського соліду як за зовнішнім виглядом, так і за вагою (приблизно 2,2 г). Як засіб обігу та платежу не використовувався, а був, скоріше, ознакою сили та незалежності держави.

   Злотий ринський (зл. р.) — див. Гульден.

   Імпорт — ввезення з-за кордону товарів, технологій і капіталів для реалізації й використання на внутрішньому ринку країни-імпортера.

   Інвестиція — сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень у різні галузі господарства національної (внутрішні інвестиції) або іноземної (зовнішні інвестиції) економіки з метою отримання прибутку.

   Індемнізація — відшкодування панам вартості скасованих кріпосних повинностей селян у Галичині у 1848 р. Відшкодування здійснювалося індемнізаційними 5-відсотковими облігаціями починаючи з 1858 р. з погашенням їх протягом 40 років.

   Індукта — назва мита, що збиралося з купців за привезені до Гетьманщини товари в другій половині XVII—XVIII ст. Право на стягнення індикти часто віддавалося на відкуп. Скасована у 1754 р.

   Індустріалізація — комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років. Проголошена як партійний курс XIV з’їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки “ножицям цін” на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після проголошення курсу на форсування індустріалізації (1929 р.) — шляхом продрозкладки. Особливістю радянської індустріалізації був пріоритетний розвиток важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дніпалюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін.

   Інновація — 1) вкладення коштів в економіку, що забезпечує зміну техніки та технології; 2) нова техніка, технологія, що є результатом досягнень науково-технічного прогресу. Істотним чинником інновації є розвиток винахідництва, раціоналізації, поява великих відкриттів.

   Інститут — 1) назва науково-дослідних установ та багатьох навчальних закладів; 2) соціальний інститут — певна організація суспільної діяльності та суспільних відносин, що втілює у собі норми економічного, політичного, правового і т.п. життя суспільства, а також соціальні правила життєдіяльності та поведінки людей.

   Інтеграція — обумовлений розвиток і взаємне доповнення підприємств, галузей народного господарства, регіонів і держав в інтересах більш повного задоволення потреб учасників цього процесу у відповідних товарах та послугах.

   Інтенсивне господарство — розвиток господарства, в якому зростання обсягів виробництва досягається більш повним використанням кожної одиниці ресурсного потенціалу. Забезпечується за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання матеріалів, підвищення віддачі основних фондів тощо.

   Інфляція — знецінення паперових грошей унаслідок випуску їх в обіг у розмірах, що перевищують потреби товарообігу. Інфляція супроводжується підвищенням цін на товари, спадом реальної заробітної плати, зростанням незадоволеного попиту тощо.

   Інфраструктура — комплекс галузей народного господарства, які обслуговують промисловість, сільське господарство. До такого комплексу належать виробнича та невиробнича (соціальна) інфраструктура. До виробничої інфраструктури належать дороги, канали, мости, порти, транспорт, зв’язок, енергопостачання та ін. До соціальної інфраструктури — житлове та комунальне господарство, підприємства побутового обслуговування, торгівлі, заклади освіти, охорони здоров’я тощо.

   Іпотека — здача у заставу землі та іншого нерухомого майна (будинків, споруд тощо) з метою отримання грошової позики, т. зв. іпотечного кредиту. Іпотека — це такий вид застави, при якому майно, що заставляється, не передається в руки кредитора, а залишається у боржника.

   Картель — об’єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо.

   Козацтво — суспільний стан в Україні XVI—XVIII ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні т. зв. Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Аналоги козакування на українських теренах відомі з давніх часів, але назва “козак” закріплюється за охоронцями прикордоння лише з другої половини XV ст. У 70-х роках XVI ст. уряд Речі Посполитої утворює перший козацький реєстр, закріпивши за реєстровцями ряд прав і привілеїв. Козацтво формувалося з представників різних суспільних станів: міщан, бояр, шляхти, селянства, причому останнє козачилося масово в часи соціальних заворушень. У ході Визвольної війни (1648—1676) козацтво в особі своєї старшини здобуло владу в новоствореній Гетьманській державі. У складі Російської імперії козацтво до кінця XVIII ст. фактично трансформується в регулярні частини російської армії та кріпаків петербурзьких і московських вельмож. Значна частина українського козацтва була переселена на Кубань.

   Колективізація сільського господарства — центральна ланка аграрної політики більшовицького режиму в 30-х роках, що полягала у розвитку сільськогосподарського виробництва на державних засадах у формі колгоспів. Офіційно проголошена як політичний курс на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Координуючим органом у виконанні партійно-урядових настанов з питань колективізації була Всеукраїнська спілка сільськогосподарських колективів (Укрколгосп), створена у вересні 1927 р. і реорганізована у вересні 1930 р. в Укрколгоспцентр. У грудні 1932 р. останній був ліквідований з переданням своїх функцій Наркомзему України. Основними методами здійснення колективізації сільського господарства були запровадження продрозкладки та надзвичайщини у хлібозаготівлях упродовж 1928—1932 рр., розкуркулення різних верств селянства, незгодних з усуспільненням власності, у тому числі одноосібників-середняків, що становили дві третини селянських господарств. Унаслідок насильницької колективізації близько 70 % селянських господарств до 1932 р. було усуспільнено.

   Комерційний банк — кредитна установа, яка отримала дозвіл від держави на прийняття грошових та інших вкладів, а також надання позичок, випуск цінних паперів, здійснення розрахункових і платіжних операцій.

   Комірники (коморники) — категорія найбіднішого населення в Україні XV—XVIII ст., яке не мало власної землі та житла і наймитувало у заможних селян, від яких отримувало хату (комору) в обмін на пішу панщину та сплату грошового податку. У містах комірниками називали позбавлених власності бідних міщан.Комітети бідноти (комбіди) — організації сільської бідноти. В Україні почали створюватися в процесі ліквідації Директорії як осередки радянської влади на селі, за винятком територій, де діяли Ради чи ревкоми. Сільські комбіди обиралися у складі трьох осіб на загальних зборах чи сходах, волосні — у складі 5—7 осіб на волосних з’їздах. На початок червня 1919 р. комбіди охоплювали більше половини сіл України. Головними завданнями їх були: зміцнення революційного порядку в селах, допомога військкоматам у проведенні мобілізації до Червоної армії, забезпечення армії і промислових центрів країни продовольством, реалізація аграрних законів радянської влади. Діяльність комбідів України продовжувалася до створення комітетів незаможних селян.

   Комітети незаможних селян (комнезами) — організації незаможних селян України у 1920—1933 рр., утворені за ініціативою ЦК КП(б)У. Правом вступу до них користувалися біднота й середняки, що мали до трьох десятин землі і звільнялися від хлібної розкладки. Комітети незаможних селян відрізнялися від комбідів широкою соціальною базою, а також тим, що не були органами державної влади. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб сприяти Радам і волосним виконкомам у здійсненні земельної та продовольчої політики радянського уряду, культосвітній роботі на селі, організації допомоги Червоній армії, боротьбі з селянськими виступами, “ліквідації куркульства як класу”, масовій колективізації сільського господарства. З перемогою колгоспного ладу існування комнезамів стало недоцільним. Постановою ВУЦВК від 8 березня 1933 р. вони були ліквідовані.

   Конверсія — суттєве перетворення, зміна умов, заміна одних об’єктів виробництва чи цінних паперів іншими. Конверсією також називають перехід від воєнного виробництва до мирного.

   Концесії — у період НЕПу виступали як форма залучення іноземного капіталу. Передані на правах концесії іноземному капіталові промислові підприємства поклали початок державно-капіталістичному устрою в економіці країни. Проте в умовах СРСР широкого розвитку ця форма не набула. Всього було підписано 42 концесійних угоди, почали працювати лише 31.

   Кон’юнктура — економічна ситуація на ринку в певний момент часу, що характеризується рівнями попиту і пропозиції, ринковою активністю, цінами, обсягами продажу та іншими економічними показниками, які дають змогу кількісно оцінити зміни, що відбуваються на ринку та визначити певні тенденції їх розвитку.

   Кріпацтво, кріпосне право (від “кріпостей” — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.) — система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку ХVІ ст. Визвольна війна середини ХVІІ ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині в 1848 р., а в Росії та Україні — у 1861 р. Фактично існувало за часів сталінської диктатури в СРСР, коли позбавленим паспортів колгоспникам було заборонено залишати земельні ділянки без дозволу влади.

   Купецтво — суспільний прошарок, сферою діяльності якого є торгівля. На Русі купецтво виникло в Х ст., а у ХІІ ст. купці вже об’єднувалися у власні корпорації. Наприкінці ХІV — на початку ХV ст. склалося українське купецтво, яке в багатьох містах України користувалося Магдебурзьким правом. У таких торгових центрах, як Київ, Львів, Ніжин, Кам’янець-Подільський та ін. утворилися численні іноземні купецькі колонії (грецькі, вірменські, італійські). Починаючи з ХVІІ ст. в Росії та Україні купецтво поступово перейшло на методи капіталістичної підприємницької діяльності як у промисловості, так і в галузі торгового обороту. В 1775 р. запроваджена система купецьких гільдій та відповідних привілеїв. Остаточно купецький стан був оформлений законодавчим актом Катерини ІІ — Жалуваною грамотою містам (1785 р.). В Україні протягом 1816—1856 рр. чисельність купців усіх гільдій збільшилася з 18,2 до 104,4 тис. Одночасно зростали суми їх капіталів. Купецтво України за своїм національним складом було неоднорідним (крім українців — росіяни, євреї, поляки, вірмени та ін.). Після жовтневого перевороту 1917 р. купецтво як соціальний стан було скасоване, багато його представників зазнали репресій.

   Латифундія — у Стародавньому Римі — велике (головним чином скотарське) господарство, засноване на рабській праці. В Україні латифундіями називали великі магнатські маєтки з тисячами десятин землі.

   Литовський статут — кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жомойтського, прийнятий у трьох редакціях — 1529, 1566 та 1588 років. Увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники та кодекси інших держав. Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з ХVІ ст. до 40-х років ХІХ ст. Став джерелом російського “Соборного уложения” (1649 р.), “Прав, по которым судится малороссийский народ” та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії.

   Лівобережна Україна (Лівобережжя, Гетьманщина) — східна частина Гетьманської держави на лівому березі Дніпра (разом з Києвом). Назва з’явилася після Андрусівської угоди (1667 р.), за якою держава Б. Хмельницького без участі української сторони була поділена між Росією та Польщею рікою Дніпром на Правобережну й Лівобережну. Остання відійшла до Росії. Після ліквідації царизмом Гетьманської держави її територія у 1796 р. отримує назву Малоросійська губернія, до складу якої входили Чернігівське, Новгород-Сіверське та Київське намісництва. А у 1793 р., після другого поділу Польщі, Лівобережжя було возз’єднане з Правобережжям у складі Російської імперії.

   Ловища — місця, які призначалися для полювання або риболовлі князя чи боярина. У таких місцях заборонялося полювати або рибалити простим людям.

   Люблінська унія (1569) — угода щодо об’єднання Польщі та Литви в одну державу — Річ Посполиту. Підписана 28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів, затверджена 1 липня 1569 р. на роздільних засіданнях сеймів обох держав. Акт про об’єднання визначав, що король Речі Посполитої є виборним, одночасно обіймає два престоли — польський королівський та литовський великокняжий; Річ Посполита має спільний сейм, зовнішню політику та грошову систему. Велике князівство Литовське зберігало державну автономію, у тому числі окремі закони, виконавчу та судову влади, військо, фінансову систему, “руську” мову. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Під юрисдикцію Польщі переходили українські землі — Брацлавщина, Волинь, Київщина, Підляшшя; під юрисдикцією Литви залишалися Білорусь, Берестейщина. Лівонія була оголошена спільним володінням. Люблінська унія закріпила юрисдикцію Речі Посполитої над усією Лівобережною та Правобережною Україною за винятком Буковини (перебувала у складі Молдавії), Закарпаття (Угорщина), Чернігівщини та Сіверянщини (Велике князівство Московське).

   Магдебурзьке право — міське право в Україні ХІV — першої половини ХІХ ст. Склалося у ХІІІ ст. в німецькому місті Магдебурзі. Конституювало певний судовий та адміністративний імунітет міст, а також специфічне правове становище міщанської корпорації. Відповідно до жалуваних грамот на Магдебурзьке право (які надавалися українським містам польськими королями, великими князями литовськими, підтверджувалися українськими гетьманами, російськими царями) запроваджувалися становий суд присяжних (лава) та адміністративно-розпорядчий орган (рада). Магдебурзьке право скасоване Миколою І у 1831 р. по всій Україні (в Києві існувало до 1835 р.).

   Мануфактура — капіталістичне підприємство, в основі якого лежить поділ праці та ручна реміснича техніка (від лат. manus — рука, factura — виготовлення), із застосуванням найманої праці. Була поширена в Європі у період від XVI до початку ХІХ ст.

   Мануфактура вотчинна — підприємство, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчинах. Здебільшого займається переробкою сировини, яка виробляється у маєтку. Належить до кріпосної мануфактури, в основному в них застосовується примусова праця кріпаків.

   Мануфактура купецька — базується на вільнонайманій праці, як правило, власниками є купці. Належить до капіталістичного типу мануфактур.

   Мануфактура посесійна — виникає у XVIII ст., у період правління Петра І. Передбачає умовне володіння. Використовує примусову працю приписних робітників; найбільш поширена в галузях важкої індустрії. Належить до кріпосного типу мануфактур.

   Мануфактура розсіяна — виникала, коли підприємець скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, постачаючи їм сировину та знаряддя праці.

   Мануфактура селянська — підприємство, засноване розбагатілим селянином; як правило, виростає з селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю. Капіталістичний тип мануфактури в Російській імперії.

   Мануфактура централізована — виникала за умов, коли наймані робітники об’єднувались підприємцем в одній майстерні.

   Машинно-тракторні станції (МТС) — державні організації, які зосереджували сільськогосподарську техніку і виконували механізаторські роботи в колгоспах і радгоспах. Перша в СРСР та в Україні МТС була організована у 1928 р. в радгоспі ім. Т. Шевченка Березівського району на Одещині. Від червня 1929 р. створення МТС розгорнулося по всіх республіках СРСР. Керував цією справою Всесоюзний центр машинно-тракторних станцій (Трактороцентр). З квітня 1930 р. в Україні діяло його відділення. Протягом 1929—1940 рр. мережа МТС в Україні зросла з 25 до 1227 і обслуговувала майже всі колгоспи. МТС відігравали певну роль у механізації трудомістких процесів, замінивши ручну працю хліборобів. Проіснували до березня 1958 р.

   Меркантилізм — одна з найбільш ранніх цілісних економічних теорій та економічна політика; належить до періоду раннього капіталізму (XV—XVII ст.). Меркантилісти вважали, що головну роль в економіці, у створенні прибутку відіграє сфера обігу, а багатство нації полягає у грошах (ранні меркантилісти) або забезпечується активною зовнішньою торгівлею (пізні меркантилісти).

   Метрополія — країна, що володіє колоніями; центр колоніальної імперії.

   Мілітаризація (економіки) — переведення значної частини національного господарства на виробництво товарів і послуг воєнного призначення.

   Міщанство — суспільний стан за доби середньовіччя і нового часу, до якого належало населення міст і містечок. Основні сфери занять міщан — ремесло, промисли, торгівля, а також сільське господарство. Визначалося суспільно-політичною активністю.

   Монголо-татарська навала — військова експедиція монгольських ординських військ на чолі з ханом Батиєм з метою завоювання величезного простору, створення на ньому світової імперії. Русь зазнала монголо-татарської навали у 1237—1241 рр. Загарбання Давньої Русі полчищами Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням. Одна з причин поразки полягала в розрізненості князівських дій, непідготовленості більшості міст до оборони. Монголо-татарська навала та підкорення давньоруських земель украй негативно вплинула на їх економічний і політичний стан, законсервувала феодальну (удільну) роздробленість, стала перешкодою на шляху відродження державності.

   Натуральне господарство — господарство, яке задовольняє свої потреби виключно за рахунок власного виробництва.

   Націоналізація — перехід із приватної у державну власність основних засобів виробництва (або т. зв. “командних висот в економіці”), центральна ланка комуністичної системи організації виробництва та розподілу продукції. Одержавлення економіки України розпочалося 6 січня 1918 р. націоналізацією банків. Однак унаслідок інтервенції та Громадянської війни націоналізація, порівняно з Росією, затяглася і здійснювалася у три етапи: з січня по березень 1918 р. проведено підготовчу роботу з націоналізації вугільної та металургійної промисловості; у листопаді 1918 — серпні 1919 р. встановлено порядок проведення націоналізації; до 1921 р. вона була завершена у всіх галузях виробництва. 26 травня 1919 р. проведено націоналізацію землі. Земельні відносини, що склалися внаслідок цього, були юридично оформлені в Кодексі законів про землю УСРР (1922 р.).

   Нова економічна політика (НЕП) — перехід більшовицької партії від політики “воєнного комунізму” до еквівалентного обміну між містом і селом на основі ринкових відносин. Започаткований навесні 1921 р. Викликаний подальшою неспроможністю комуністичного розподілу шляхом реквізиції продукції селянських господарств. Упроваджуючи НЕП, держава зберігала контроль над ринком, обмежуючи приватний сектор на користь державного сектору економіки. Згортання НЕПу відбувається наприкінці 20-х років.

   Огніщанин — старший княжий дружинник, боярин, який відповідав за перебіг господарського життя княжого дому, його вотчини. Представник княжої влади.

   Опікунські обов’язки — у західноукраїнських землях обов’язки панів щодо надання допомоги селянам у випадках епідемій та епізоотій, а також витрати на забезпечення рекрутського набору.

   Перебудова в економіці — структурна перебудова в економіці СРСР на основі реорганізації господарських механізмів. Хронологічно визначається з квітня 1985 р. (від обрання М. С. Горбачова Генеральним секретарем ЦК КПРС) до грудня 1991 р., тобто до моменту розпаду СРСР. У цей період керівництвом СРСР було проведено ряд заходів, спрямованих на трансформацію централізованої, планово-розподільчої економіки у модель ринкового соціалізму.

   Переложна система землеробства (переліг) — перенесення оброблюваних ділянок з одного місця на інше, коли земля виснажувалася. Була притаманна землеробству давніх слов’ян, в основному в лісостеповій зоні.

   Підсічна система землеробства — процес вирублювання дерев і кущів та їх спалення в процесі підготовки нової ділянки орної землі, де зола використовується як добриво. З виснаженням землі на певній ділянці, таким самим чином готували іншу, а цю залишали. Така система застосовувалася східнослов’янськими племенами лісової зони.

   Повоз — державна повинність у Київській Русі, що полягала в обов’язку доставляти продукти сільського господарства за розпорядженням князя (феодала) на княжий двір, ринок або в похід. Повозом також називався обов’язок селянина постачати підводи для державних потреб. Повоз поступово замінювався грошовим податком — “повозними грошима”.

   Поволовщина — один з прямих податків в українських землях, які перебували у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої в другій половині XIV — першій половині XVII ст. Поволовщину сплачували всі без винятку категорії залежного селянства. Розмір її коливався залежно від стану селянського господарства (кількості і якості землі, наявності робочої худоби тощо) від 4 до 60 грошів. Скасована на початку Визвольної війни (1648—1676 рр.).

   Поголовщина — прямий податок в українських землях XV—XVII ст. Стягувався від площі землі, кількості худоби (“голів”) та іншого майна. Спочатку поголовщину платили на користь короля та великого князя, а з XVI ст. і на користь магнатів. Після запровадження “волочної поміри” основою визначення поголовщини стала волока. Скасована Б. Хмельницьким.

   Погост — у первісному значенні, ймовірно, гостинний двір, на якому зупинялися князь, духовні особи, а також купці (гості). З середини Х ст. погости стали адміністративно-територіальними одиницями. На чолі погосту стояла посадова особа, яка відповідала за регулярну сплату податків населенням.

   Подвірне оподаткування — система оподаткування населення прямими податками в Московській державі та у Лівобережній Україні. Після перепису населення 1676—1678 рр. царський уряд запроваджує подвірне оподаткування замість посошного. За одиницю обкладання було взято селянське господарство (двір). Зберігалося до запровадження подушного оподаткування.

   Подимне — один з найдавніших прямих податків у Київській Русі і пізніше в українських землях під владою Польщі та Литви. Назва походить від одиниці оподаткування “диму” (двору, будинку) — тяглого селянського господарства. Платили подимне натурою і частково грошима. Поступово перетворюється у звичайний натуральний та грошовий чинш.

   Подушне — основний прямий податок у Російській імперії, запроваджений Петром І замість подвірного оподаткування (1724 р.). Подушне сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворянства, духовенства та осіб, які перебували на державній службі. На Україну податок був поширений у другій половині XVIII ст. У 1863 р. від подушного звільнили міщан і цехових ремісників, унаслідок чого подушне стало становим селянським податком. Скасоване 1887 р.

   Полюддя — щорічний об’їзд у Київській Русі князем і його дружиною власних володінь та підлеглих племен з метою збирання данини в Х—ХІІІ ст. Полюддя здійснювалося переважно пізньої осені, узимку або ранньою весною. Збирали полюддя натурою (хутром, медом, воском) або грошима; було певною формою розрахунку князя з дружиною. Розмір полюддя не був визначеним, а тому виникали зловживання. Після деревлянського повстання княгиня Ольга регламентувала стягнення данини.

   Помірне — торговельне мито в Україні у ХІІ — другій половині XVIII ст., а також у Литві, Московії та Польщі. Сплачувалося з певної міри привезеного товару, а також при його перепродажу. В Україні помірне становило два гроша за одиницю виміру товару. В другій половині XVII ст. у Гетьманщині помірне замінили московським податком, який становив 5 % від продажної ціни товару.

   Поплужне — поземельний податок, що його сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском тощо) в Київській Русі та українських князівствах в ХІ — першій половині XIV ст. Одиницею оподаткування у Київській Русі був плуг, звідси і назва податку. Аналогічний податок у Великому князівстві Литовському та на Чернігово-Сіверщині називався “ланове” (одиниця оподаткування — лан, ділянка площею 16,8—25 га), там селяни платили грошима з лану 10—30 грошів. Поплужне йшло на утримання великокнязівського двору тощо.

   Посадник — намісник князя у землях, що входили до складу Київської держави в Х—ХІІ ст. Посадник був зобов’язаний збирати й доставляти князеві данину.

   Посесійні селяни — категорія феодально-залежних селян у Російській імперії XVIII — першій половині ХІХ ст., які були куплені підприємцями і прикріплені до промислових підприємств (в Україні найчастіше до суконних).

   Посошне — державний поземельний податок у Московській державі у XVI—XVII ст., при стягуванні якого за одиницю оподаткування бралася соха. В українських землях посошне сплачувалося на Чернігово-Сіверщині.

   Поспільство — у містах Західної та Правобережної України в XV—XVIII ст. середня верства міського населення, мешканці, які володіли певним майном у місті і мали права міщан, але тією чи іншою мірою витіснялися патриціатом з органів міського самоврядування (ради й лави). Іноді під поспільством розуміють міську громаду, всіх повноправних громадян міста.

   Посполиті — узагальнююча назва некозацького населення (селян, міщан та ін.) в Україні XV—XVIII ст. З розвитком товарно-грошових відносин і подальшим виділенням міщанства й купецтва в окремі стани ця назва поступово закріплюється лише за селянством. Юридично за посполитими не визнавалося право власності на землю.

   Продовольча розкладка (продрозкладка) — натуральна продовольча повинність. Запроваджена декретом “Про розкладку між губерніями, що виробляють зернові культури та фураж, які підлягають вилученню у розпорядження держави” від 11 січня 1919 р. Передбачала вилучення т. зв. надлишків не за певною, наперед визначеною, нормою, а за фактом наявності відповідних продуктів, у результаті чого відбиралися не лише надлишки, але й частина необхідного у селянському господарстві продукту. В Україні продрозкладку запровадили спеціальним декретом радянського уряду України від 12 квітня 1919 р. На 1919 р. було заплановано вилучити в Україні 139 млн пудів хліба, але заготовлено було лише 10,5 млн пудів; 1920 року з України передбачалося отримати 153 млн пудів хліба. Крім хліба, за продрозкладкою вилучалися й інші продукти селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Вилучення продуктів за продрозкладкою покладалося на продзагони та особливі продовольчі комітети.

   Пропінація — монопольне право магнатів і шляхти Речі Посполитої на українських землях, що входили до її складу, на виробництво та продаж горілки. Слугувала важливим засобом грошових надходжень і збагачення панівних верств населення. Ліквідована з початком Визвольної війни. Згодом поновлена для окремих категорій власників — монастирів, козацької старшини тощо. В Російській імперії, у т. ч. й в українських землях, уже наприкінці XVIII ст. встановлюється державний контроль над виробництвом та продажем горілки. У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, право пропінації було викуплене державою лише у 1875 р.

   Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції шляхом установлення високого заборонного мита на іноземні товари. Супроводжується підтримкою власного виробника. Політика протекціонізму відіграла важливу роль у розвитку мануфактурного виробництва, а пізніше — індустріалізації господарства українських земель у складі Російської імперії.

   Радгосп (радянське господарство) — велике державне сільськогосподарське підприємство, яке створювалося на націоналізованих та конфіскованих радянською державою землях. На відміну від колгоспу (колективного господарства) вважалося, що саме радгоспи є найбільш послідовною формою усуспільнення сільського господарства.

   Раднаргоспи — державні органи, які здійснювали управління дорученими їм галузями промисловості (до 1962 р. будівництвом у межах економічних адміністративних районів). Створені у 1957 р., ліквідовані в 1965 р. На території УРСР було утворено 11 раднаргоспів. Ідея раднаргоспів полягала в тому, щоб ліквідувати суперечності між галузевими й територіальними інтересами. Раднаргоспи поліпшили управління економікою на рівні регіонів, але виявилися неспроможними у розв’язанні галузевих та міжгалузевих проблем. Після їх ліквідації економіка повернулася до галузевої системи управління.

   Рало — з часів первісних слов’ян назва дерев’яного плуга.

   “Революція цін” — різке підвищення цін на товари, яке спостерігалося в країнах Європи після Великих географічних відкриттів у XVI ст. у зв’язку з відкриттям золотих і срібних родовищ Америки та надходженням великої кількості дорогоцінних металів у Європу. В Україні “революція цін” позначилася різким збільшенням виробництва товарного продукту у феодальних маєтках, в яких створюються т. зв. фільварки. Продукція фільварків постачалася на європейські ринки. Ці процеси обумовили значне посилення феодального тиску, адже у фільварках використовувалася примусова праця кріпаків.

   Реза — у часи Київської Русі — лихварський процент. Закон Володимира Мономаха (1113 р.), “Про рези” обмежував розмір відсотка, що стягувався лихварями за грошовими позичками (не більше 20 %). Цей закон створював правову основу для кредитних операцій.

   Рента феодальна — виникла за часів Київської Русі. Здійснювалася у трьох видах: 1) відробіткова (панщина); 2) натуральна (натуральний, продуктовий чинш); 3) грошова (грошовий чинш).

   Ринкова економіка — взаємодія покупців і продавців у сфері товарно-грошових відносин, у результаті якої відбувається реалізація товарів та задовольняються потреби людей.

   Ринкова інфраструктура — система (мережа) установ та організацій, які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку. Окремі її елементи розвивалися з давніх часів паралельно зі становленням торгівлі й у цілому товарно-грошових відносин.

   Ринкові механізми (попит, пропозиція, ціна, конкуренція тощо) — розв’язують три основних завдання: що виробляти, як виробляти, для кого виробляти.

   Роздержавлення економіки — позбавлення держави функцій прямого господарського управління, тобто відповідні повноваження передаються підприємствам. Здійснюється через лібералізацію господарської діяльності та приватизацію власності.

   Розкуркулення — кампанія експропріації селянських господарств у 30-ті роки, складова частина примусової колективізації. Здійснювалася згідно з Постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”. Формально спрямована проти найзаможніших селян (в Україні їх було 1,5 %), на практиці спричинила репресії проти значної кількості середняків, які в Україні складали дві третини селян. Поряд із примусовою колективізацією розкуркулення стало передумовою занепаду сільського господарства й голодомору.

   Рудня — підприємство мануфактурного типу залізоробного виробництва. Зосереджувалися такі підприємства, головним чином, на Чернігівському Поліссі, виробляли сільськогосподарський реманент та інші металеві вироби.

   Рустикальні землі — у західноукраїнських регіонах землі, які знаходилися у спадковому користуванні селян, селянські землі. Юридично власниками рустикальних земель вважалися власники домініальних земель (пани, держава, церква), на користь яких селяни були зобов’язані відбувати різноманітні натуральні та грошові повинності, сплачувати державі поземельні податки. Протягом усього існування рустикальних земель пани намагалися зробити їх своєю власністю всупереч урядовій забороні. Реформа 1848 р. перетворила рустикальні землі на приватну власність селян.

   Рядович — категорія залежного населення у Київській Русі, той, хто живе за угодою (рядом). В умовах раннього феодалізму укладання ряду, тобто угоди, означало, що селянин, який його уклав, потрапляє у феодальну залежність. Досить часто залежність рядовича, яка формально була тимчасовою, перетворювалася на постійну, адже він не мав коштів, щоб викупитися.

   Селяни-данники — категорія залежних селян у XV—XVI ст. у Великому князівстві Литовському і в українських землях (Київщина, Волинь), які входили до його складу. Займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Платили натуральну данину хутром, медом, воском та іншими продуктами. Інколи займалися землеробством. За використання землі сплачували державний податок — серебщину. Виконували інші феодальні повинності. Згідно з Литовським статутом селяни-данники були перетворені на державних селян і кріпаків.

   Селянський поземельний банк (державний) — створений у 1882 р. як посередник між селянами та дворянами з метою скупки дворянських земель і наступного перепродажу їх селянам на умовах довгострокового кредиту. Особливо важливою була його роль у проведенні Столипінської аграрної реформи. Указом від 3 листопада 1905 р. банку збільшено асигнування, а наступними указами від 14 жовтня та 15 листопада 1906 р. зменшено платежі його позичальників і дозволено видавати позички під заклад надільних земель. Через Селянський банк лише у 1906—1910 рр. в Україні селянам було продано майже 500 тис. десятин землі. Надавав Селянський банк і пільгові позички переселенцям, забезпечуючи переселенську політику.

   Сервітути — у феодальному звичаєвому праві — обмежене право користування чужим майном. У Галичині — форма збереження за підданими селянами права користування колишніми общинними землями (головним чином лісами, пасовиськами, луками), які були привласнені шляхтою. Після скасування панщини у 1848 р. ці землі юридично стали власністю шляхти, а селяни одержали право на винагороду або користування ними в обмежених розмірах (збирати квіти, пасти худобу). Ліквідація сервітутів у Галичині, яка розпочалася у 1853 р., була в основному закінчена до 1889 р., здебільшого сервітути були скасовані без будь-якої винагороди селян.

   “Сільський господар” — скорочена назва Всеукраїнської спілки сільськогосподарсько-кредитної та кустарно-промислової і промислово-кредитної кооперації. Створена у 1922 р. для керівництва сільськогосподарськими кооперативами, товариствами та їхніми спілками. Посідала провідне місце у заготівлі та збуті продукції селянських господарств, виходила на зовнішній ринок. Наприкінці 20-х років охоплювала близько 10 тис. сільськогосподарських кооперативів. Напередодні масової колективізації в кооперації брали участь 60 % селянських господарств України. З кінця 20-х років згортає свою діяльність.

   Синдикат — монополістичне об’єднання підприємців, яке бере на себе всі операції купівлі-продажу, позбавляючи тим самим підприємства комерційної самостійності з метою обмеження конкуренції, зростання цін та підвищення прибутку. В українських землях у складі Російської імперії були найбільш поширеною формою монопольних об’єднань (“Продамет”, “Продвугілля”, “Трубопродажа” та ін.). У радянській країні в період НЕПу синдикати виконували ту саму роль для державних підприємств: забезпечували збут продукції, закупівлю сировини, диктували ціни на внутрішньому та зовнішньому ринках.

   Слобідська Україна (Слобожанщина) — регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав — Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства — протягом XVII—XVIII ст. Назва походить від найбільш поширених населених пунктів — слобод — і “вільного” становища населення — свобод. Займала територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької, Донецької, Луганської і Курської областей. Заселялася в основному переселенцями з Лівобережної та Правобережної України.

   Смерди — у Київській Русі — залежні селяни, що віддалися під захист князя та отримували землю в його володіннях (іноді представники переможених племен). Смерди сплачували чинш, виконували воїнські та інші повинності.

   Соляний шлях — торговий тракт, який часто використовувався для транспортування солі з Криму до Київської Русі (звідси й назва), хоча ним возили й інші товари. Починався у Києві. Біля Переяслава містилося одне розгалуження, біля Ромен — друге. Біля гирла р. Ворскли розгалуження з’єднувалося. Далі, починаючи від Переволочної, Соляний шлях ішов правобережжям Дніпра, а поблизу р. Конки повертався на його лівобережжя, біля сучасної Каховки повертав до Перекопа і через нього до Криму.

   Срібляник (срібник) — перша срібна монета, що карбувалася в Київській Русі у Х—ХІ ст. Карбування власних монет було викликане як необхідністю срібних монет в обігу через скорочення надходження арабських дирхемів, так і політичними мотивами: карбування власних монет Київськими князями забезпечувало зміцнення їх авторитету на міжнародній арені та забезпечувало суверенність Давньоруської держави.

   Стація — натуральні побори (борошном, м’ясом та іншими продуктами), які у XIV — першій половині XVI ст. стягувалися з податного сільського населення та міщан Польщі, Литви, України, Білорусі, частково Росії на утримання королівського чи великокнязівського двору, урядовців, війська. У другій половині XVII — на початку XVIII ст. поступово замінена грошовим податком.

   Судебник Казимира IV — перший кодекс кримінального права та судочинства Великого князівства Литовського, Руського та Жомойтського, виданий 29 лютого 1468 р. у Вільні. Базувався на положеннях “Руської правди”, попередніх великокнязівських привілеях, уставах, ухвалах та звичаєвому праві литовських, українських і білоруських земель. Закріпляв за магнатами та шляхтою право феодального імунітету. Діяв до прийняття першого Литовського статуту (1529 р.).

   Тамга — у часи раннього середньовіччя на давньоруських землях — митний збір за перепродаж товарів.

   Тіун — господарський агент князя, посадова особа при князеві, слуга князя, домашній управитель; з Х ст. — збірник податків.

   Товарне господарство — форма ведення господарства, за якої продукти виготовляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж.

   Торговельний баланс — документ, що відображає рух експорту та імпорту товарів між даною країною та іншими державами. Активний торговельний баланс характеризується перевищенням вартості вивезених товарів і послуг з даної країни над їх ввезенням за певний проміжок часу.

   Трест — монополістичне об’єднання підприємців з метою спільного виробництва і збуту; підприємства, що об’єднуються, втрачають як комерційну, так і виробничу самостійність, а керівництво їх діяльністю здійснюється з єдиного центру. Загальний прибуток тресту розподіляється відповідно до пайової участі окремих підприємств. У період НЕПу трестами були територіальні або галузеві об’єднання державних підприємств, “яким держава надає самостійності у проведенні своїх операцій відповідно до статуту, та які діють на началах комерційного розрахунку з метою одержання прибутку”.

   Трипільна система землеробства — організація обробітку землі, яка передбачає, як правило, чергування посівів за принципом: пар, озимі, ярі культури. Набула поширення ще за часів Київської Русі.

   Трудові армії — одна з форм примусового залучення робочої сили в промисловість та на транспорт у період “воєнного комунізму”. Створювались шляхом реорганізації окремих військових підрозділів, в основному використовувалися в таких галузях народного господарства, як транспорт (залізничні війська), видобуток вугілля, лісозаготівля, будівельні роботи. Деякі форми трудових армій зберігалися протягом усього радянського часу (будівельні війська, залізничні).

   Трудові мобілізації — метод здійснення загальної трудової повинності радянською владою. Мобілізації підлягали чоловіки від 18 до 50 років та жінки у віці від 18 до 40 років. Робітників “приписували” до відповідних підприємств та зобов’язували виконувати встановлену норму виробітку. Ті, хто ухилявся від роботи, або самовільно залишав підприємство, підлягали відправці до концентраційних таборів.

   Тяглі люди (селяни) — 1) категорія залежних селян на українських землях у складі Російської держави XV—XVIII ст., котрі виконували натуральні та грошові повинності — тягло. Тяглі селяни поділялися на “чорносошних” (державних) і приватновласницьких, які були зобов’язані, крім тягла, виконувати повинності на користь землевласників. Після того як було запроваджене подушне оподаткування (1722 р.), тяглих селян стали називати податним населенням. 2) На українських землях під владою Польщі, Великого князівства Литовського та у Правобережній Україні у складі Російської імперії (до 1861 р.) — категорія селян, які відбували панщину, обробляючи панську землю своєю тягловою худобою (кіньми, волами) й сільськогосподарським реманентом. Розмір панщини (за “волочною помірою”) встановлювався відповідно до майнового стану селянського господарства (див. “волока”). У Російській імперії відповідно до Інвентарних правил 1847—1848 рр. тягловий двір повинен був відпрацювати щотижня три дні панщини тяглом і один день жіночий, а напівтягловий (або піший) — два дні піших і один жіночий.

   Тягло (від староруського “тягнути”, “відбувати повинність”) — узагальнена назва грошових і натуральних державних повинностей селян в українських землях у складі Російської держави XV—XVIII ст. До селянської реформи 1861 р. тягло було умовною одиницею селянських повинностей, що встановлювалося на селянську родину, в якій є два повних робітники — чоловік (у віці від 17 до 55 років) та жінка (від шлюбу до 55 років).

   Удільна (феодальна) роздробленість — процес децентралізації на Русі, послаблення влади київського князя. Настала незабаром по смерті київського князя Мстислава Володимировича (1132 р.), коли держава стрімко розділилася на півтора десятка земель і князівств. Була спричинена об’єктивним розвитком феодальних відносин у Давньоруській державі.

   Українська Рада Народного Господарства (УРНГ) — центральний орган управління й регулювання економічного життя УСРР на початку 20-х років. Створена у 1920 р. шляхом реорганізації Профбюро. Відала питаннями переходу до НЕПу, розробляла перспективні напрями відбудови й розвитку провідних галузей народного господарства. Зосередила у своїх руках усі економічні важелі, чим сприяла централізації управління. Припинила свою діяльність у вересні 1923 р.

   Універсал — адміністративно-політичний акт розпорядчого характеру (про виступ у похід, розподіл землі тощо), який видавався у Польщі та Україні-Гетьманщині королями, гетьманами, радами конфедерації, сеймами. У XVII — першій половині XVIII ст. універсал — офіційний акт державної влади гетьманської України, що видавався від імені гетьмана. Розрізняють універсали земельні, у справах судочинства, охоронні, військові та службові. У XVIII ст. та у 1917—1920 рр. універсалами називали свої звернення до народу ватажки повстанських загонів. Універсалами називали також маніфести Центральної Ради, що виконували функції основних тимчасових документів конституційного характеру.

   Урбаріальний податок — в українських землях у складі Австро-Угорської імперії грошова повинність, що платилася панові селянами, чинш.

   Урбарія — опис (регулювання) повинностей і оподаткування селян.

   Феодал — монопольний власник феоду, тобто земель, отриманих у вигляді пожалування за службу. Нагромадження великої, юридично захищеної земельної власності в руках феодалів поступово перетворювало їх на керівну верству з власною ієрархічною структурою, що інколи майже повністю зливалася з державною.

   Феодалізм — сукупність політичних, соціальних, економічних та духовних чинників, притаманна певному станові суспільного розвитку, ознаками якої є монопольна власність на землю соціальної еліти у поєднанні з її політичною владою; переважно натуральний характер виробництва та особиста залежність основного виробника — селянина; наявність суспільної ієрархії та юрисдикції, побудованої на приватно-правових принципах, системи індивідуальних договорів; панування релігійного світогляду. В Україні феодалізм розвивався в цілому за східноєвропейськими зразками. Елементи феодалізації спостерігаються до середини ХІХ ст.

   Фермерське господарство — сільськогосподарське підприємство підприємницького типу, засноване на власній або орендованій землі з використанням як власної, так і найманої праці.

   Фільварок — (польське folwark, від нім. Vorwerk — хутір, ферма) — у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у XIV—ХІХ ст. велике багатогалузеве панське товарне господарство, яке ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян. В українських землях фільварок уперше з’явився у XV ст. У більшості українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система почала запроваджуватися з XVI ст., спочатку у великокнязівських маєтках, а потім і в маєтках магнатів та шляхти як найбільш вигідна організація господарства, яка забезпечувала феодалові грошові надходження. Сільськогосподарська продукція фільварків не лише вироблялася, але й перероблялася у вигляді напівфабрикатів і відправлялася на західноєвропейський ринок, де умови її реалізації були найбільш вигідними (див. “Революція цін”). У Гетьманщині фільварки зникли у середині XVII ст. Назва “фільварок” закріпилася за господарствами панів у Правобережжі до 1917 р., а в західноукраїнських землях — до кінця 30-х років ХХ ст.

   Халупники — категорія залежних селян та найбідніших міщан в Україні XVI—XIX ст., які не володіли землею, а лише хатами — халупами, іноді ще й невеликими садибами (до 3 моргів). Халупники наймитували або займалися ремеслом, відбуваючи пішу панщину та інші повинності.

   Холоп — 1) у Київській державі, а пізніше й у Московській — категорія залежного населення, яка за своїм правовим становищем була близькою до рабів. В ХІ—ХІІ ст. термін “холопи” вживався для означення різних категорій залежних людей, але особливо рабів. Холопами ставали внаслідок полону, одруження з холопом чи холопкою, самопродажу або продажу за борги і народження від невільних батьків. Холопи не мали жодних юридичних прав; господар міг необмежено розпоряджатися холопом: продати, вбити, віддати за власні борги, подарувати. За часів Київської Русі з холопів складалася челядь. З XV—XVI ст. холопи поступово перетворюються на кріпаків. 2) У Речі Посполитій холопи — загальна назва залежних селян.

   Хрестові походи (1096—1270) — походи, організовані західноєвропейськими феодалами та католицькою церквою на Близький Схід (до Сирії, Палестини, Північної Африки) під гаслами боротьби проти “невірних” (мусульман), за звільнення Гробу Господнього та Святої землі у Палестині. У часи Київської Русі з початком Хрестових походів починає втрачати значення шлях “із варяг у греки”.

   Хутір — в українських землях з часів Визвольної війни — дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. За Столипінською реформою хутір — це земельна ділянка, що виділялася у приватне володіння селянській родині з перенесенням на неї садиби.

   Церковні селяни — категорія феодально-залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій, що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. Відносини церковних селян та церковних установ нормувалися не спеціальним церковним правом, а загальними нормами підданства. У результаті секуляризаційних реформ 40-х років ХІХ ст. на Правобережній Україні та 80-х років на Лівобережній церковні селяни були переведені у безпосереднє відання держави.

   Цехи (від нім. Zeche — спілка, гільдія) — корпоративні союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську і особисту незалежність, монополію заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку. Цехи як виробничо-правова організація, близька до класичних західноєвропейських об’єднань ремісників, з’явилися в українських містах разом із наданням їм магдебурзького права, спочатку в Галичині (XIV ст.); розквіт же цехового ремесла тут припадає на XVI—XVII ст.; коли цехова система в Західній Європі вже занепала. Цехи в Україні мали свої особливості: тут була відсутньою абсолютна замкненість, існувала значна кількість позацехових майстрів-партачів тощо. У другій половині XVII—XVIII ст. у Гетьманщині до цехів входили не лише міські ремісники, але й ремісники-козаки та ремісники навколишніх сіл. У Лівобережній Україні залишки цехової організації збереглися до кінця ХІХ ст.

   Челядь — назва залежного населення у Київській Русі. До ІХ ст. вживалася для означення рабів у стані патріархального рабства; у ІХ—Х ст. — раби, які стали об’єктами купівлі-продажу. Згодом (з ХІ ст.) — збірна назва населення феодальної вотчини, яке знаходилося у різних формах залежності (холопи, закупи, смерди і т. д.). В Україні у XV—ХІХ ст. челяддю називали слуг у господарстві.

   Червінець (рос. — червонец) — 1) російська назва іноземних дукатів, головним чином голландського карбування. Назва “червінець” походить від кольору високопробного золота, яке тоді називали “червоне”. Вперше в обігу Російської держави з’явився за реформою Петра І у 1701 р. і важив, як і золотий дукат, 3,4 г золота. Знову червінець запроваджено в радянські часи в ході грошової реформи 1922—1924 рр. Вага цього червінця становила 7,74 г чистого золота. До кінця 1926 р. вільно обмінювався на золото на валютних ринках як внутрішньому, так і зовнішніх. З початком індустріалізації та збільшенням емісії грошей червінець знецінився, і залишився засобом платежу лише всередині країни.

   Чинш (старослов’янське — киньсъ; польське — czyncz; від нім. Zins — податок; першодж. лат. census — перепис майна) — у середньовічній Європі — регулярний фіксований податок грошима чи натурою, який платила державі або сеньйору (власникові землі) категорія вільного населення (селяни, городяни), позбавлена власності, за право безстрокового спадкового користування землею. В українських землях селяни сплачували чинш з XIV ст. Як правило, розмір чиншу визначався звичаєвим правом або постановами уряду.

   Чиншові селяни — категорія особисто вільних селян в українських землях під владою Великого князівства Литовського, Польщі та Російської імперії у XIV—ХІХ ст.

   Чумацтво — торгово-візницький промисел. Основна номенклатура чумацької торгівлі — сіль, риба, ліс, дьоготь, вироби ремесла і промислів, пізніше — хліб, сільськогосподарська продукція. Перші чумаки з’явилися на Наддніпрянщині у другій половині XVI ст. У XVIII ст. чумацтво перетворилося на одне з найважливіших позаземлеробських занять козаків і державних селян, поширюється на Півдні, у Криму, в Галичині. Основним транспортним засобом чумаків були мажі — пароволові або четвероволові вози. Для безпеки чумаки об’єднувалися у валки, які очолювали отамани. Припинило існування у другій половині ХІХ ст.

   Шарварок (від нім. Scharwerk — спільна робота) — додаткова (крім панщини) феодальна повинність в Україні XV—XVIII ст.: праця на будівництві та ремонті шляхів, мостів, гребель, панських осель тощо. Розмір шарварку не був постійним і становив до 24 робочих днів на рік з селянського двору. На Лівобережній Україні шарварок був скасований унаслідок Визвольної війни, а на Правобережній проіснував до реформи 1861 р.

   “Шлях із варягів у греки” — торговельна магістраль між Балтикою і візантійськими землями (“греками”) доби Київської Русі. Літописна назва — Гречник. Проходив від Києва Дніпром через дев’ять його порогів до літописного міста Олешня у гирлі Дніпра (Кінбурнський півострів) і далі уздовж західного узбережжя Чорного моря до Константинополя та інших візантійських портів. Активно використовувався також шлях уздовж Дніпра суходолом до кримських колоній Візантії. На північ проходив від Києва до Новгорода і далі до Скандинавії. Інший маршрут — від Києва до Смоленська і далі Західною Двиною до Готланда.

   Шляхта, шляхетство — дворянський стан у Польщі, Литві, Україні у XIV—XVII ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були т. зв. можновладці — магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком шляхти було відбуття військової повинності в обмін на різноманітні привілеї.

   Ярлик ханський (від тюрк. ярл-ек — наказ, веління) — грамоти ханів Золотої Орди, що надавали право на управління окремими державами чи областями, підлеглими Орді. Наданням ярлика хани затверджували руських князів у їхніх удільних князівствах. Ярлики — важливі історичні документи, що містять відомості про адміністративно-територіальний устрій Золотої Орди, види та порядок феодальної залежності. Ярликами ханськими називались також дипломатична документація або документи, що стосувалися внутрішнього управління в Золотій Орді, а після її розпаду — у Казанському, Астраханському та Кримському ханствах.