1. Особливості економічного розвитку українських земель з найдавніших часів до середини ХVІ століття

   • Походження української народності та зародження її господарської культури.
   • Господарство східних слов’ян.
   • Господарський розвиток Давньоруської держави.
   • Економічні причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.
   • Господарство українських земель під владою Польщі та Литви.

   Значна частина сучасних істориків твердить, що український народ є автохтонним на тих територіях, які займає й донині. Формування його відбувалося досить складними шляхами. Предки українців належали до різних етнічних утворень, які існували на території Східної Європи, останнім з яких були східні слов’яни. Проте обмежитися оглядом господарського життя східних слов’ян було б недостатнім, адже корені його лежать у попередніх поколіннях, тому слід хоч коротко зупинитися взагалі на зародженні господарської діяльності на наших землях.
   Перші сліди людської, а отже, і господарської діяльності на українських землях були залишені ще в добу палеоліту. Як стверджує В. Голобуцький, “Україна... належить до тих районів земної кулі, де вперше з’явилися люди”. Археологічні дослідження дають право стверджувати, що перші люди з’являються тут близько 1 млн років тому, а їх господарська діяльність, якщо її так можна назвати, є надзвичайно примітивною — збиральництво та випадкове полювання. Вони не мають ще навіть жител, живуть великими громадами — стадами, це швидше не люди, а напівтварини — архантропи. Проте саме в період палеоліту відбувається й формування певних господарських та суспільних традицій, створення та вдосконалення знарядь праці, мисливської зброї, житла тощо. Адже ця доба тривала дуже довго, приблизно до 8 тисячоліття до Р. Х. Наприкінці її на території України вчені виокремлюють уже три господарські системи, тісно пов’язані з природними зонами, — північною лісовою та південними степовою й гірського Криму.
   Названі природні зони різнилися фауною, а тому й особливостями організації привласнювального господарства, власне, прийомами полювання та питомою вагою таких його складових, як збиральництво та рибальство. У лісовій смузі переважало мисливство, але в різних зонах полювали на різну звірину: на Прикарпатті полювали на оленів, у степу — на турів і диких коней, у Криму — на кабанів, сайгаків, косуль та ін. У степовій зоні мисливство активно доповнювалося збиральництвом та рибальством. У багатому природними ресурсами Середньому Подніпров’ї виникають стаціонарні поселення, що пояснюється широким використанням водних ресурсів.
   У соціальному плані основою суспільства була громада (община); громади об’єднувалися у племена, які можна назвати протоетносом, адже їх характеризували спільна територія, спільна або схожа мова, нарешті, усвідомлення своєї відмінності від інших. У громадах того часу провідним осередком поступово стає родина.
   Власне, про історію господарства як такого слід говорити вже у період неоліту, коли людство переходить до принципово нової організації господарської діяльності — відтворювального господарства, яке характеризується перш за все землеробством, а також скотарством. Цей перехід означав кардинальний поворот в історії людства, відкрив безмежні перспективи для розвитку суспільства. Зрозуміло, що розвиток привласнювального господарства завжди стримується можливостями природи, адже від неї не можна взяти більше, ніж вона дає сама. І лише з переходом до господарства відтворювального люди отримали можливість створювати відносно постійні поселення, виникла можливість поліпшення побуту. Збільшена продуктивність праці дозволила їм робити значні матеріальні запаси та приділяти більше часу діяльності, котра не була пов’язана з отриманням засобів до існування (мистецтво, релігія).
   “Неолітична революція” відбувалася не раптово. Зміни, що відбувалися у господарському житті, були поступовими. Полювання та землеробство дуже довго доповнювали одне одного, а пасовищне тваринництво було лише перехідним етапом. Завдяки вдосконаленню технологій у сільському господарстві воно стало більш ефективним і продуктивним. Лише внаслідок цього зменшується роль мисливства, але воно не втрачає свого значення і в подальші часи. Усі вдосконалення згаданого періоду (а їх дуже багато) носили цілком природний характер пристосування до ворожого оточуючого середовища.
   Знаряддя праці первісних землеробів були дуже примітивними: першим був серп з крем’яними лезами, який використовувався спочатку для збору насіння диких рослин, а потім урожаю зернових. Першим знаряддям обробки землі була просто палиця, потім — мотика (кам’яне лезо, прикріплене до дерев’яної ручки), землеробство такого типу називалося мотижним. Більш досконалі знаряддя — плуги, що тягли коні або воли, з’являються значно пізніше (приблизно, як пише Р. Камерон, у ІІІ або IV тисячолітті до Р. Х.).
   Освоєння землеробства та скотарства дало також поштовх до освоєння цілого ряду виробництв. Зокрема, з’являються селища зі стаціонарними оселями, якість яких уже досить висока, з різними господарськими спорудами. Для їх будівництва починають широко застосовувати глину, якою спочатку обмазували стіни, потім робили цеглу-сирець, котру використовували для кладки стін, нарешті цю цеглу обпалювали і пускали у будівництво. Глину починають також широко застосовувати і для виготовлення різних речей домашнього вжитку та ритуальних.
   Дуже важливим напрямом застосування глини у неоліті стає виробництво посуду. Власне, деякі вчені вважають, що “кераміка була першим штучним матеріалом, винайденим людиною” Адже використання глиняного посуду значно змінило харчування людей, створило можливості варити їжу, повніше використовувати якості продуктів, нарешті, більш ефективно зберігати припаси. І хоча такий посуд значно крихкіший, ніж з каменю, але й виробництво його менш трудомістке. Удосконалення гончарного виробництва привело до появи гончарного круга, який було винайдено до появи транспортного колеса.
   Ще один важливий винахід того часу — прядіння і ткацтво, якому передує плетіння. Спочатку люди використовували волокна диких рослин — конопель, кропиви, льону, навіть лико дерев. Але вже у VII—V тисячоліттях до Р. Х. у різних регіонах з’являється окультурений льон та бавовна. Щодо вовни, то її поява раніше ІІІ тисячоліття до Р. Х досить сумнівна, але, враховуючи досить раннє одомашнення овець і кіз та досить просту технологію виготовлення вовняного прядива (набагато простішу, ніж з рослинного волокна), можна вважати, що й ці тканини з’явилися досить рано.
   Доба неоліту позначається й появою металургії. Систематичне виробництво міді розпочинається, як вважає Р. Камерон, не раніше V тисячоліття до Р. Х. Власне, з появою металевих виробів (спочатку мідних, а потім бронзових) розпочинається вже енеоліт — мідно-кам’яний вік.
   Існування осілих землеробських поселень дозволило перейти до більш розвиненого поділу праці, що, як відомо, веде до певної спеціалізації та підвищення її ефективності й технологічного прогресу. У суспільстві починають формуватися нові відносини власності щодо землі, худоби, продуктів, реманенту, на перший план висувається родина, з родин складається рід, який регулює внутрішнє й зовнішнє життя громади. Всередині громади визначальною стає не лише кровна спорідненість, але й територіальне сусідство (первісносусідська громада). Такі громади мали тенденцію до поділу, що приводило до утворення споріднених громад, які стали основою майбутніх племен.
   Поділ праці та відповідна спеціалізація, виникнення й розвиток нових галузей (гончарство, металургія) вимагали вдосконалення обміну, виникнення торгівлі. Характер обміну змінювався відповідно до відстані, куди перевозили товари. Імовірно, що всередині громади обмін визначався певними традиціями, але поза межами громади, ураховуючи іноді досить великі відстані перевезень товарів, виробництво яких було локалізованим (наприклад метали), це було неможливим. Виникла потреба у визначених формах організації обміну. Можливо, такими першими торговцями металом стали скотарі-кочівники.
   Територія України, як і Європи взагалі, не входила до первинних осередків виникнення відтворювального господарства. Вченими доведено, що землеробство виникає перш за все в тих регіонах, де є велика кількість диких злаків. Такі центри сучасна наука розміщує в Африці (2) та Азії (3), для Європи найбільшого значення набув передньоазійський центр, сірійсько-палестинський регіон. В Україні ж поширення землеробства та тваринництва пов’язано з блискучою хліборобською культурою трипільців (назва археологічної культури походить від с. Трипілля на Київщині, де вперше знайдено її залишки).
   Немає чіткого визначення періоду існування трипільців, хоча регіон їх розселення визначається досить конкретно: від Дністра до Дніпра і ще далі. А от період існування їх у різних авторів різний: від VI (V, IV) до IV (ІІІ, II, I) тисячоліття до Р. Х. Більшість авторів, які пишуть про цей період в історії України, вважають, що між трипільськими племенами та предками українців — східними слов’янами — існував нерозривний зв’язок, автори ж сучасного дослідження К. Бунятян, В. Мурзін та О. Симоненко категорично відкидають це.
   Рівень культури трипільців був надзвичайно високим і позначався на всіх сферах їхнього життя. Вже на ранньому етапі трипільці жили невеликими общинами (50—70 осіб), їх оселі являли собою напівземлянки або наземні будівлі з дерева, обмазані глиною. Кожна родина мала не лише свою оселю, але й садибу, вела власне господарство: обробляла землю, доглядала за худобою, забезпечувала себе реманентом і необхідними побутовими речами. Трипільці мали майже всі відомі види домашньої худоби (корів, кіз, овець, свиней, коней), яку тримали у загонах, а на зиму заготовляли для неї корми. Але цієї худоби було ще небагато, і нестачу м’яса надолужували полюванням.
   Значно більшу роль, ніж скотарство, відігравало у трипільців землеробство. Родючі ґрунти між Дніпром та Дністром давали можливість вирощувати зернові (ячмінь, пшеницю, просо). Землю розпушували мотиками, а пізніше сохою, в яку впрягали пару волів. Урожай збирали за допомогою дерев’яних серпів з крем’яними вставками, молотили ціпами; зерно мололи на ручних зернотерках. Проте землеробство носило екстенсивний характер і вимагало додаткових джерел поповнення продуктів. Такими джерелами залишалися полювання, збиральництво, а також рибальство.
   Досить високого рівня у трипільців досягло домашнє виробництво. Як зауважує В. Голобуцький, виготовлені ними з кременя, кісток або дерева знаряддя праці відзначалися високою майстерністю, вони вміли висвердлювати отвори в молотках, сокирах за допомогою кам’яної трубки, яка, підкреслює він, була вже примітивним механічним пристроєм.
   Майже всі автори підкреслюють надзвичайну майстерність трипільських гончарів, які використовували у своєму виробництві досить досконалу для тих часів гончарну піч з двома камерами — нижньою для вогню та верхньою для обпалювання посуду. Трипільський посуд вражає багатством форм та орнаментів, але виготовлений ще без застосування гончарного круга.
   На середньому етапі свого розвитку трипільська культура поширилася майже по всій Правобережній Україні. Селища цього періоду найчастіше розташовували на високих місцях, оточували ровами. Вони були вже набагато більшими за ті, що існували на попередньому етапі. Як правило, група глинобитних осель розташовувалася по колу. Так, у Кіровоградській області було відкрито поселення, де житла, побудовані з плетеної лози та обмазані глиною, розташовувалися у п’ять кіл. Житла мали чотири стіни, двері, ґанок, двосхилу солом’яну стріху; всередині житла розташовувалася піч, сховище для збіжжя; підлога такої будівлі була з випаленої глини.
   Посередині селища знаходився майдан з громадськими будівлями, який, очевидно, використовувався як місце громадських зборів, виконання релігійних обрядів тощо. Розташування жител по колу, очевидно, мало не лише оборонне, але й господарське значення (можливо, сюди заганяли худобу). Треба зазначити, що в цей період зростає значення скотарства, особливо у степовій смузі, що можна пояснити підвищенням продуктивності землеробства. Саме в цей час і з’являється вже названа соха. Подібного типу селищ на Україні знайдено декілька, зокрема Майданецьке (1575 осель, розташованих у 10 кіл), а також Тальянки на Черкащині, найбільше серед знайдених (близько 3 тис. осель).
   На пізньому етапі існування трипільської культури все більшого значення набуває скотарство. Відбувається відокремлення землеробських племен від скотарських, власне, перший великий поділ праці. Серед археологічних знахідок цього періоду вже з’являються металеві вироби — мідні, бронзові, а потім і залізні.
   Н. Полонська-Василенко стверджує, що трипільська культура в Україні залишила виразні сліди, які виявляються у способах будівництва житла, розписах коминів, печей, у народних вишивках, писанках та ін., що має підтверджувати автохтонність українського народу на своїх землях.
   Наступний період (І тисячоліття до Р. Х. — початок І тисячоліття після Р. Х.) став надзвичайно важливим етапом у розвитку населення українських земель. Як стверджують автори сучасного дослідження “На світанку історії”, зовсім невипадково існує декілька визначень цієї епохи — за археологічною класифікацією це була залізна доба, а за визначенням істориків — скіфський період та становлення перших державних утворень.
   І дійсно, вже на початку І тисячоліття до Р. Х. залізо починають використовувати мешканці Північного Причорномор’я, надалі воно поширюється й на північ. Надзвичайні переваги цього металу перед бронзою, його міцність, відносна легкість в обробці, нарешті, доступність сировини (болотяні руди були поширені по території майже всієї сучасної України) обумовили інтенсивність його впровадження.
   Залізо істотно підвищило продуктивність праці у всіх галузях, де його застосовували. Залізні знаряддя праці ремісників перевищували за своєю ефективністю всі досі відомі, як крем’яні, так і мідні та бронзові. Залізні наконечники для рала, металева сокира та інший реманент значно полегшує та підвищує продуктивність праці землероба, дає можливість різко розширити ріллю та збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. З’являються й інші залізні речі (ножиці, щипці, напилки та інші речі домашнього вжитку, залізна зброя), що істотно розширює можливості ремісничого виробництва та сприяє другому великому суспільному поділу праці — відокремленню ремесла від сільського господарства.
   Цей період також характеризується остаточним поділом між землеробством та скотарством, виділяються їх регіони (лісостепова зона — орне землеробство, а Причорноморські степи — кочове скотарство). Унаслідок цього в межах згаданих двох регіонів остаточно формуються різні культурно-історичні області з відмінним способом життя, побутом і звичаями, тенденція до чого простежується ще за доби енеоліту.
   Не менш важливим чинником формування відповідної господарської культури була грецька колонізація Північного Причорномор’я (VII—VI ст. до Р. Х.), у результаті чого “виникає унікальна контактна зона, де взаємодіяли три різні за своєю природою світи — степових кочівників, осілих землеробів лісостепу та мешканців античних центрів... У межах Північного Причорномор’я поступово складається своєрідний симбіоз різних господарських систем і культур. Одним з найяскравіших прикладів такого симбіозу є Велика Скіфія — одне з перших державних утворень Східної Європи, що об’єднало під владою іраномовних кочових скіфів різні за походженням племена та народи, серед яких були і предки східних слов’ян”.
   Проблема зародження українського етносу, часові рамки, джерела та історичні корені українського народу є достатньо складною та дискусійною проблемою. Існує цілий ряд різних думок, про що вже йшлося вище, але всі історики вважають, що безпосередніми предками українців були східні слов’яни Середнього Подніпров’я, які належали до групи індоєвропейських народів. Академік Б. Рибаков виділяє чотири основні етапи життя слов’янських племен, послідовний розвиток яких привів до формування трьох братніх народів — українського, білоруського та російського:
   1. Розвиток протослов’янських племен у надрах індоєвропейської єдності, поза межею центрів розвитку.
   2. Відособлення слов’ян в енеоліті, розвиток внутрішніх контактів, перші зустрічі зі степовими кочівниками, освоєння заліза. Саме в цей період відбувається виокремлення слов’ян Середнього Подніпров’я (VI—IV ст. до Р. Х.) як основи української нації.
   3. У результаті розгрому сарматами слов’яни просуваються на північ, асимілюючи литовсько-латиські та фінно-угорські племена, у результаті чого утворюються нові зони розселення. На півдні зберігаються традиції праслов’ян, а на півночі, де відбуваються прямі контакти з іншими племенами, створюються передумови формування білоруського та російського народів.
   4. Утворення та розвиток першої східносло’янської держави — Київської Русі, коли слов’янство вийшло на європейську та світову арену.
   Аналізуючи найдавніший період слов’янської історії, Б. Рибаков наводить і для нього періодизацію:
   1. Мовні попередники слов’ян (V—III тис. до Р. Х.). Формувалися з племен північної окраїни індоєвропейського масиву. Землеробські племена неоліту та енеоліту розселялися на північ від європейського гірського бар’єру (Рудні Гори — Судети — Татри — Бескиди — Карпати), поступово асимілюючи місцеві мисливські племена, що жили тут з часів палеоліту.
   2. Протослов’яни (кінець ІІІ — початок ІІ тис. до Р. Х.). Цей етап проходив в умовах швидкого розвитку скотарства, озброєних зіткнень через пасовища та худобу, кочових переселень.
   3. Праслов’яни (з XV ст. до Р. Х.). Кінець праслов’янського періоду, який характеризується відмежуванням східних, західних та південних слов’ян вже у І тис. після Р. Х.
   Б. Рибаков відносить до праслов’ян і скіфів-орачів, які мали тісні зв’язки з грецькими містами-колоніями (експортували хліб), що досить істотно позначилося на їх соціальному розвитку. Саме цей етап Б. Рибаков розглядає як перший етап прискорення історичного процесу в праслов’ян, коли вперше відбувся поділ на дві культури — західну та східну (археологічні лужицька на заході та скіфська на сході культури).
   Другий відступ від єдності слов’янського світу Б. Рибаков відносить до ІІ—ІV ст. після Р. Х. і характеризує його для східних слов’ян як ще один злет у соціально-економічному розвитку, котрий пов’язує із впливом Риму, який впритул наблизив свої кордони до слов’янського світу й вів взаємовигідну торгівлю із сусідами. Власне, це був період відродження зовнішнього хлібного ринку для східнослов’янських землеробів.
   Надзвичайно цікаве вирішення питання щодо коренів східного (і взагалі) слов’янства пропонує Б. Рибаков. Відомо, що слов’ян в античній літературі називали венедами, і що лише після великого їх розселення виникає цілий ряд племен — поляни, деревляни, сіверяни, а також кривичі, уличі, тиверці, з’являється також і назва слов’яни. Він стверджує, що у зоні розселення праслов’ян племена мали назви із закінченням “ни”, а в зонах колонізації — “чі” або”ці”. Стосовно ж племен, назви яких у зонах колонізації мають закінчення “ни” (наприклад словени), то їх треба розглядати дещо з іншого боку, як тих, що вийшли із землі “вене”, тобто венедів. Усе це стосується не лише східних, але й інших слов’ян.
   Отже, географічне розміщення етноніму “словени” у різних його варіаціях (словаки, словенці, словінці, словини тощо) по периферії праслов’янського розселення можна визначити таким чином:
   а) усередині давнього праслов’янського ареалу союзи племен носили імена типу “поляни”, а спільне для всіх ім’я — венеди (венети);
   б) поза праслов’янським ареалом, у зоні пізнішої колонізації союзи племен стали йменувати за новим принципом (на зразок “радимичі”,“в’ятичі”). Загальною назвою для всіх венедських колоністів у різних місцях було “словене”, тобто тих, що вийшли із землі венедів.
   Отже, українські землі, за твердженням відомого російського вченого, потрапляють у зону праслов’янського ареалу, що ще раз підтверджує автохтонність нашого народу на цій землі.
   Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне землеробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окремих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був добривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.
   У лісостеповій зоні слов’яни мали постійне місце проживання, селились на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов’яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунту. Поле обробляли й засівали до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж урожайність падала, поле залишалося для “відпочинку”, а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато, і слов’яни завжди мали хороші врожаї. До інтенсивного землекористування слов’яни переходять лише у VІІІ ст., що пояснюється певним покращанням кліматичних умов та зростанням населення. Приблизно в цей же період починають переходити до двопілля, яке, щоправда, не витісняє повністю переліг або підсічне землеробство.
   Вирощували слов’яни пшеницю-двозернянку (полбу), інші сорти пшениці (голозерна, м’яка карликова) просо, ячмінь, жито, овес. Відомі були й технічні культури — льон, коноплі, а також городні — горох, ріпа, цибуля, часник. Археологічні дослідження показують, що з часом відбувається зростання посівів голозерних пшениць та жита.
   Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.
   Відсутність достатніх писемних пам’яток цієї епохи робить надзвичайно важливими для вивчення господарського життя наших предків археологічні дослідження. Аналіз археологічного матеріалу дає можливість з певною точністю встановити структуру господарства, частку тих чи інших видів господарської діяльності. Так, аналіз остеологічного матеріалу дозволяє встановити склад свійського стада. Перше місце у слов’янських господарствах стабільно посідає велика рогата худоба, на другому — свині, на третьому — дрібна рогата худоба. Кінь переважно посідає четверте місце. Наявність кісток домашньої птиці в розкопках підтверджує розвиток птахівництва.
   Значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство відігравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.
   Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту.
   У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збільшуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.
   Слід зазначити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту привели до кардинальних змін у соціальній сфері. Різко знизилася потреба у спільному обробітку землі, що привело до того, що земля, у першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. У результаті відбувається поступовий розпад родових патріархальних зв’язків і перехід до сусідської територіальної громади (общини). Крім того, якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи. Військова та племінна знать починає концентрувати у своїх руках цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально-залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.
   У ІV—VІІ ст. у східнослов’янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла — залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Важливо, що в цей час на найвищому рівні були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що головним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа. Металургійне виробництво одним з перших виділилося в окрему галузь. Значення його дедалі зростає, а сам процес виробництва вдосконалюється. З середини І тисячоліття металургія відокремлюється від ковальства, виникають невеликі виробничі осередки, які забезпечували металевими виробами вже певний ареал (одну або декілька громад і навіть ціле плем’я). Так, наприклад, значним спеціалізованим центром з виробництва заліза було поселення в Гайвороні на Південному Бузі, виробничі потужності якого могли задовольнити потреби в залізі цілого племінного союзу.
   Помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько 30 назв), серед яких — землеробські знаряддя, ремісничі інструменти та предмети озброєння. Удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою. Для підвищення якості залізних виробів почали застосовувати цементацію заліза, наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці, техніку пластичної обробки металу. І хоча в цей час ремісники виготовляють свою продукцію на замовлення, а не на продаж, загальна тенденція розвитку металургії поступово наближувала її до ринку.
   Кольорова металургія на території України була представлена лише виробництвом прикрас, кінського спорядження, а також дуже зрідка — посуду, виробництво якого потребувало значної кількості сировини, а власних запасів її в українських землях не було, мідь та бронза в основному використовувалася у повторній обробці. Зрозуміло, що прикраси мали досить обмежений попит, отож і виробництво їх було обмеженим. Але з часом ускладнюються та вдосконалюються технологічні прийоми створення ювелірних виробів, з’являються прикраси з дорогоцінних металів, а також виготовлені з використанням складних технологічних прийомів (наприклад, виїмчаста емаль). Продукування таких виробів вимагало досить високої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмками заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм такого ажурного, високохудожнього вигляду, що він вражає нас і нині.
   Дуже поширеним було виробництво так званих пальчастих фібул, які мали попит не лише на слов’янських ринках. Східнослов’янські ювеліри виробляли також браслети, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню; скроневі кільця, бляшки для поясів, різні підвіски, нашийні гривні та ін. Асортимент ювелірних виробів перевищував сотню. Технологія виробництва була дуже складною, секрети деяких виробництв і на сьогодні є не з’ясованими.
   Уже у другій половині І тисячоліття поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинника, общинних старійшин, жінок різних соціальних рівнів, а також простих общинників. Це все створює певний стиль, притаманний представникам різних племен східного слов’янства.
   Досить високого рівня досягло у східних слов’ян виробництво глиняного (керамічного) посуду. Відомо, що виробництво посуду розпочалося ручним способом, переважно жінками, для своєї родини. З появою гончарного круга та спеціалістів гончарів воно набуло статусу ремесла. І хоча І тисячоліття застає слов’ян на рівні ручного виготовлення глиняного посуду, але навіть такий ручний спосіб, як це підтверджують археологічні знахідки, дозволяв виробляти його на продаж. З появою ж гончарного круга виробництво кераміки значно зростає.
   Говорячи про ремесло у давніх слов’ян, не можна не зупинитися на деревообробці, яка досягла значного рівня. В. Д. Баран стверджує, що вже у першій половині I тисячоліття давні слов’яни знали токарний верстат для деревообробки, який використовували для виробництва посуду. “Очевидно, — пише він, — деревообробка досягла рівня спеціалізації у галузі будівельного і столярного виробництва”.
   Зберігається й виробництво прикрас або речей повсякденного вжитку з кістки, рогу, а також каменю. При цьому слід зауважити, що досить велика кількість згаданих речей серед археологічних знахідок дозволяє зробити висновок, що й вони вироблялися вже не для власного споживання, а на продаж. Стосовно ж прядіння, ткацтва, пошиття одягу та взуття, то ці виробництва продовжують залишатися на рівні домашніх промислів.
   Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині її, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін, — “градів”, які поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.
   Відокремлення ремесла від сільського господарства, зростання товарного виробництва у VІІ—Х ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов’янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Крім того, торгівля обумовлювала також об’єднання слов’янських земель у перші протодержавні утворення — племінні союзи — полян, деревлян, сіверян, волинян та ін. З розпадом родоплемінного ладу та появою класів у VІІІ—ІХ ст. цей процес набирає сили. За свідченнями арабських авторів, уже у VІІІ—ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська та Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею з центром у Києві. Саме воно й стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого утворилася Давньоруська держава.
   Отже, становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з’явилися задовго до утворення Давньоруської держави.
   Стародавні літописи зазначали, що поляни, деревляни, волиняни та інші слов’янські племена мали певні державні утворення на чолі з князівськими династіями вже у VI—VIII ст. Такі утворення — результат розвитку феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, коли органи племінного управління поступово переростають у державні, а союзи племен — у “княжіння” та “землі” державного типу. Поступово влада князів окремих племен поступається владі князя союзу племен, унаслідок чого і виникали слов’янські князівські династії. Такою династією у полян стає, наприклад, “рід Кия”, який, як вважають деякі українські вчені (приміром Р. Іваниченко), правив у Києві до появи тут Рюриковичів. У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи.
   Власне, походження держави у східних слов’ян тривалий час залишається надзвичайно дискутованою проблемою. Більше 200 років учені сперечаються, кому належить честь заснування Київської Русі: варягам (норманська теорія) чи хозарам, або іншим тюркським народам (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження правлячої князівської верхівки, наприклад), але повністю ігнорують те, що державність — це результат тривалого соціально-економічного й політичного розвитку, і її не можна привнести ззовні.
   Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, закладалися основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби.
   Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване “полюддя”. Князі самі або через своїх “посадників” об’їжджали підвладні їм території і збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали в листопаді й не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — відправляли її до Києва. Крім полюддя, існував також “повоз”: населення тих земель, куди не дійшли князь або його посадники, повинні були самі довозити данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і розправу за тими скаргами, з якими населення зверталося до князя.
   Така форма збирання данини була відома ще з VI—VIII ст. і тривалий час нічим не регламентувалася. Але після повстання у Деревлянській землі 945 р., під час якого було вбито князя Ігоря, княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки, а також час і місце її збору. Такими місцями стали “погости”, де також почали збиратися торгові люди. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був “дим”, а з окремого господарства — плуг або рало (норма землі, якою користувалася родина). Поступово данина перетворюється на податок на користь держави або на феодальну ренту на користь феодала.
   Не раз, відправляючи своїх дружинників на збір данини, князі закріплювали ті чи інші землі за ними “на прокорм”. Так зробив, наприклад, князь Ігор, який передав своєму воєводі Свінельду частину Деревлянської землі. Крім того, князь міг нагородити своїх дружинників землею за службу або просто віддати їм частину власних володінь. Усе це сприяло зростанню феодального землеволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починали виконувати на користь князів і бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.
   Відомо, що основою феодального землеволодіння є повна власність феодала на землю та неповна на залежного (покріпаченого) селянина. Проте слід зазначити, що феодальні відносини у Київській Русі не були визначальними і ще довгий час зберігалася міцна патріархальна сусідська громада (община), що можна пояснити багатьма причинами, у тому числі й наявністю вільних земель, куди мали можливість перейти селяни.
   Селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Поступово частка останніх збільшувалася, адже їхнє дрібне господарство було дуже нестійким. Процес розорення смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї у посушливі або дощові роки тощо. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди — “ряду” — відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали “рядовичі”, їх залежність формально була тимчасовою, але зазвичай ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від бояр чи когось іншого позичку (“купу”) і до її повернення перетворювалися у так званих боргових рабів, які повинні були працювати у господарстві кредитора до повного повернення позички. Якщо “купу” брав селянин, то він перетворювався на “ролєйного закупа” і повинен був своїми знаряддями праці відпрацьовувати борг разом з відсотками (“резами”). Якщо борг погашався, то закуп отримував свободу.
   Слід зазначити, що всі ці тимчасово залежні люди потрапляли не лише в економічну, але й у юридичну залежність до кредиторів, які могли поводитися з ними на свій розсуд. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, тікав, то, спіймавши, його перетворювали на раба. Можливостей погасити кредит у боржника було дуже мало, а тому тимчасова залежність перетворювалася на постійну.
   На найнижчому щабелі знаходилися раби — “холопи” або “челядь”. Проте вони не були єдиною масою, адже частина з них жила у панському маєтку, працювала із застосуванням панського реманенту і одержувала певне утримання (“місячину”), а інші отримували від пана ділянку землі, реманент тощо, заводили власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного селянства. Вони також могли самі викупити себе, і нерідко їх відпускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.
   Невдоволення залежного населення проявлялося в різних формах — від втеч на вільні землі до масових виступів. Так, 1068 р. вибухнуло повстання у Києві проти князя Ізяслава, а в 1113 р. — повстання у Києві, спрямоване проти надзвичайно високих відсотків на позички. Воно забезпечило законодавче обмеження лихварського відсотку до 20 % законом Володимира Мономаха “Про рези”, а також обмежило сваволю кредиторів ще одним законом — “Про закупів”. Ці закони ставали складовою частиною вже існуючої на той час “Руської правди” — найважливішого зведення норм давньоруського законодавства. У цих документах обмежувалася, а потім і відмінялася кривава помста як пережиток первісного суспільства. Визначалася відповідальність за крадіжку та псування майна, худоби, за напад на представників вотчинної адміністрації. Наприклад, за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя) необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), у той час як за вбивство смерда (як і холопа) — усього тільки 5 гривень (1 кг срібла).
   Серед основних верств населення Київської Русі слід також назвати:
   “мужі” — знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;
   “люди” — міська знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею);
   “молодші люди” — мешканці міст (дрібні торговці, крамарі, ремісники);
   “чернь” — найбідніші прошарки міста.
   З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів. Церква та монастирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний для феодалів, власників вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих “задушних холопів” (тобто тих холопів, яких їхній власник заповідав “на спомин душі”).
   У Київській Русі 13—15 % населення мешкало в містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкало 35—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Вони виникали на торговельних перехрестях і водних транспортних шляхах. Так, на шляху “із варяг у греки” були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, котрих завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. Утворювалися вони також на місці старих племінних градів і центрів поганських поклонінь, поблизу великих вотчинних садиб.
   Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, “гардарікою”. Ці міста поступово підпорядковували собі околиці, що змінювало поділ Русі на так звані волості, які вже майже не мали племінного походження. Так, наприклад, у Чернігово-Сіверську волость входили сіверяни, радимичі, в’ятичі та ін. У результаті, племінний поділ відходить на другий план, поступаючись загальнодержавному устрою країни.
   Як відомо, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах як домашній промисел для забезпечення себе та своїх родичів найпростішими побутовими речами: лляними тканинами, шкірою, посудом, взуттям тощо. Ці вироби не виходили за межі родини та не вироблялися на продаж. У процесі подальшого поділу праці домашні промисли виділяються в окрему галузь — ремісниче виробництво. Ремісники поступово починають працювати не лише для внутрішнього споживання патріархальної родини, але й на продаж. З часом вони перестають займатися землеробством та зосереджуються на виробництві виключно ремісничої продукції, переселяються з сільської місцевості у міста.
   Майстри родинами селилися в містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум’як тощо. Ремісничі посади розташовувалися впритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло в ХІ—ХІІ ст., коли ремесло налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних виробів, ювелірних тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Ремесло концентрувалося в давньоруських містах, перш за все у Києві, а також у Чернігові, Новгороді, Володимирі, на Волині, Галичі та ін.
   У містах виробляли речі різного призначення. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброю) перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувалося відокремлення ковальства від металургії у містах.
   Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, але й далеко за її межами.
   Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювалися у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли — плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисоглібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські “кам’яні палати”.
   Великого розвитку набуло також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих і боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.
   Ремісники, як на Заході у цехи, почали об’єднуватися у “дружини” (як наприклад вишгородські ремісники-“дереводіли”), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи через ряд причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників та відсутність феодалів — власників міст, а отже, й необхідності захисту від їх сваволі.
   Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Київська Русь уже мала певні внутрішні торговельні зв’язки між досить віддаленими між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окремі міста мали по декілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу налічувалося 8 “торгів”. Торгівля іменувалася “гостьба”, а купців називали “гості”, місця торгівлі — “погости”. Купці дуже шанувалися у Київській Русі, “Руська правда” визначала штраф за вбивство купця удвічі вище, ніж за простого смерда.
   Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого “шляху із варяг у греки”, купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним — у Галицьку землю і далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород.
   Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіри, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкоші — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі та ін.
   Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей “скот”, яка трапляється у Руській правді, напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян виступала засобом обміну. Подібні терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася “куна”, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці грошові одиниці найчастіше були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун — гривня грошей), а засобами обігу в той час служили візантійські та арабські монети. Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім — його син Ярослав, але ці гроші (“златники” та “срібники”) практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пишуть О. П. та П. П.Толочки, “карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря. Так чинив візантійський імператор, так мав чинити і його руський родич”.
   Слід зазначити, що кредитні відносини в Київській Русі були досить розвинені, підтвердженням чого є цілий ряд статей “Руської правди”, в яких згадується про “позичку у борг”, “процент (реза)”, “торгівлю у кредит”, “довготерміновий та короткотерміновий кредити” тощо, а також закони Володимира Мономаха, зокрема, вже згадуваний “Устав про рези”.
   Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством і різними промислами. У землеробстві використовували плуг із залізним ралом і дво-, трипільну систему сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так, Н. Полонська-Василенко згадує “Рафельштетенський митний устав”, який фіксує продаж ще у ІХ ст. руських коней у Баварії.
   Серед промислів найвагомішим було мисливство, навіть данину платили хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів княгині Ольги встановлювалися “ловища” та “перевесища”, тобто місця полювання; “Руська правда” охороняла бобровники — місця полювання на бобрів, хутра яких надзвичайно цінилися у Європі. Не мешу роль відігравало бджільництво (бортництво), яке також згадується у “Руській правді”, і яке давало такі важливі експортні товари, як мед і віск. Мед також широко використовувався для виробництва міцних напоїв.
   З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначається як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. До дрібного господарства смерда належали наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.
   Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави Давньоруської держави, хоча боротьба за київський “стіл” між князями не припиняється.
   Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об’єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр і князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.
   Як уже зазначалося, велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Проте з часом, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева влада дедалі більше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
   Не менш важливою причиною була зміна кон’юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху “із варяг у греки”. В цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару по транзитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо з’єднавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою і втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська. При цьому не слід забувати, що зростаючі за допомогою торгівлі міста стають джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.
   Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях, — Галицько-Волинської держави, яка впродовж півтора сторіччя відігравала надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав унеможливили збереження цієї держави, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності.
   Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці ХІІ ст. в результаті об’єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині ХІІІ ст. це було велике феодальне об’єднання, до якого належали не лише Галицька та Волинська землі, але й Поділля та частина Київщини разом із Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався такими самими особливостями, що й розвиток Київської Русі.
   Протягом ХІІІ—ХІV ст. землі Давньоруської держави переживають дуже важкі часи, пов’язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші її наслідки були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Зникли ряд ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.
   Власне, Велика монгольська держава сформувалася на початку ХІІІ ст. у степах Центральної Азії. Державне об’єднання племен відбулося у 1206 р. і очолив його хан Темучин, відомий в історії як Чингіз-хан, який зосередив у своїх руках величезну владу. Монголи були скотарями-кочівниками, а отже, потребували постійного розширення пасовищ, що досягалося за рахунок завоювання все нових і нових земель.
   У 20-х роках ХІІІ ст. монгольські орди під головуванням хана Батия дійшли до причорноморських степів. Саме тут уперше відбувається зустріч між ними та руськими князями, які прийшли на допомогу половцям. Битва при Калці (1223 р.) закінчилася повною поразкою союзного половецько-руського війська, але монголи не скористалися своїм успіхом, а повернули назад, у степи. Повернулися вони 1237 р., захопивши землю Рязанську, потім Володимиро-Суздальську. В 1239 р. прийшли монголи й в українські землі, спочатку захопили та зруйнували Переяслав, потім — Чернігів; 1240 р. перейшли Дніпро і після тривалої облоги захопили та зруйнували Київ. Монгольське військо рушило далі на захід, до 1242 р. пройшовши Волинь, Галичину, Польщу, Угорщину, дійшли до чеських та німецьких земель, але звістка про смерть великого хана змусила Батия повернути назад. У пониззі Волги монголо-татари утворили власну державу — Золоту Орду зі столицею — містом Сараєм.
   На руських землях запанувало монгольське “іго”, яке проявлялося у двох формах: економічній та політичній. Економічна залежність полягала в тому, що все населення підкорених земель обкладалося даниною й мусило виконувати ряд повинностей: давати поплужне (податок від плуга як одиниці оподаткування), корм (утримання ханських чиновників), сплачувати тамгу (мито), посилати людей для участі у ханських походах, забезпечувати перевезення ханських чиновників (ям). Спочатку данину збирали монгольські збирачі (баскаки), а потім золотоординські хани зобов’язали збирати податі руських князів.
   Політична залежність полягала в тому, що князі повинні були з’являтися до Золотої Орди за спеціальними “ярликами”-грамотами, які давали право на княжіння. Отримання такого “ярлика” залежало не від прав на те чи інше князівство, а від подарунків та інших умов, що відкривало шлях до різного роду жорстких і підступних методів досягнення бажаного, що, у свою чергу, ще більше послаблювало позиції Русі.
   Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від “іга” не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої — розташоване на південному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду за ярликом, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими руськими землями. Тому й господарство тут переважно зберігало поступовий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста (Галич, Володимир), створювалися й розбудовувалися нові (Холм, Львів та ін.). Торговельні центри і основні торгові шляхи поступово переміщуються до галицько-волинських міст. Набирають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції та інших країн. Зростає й рівень ремісничої майстерності, у містах виникають значні іноземні колонії (німецькі, польські, вірменські та ін.).
   Данило Галицький вів непримиренну боротьбу з монголами, намагався організувати хрестовий похід проти них, звертався до західноєвропейських правителів та до Папи Римського. Але його прагнення виявилися марними, ідея хрестового походу не отримала підтримки на Заході. У власних землях боротьба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах населення надавало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Найбільш відомими з так званих “татарських людей” були болоховці, які “сіяли для татар просо та пшеницю” і знаходилися у ворожій опозиції стосовно Данила та його політики. Неодноразово змушений був “ходити” проти них Данило, що, на думку деяких істориків, і стало причиною нового походу татар на Україну. Не маючи достатніх сил, щоб протистояти наступові, Данило змушений був зруйнувати майже всі фортеці й укріплення міст та відмовитися від практичної боротьби.
   В інших регіонах України внаслідок татаро-монгольського нашестя деякі райони обезлюдніли майже зовсім, скоротилися посівні площі, занепала торгівля. Але, незважаючи навіть на такі наслідки, навала не могла припинити розвиток розорених земель, поступово в них відроджуються зруйновані міста і господарства, відновлюються торговельні зв’язки. А після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах 1362 р. військами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.
   Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Вже у другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала складовою частиною Польського королівства.
   Руські землі в економічному та культурному значенні стояли вище від Литви, що поставило завойовників під надзвичайно сильний вплив східнослов’янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, “старини не рушила, а новини не вводила”, що обумовило відносно мирне приєднання українських земель. У цілому, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.
   Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.
   Зберігаються і форми організації господарства. Так, основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, якими володіли князі та бояри. Крім вотчин, які можна було передавати у спадщину, князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови несення відповідної служби землі, котрі були умовною власністю і називалися “держава” (цій формі земельної власності відповідав на Заході бенефіцій, а у Північно-Східній Русі — помістя). У ході усобиць, коли князь втрачав свої землі, втрачали їх і “державці”, адже новий власник вотчини передавав “держави” своїм слугам.
   Із зростанням феодального землеволодіння змінюється і становище селянства. І хоча вони ще залишаються у громаді, але перетворюються на феодально-залежних, тому що мусили виконувати різні повинності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Данина збиралася з “дворища”, яке й виступало за одиницю оподаткування. Дворище складалося з кількох “димів”, тобто окремих господарств, які найчастіше належали родичам. Іноді данину збирали й з “диму” або “сохи”.
   Данина переважно виступала у вигляді продуктової ренти, тобто збиралася різними продуктами селянського господарства, які йшли на утримання власника землі — феодала. Але існувала також і відробіткова рента — панщина, яку відбували не лише селяни, але й так звані селяни-данники, тобто сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою продукцією. Проте цей вид ренти до ХV ст. був поширений мало, адже ринкові відносини ще не мали значного розвитку, і продукція панського господарства призначалася виключно на безпосереднє споживання панів.
   З розвитком міст і зростанням товарно-грошових відносин змінюються й потреби феодалів, які починають шукати способи їх задовольнити. У цих умовах істотно змінюються й способи отримання ренти. Натуральна рента починає замінюватися грошовою, а держава також починає замінювати натуральну данину на грошові податки. Щоправда, можливостей для сплати грошима повинностей у селян надзвичайно мало, а тому феодали у пошуку джерел збільшення грошових доходів починають більше звертати уваги на власне господарство, що призводить до зростання відробіткової ренти, тобто панщини.
   Такі зміни мають місце приблизно з XV ст., коли термін “двір”, яким у багатьох місцевостях України називали власне господарство феодала, починає витісняти термін “фільварок”, який означав велике, багатогалузеве товарне господарство, засноване на примусовій праці залежних селян. Щоправда, на початковому етапі панщина була незначною (приблизно 14 днів на рік), але зростання її відбувається досить швидкими темпами. Так, у Підляшші лише за півстоліття панщина зросла з 14 днів на рік до одного дня на тиждень.
   Юридичне становище залежного сільського населення було не однаковим, його поділяли на три групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залежними були слуги, які проживали здебільшого на княжих землях і несли військову службу, а іноді сплачували також грошову данину — чинш. Найбільш поширеною категорія слуг була у прикордонних регіонах — Київщині, Поділлі, а також при замках. Це була, швидше, категорія перехідна — між феодалами та селянами, з часом їх верхівка отримала шляхетські права, але більшість перейшла у категорію тяглих селян.
   Холопами, як і за Київської Русі, називали повністю залежних селян, колишніх рабів, закупів, рядовичів тощо. Як і раніше, джерелами холопства були полон, походження від раба, боргове рабство, шлюб із рабом і, нарешті, заміна смертної кари на рабство. Але правове становище їх було також різним, і ті раби, котрі мали своє господарство і несли повинності, були дуже близькими до тяглих селян, які складали основну масу селянства, об’єднаних у громади. У громадах селяни спільно користувалися орними землями й угіддями, відбували панські повинності; у громадах існувала кругова порука. Проте поступово, унаслідок внутрішніх суперечностей, що виникають усередині громади, а також під тиском феодалів, які докладали багато зусиль, щоб її знищити, громада починає розкладатися.
   Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.
   Феодальна земельна власність була фундаментом усієї системи експлуатації. З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше був пов’язаний процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Польському королівстві ще в 1347 р. було законодавчо оформлено покріпачення частини селянства, а через кілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян було закріплене Литовським статутом 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися. Дія Литовських статутів була поширена на всі українські землі, хоча з 1569 р. (Люблінська унія) вони входили вже до Польщі, а не Литви.
   Головним заняттям селян України залишалося землеробство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, пшеницю, горох, гречку, просо, ріпу. Частина виробленого віддавалася феодалам як натуральний оброк або продавалася в містах. Великого значення набуває скотарство, особливо вирощування великої рогатої худоби. Українські воли були добре відомі у багатьох країнах Європи.
   Великі географічні відкриття, “революція цін” у Європі різко розширили зовнішній ринок для сільськогосподарської продукції, особливо для зернових. Хліб поступово стає дуже важливою статтею експорту. Головним портом для вивозу зерна стає Гданськ, куди воно надходить з багатьох регіонів України — Холмщини, Перемишля, Луцька, Поділля, Покуття. Вивозять хліб і суходолом — через Люблін і Краків. Головним наслідком зростання експорту хліба стає розширення фільварків за рахунок не лише тих земель, що були в руках селян, але й за рахунок привласнення нових, мало залюднених у південно-східних степах. Особливо великими темпами зростає магнатське землеволодіння за рахунок так званих королівських роздач. Так виникали величезні магнатські латифундії Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких та ін. Розвиток фільваркової системи спричиняв посилення панщини як основи їх існування та кріпосної залежності селян.
   Безпосередньо з розвитком фільваркового господарства пов’язана земельна реформа, проведена спочатку в маєтках Великого литовського князя, а потім поширена на більшість українських земель — так звана “Устава на волоки” (1557). За цією реформою вся земля, що знаходилася в руках селян, вимірювалася і поділялася на волоки (ділянки розміром близько 20 га). Саме за волокою закріплювалися всі повинності, що їх несли селяни. Волоки ділилися між селянами: одна волока — одне господарство з повним тяглом (пара коней чи волів); ½ волоки, якщо в господарстві півтягла; орної землі не надавали зовсім господарствам, які не мали тягла.
   На основі цієї реформи було створено фільваркові господарства, земельна площа яких відносилася до площі, переданої селянам, як 1:7. Примусово запроваджувалося трипілля, встановлювалася норма панщини — 2 дні на тиждень; з часом норма днів панщини зростала. Одним з важливих наслідків реформи було руйнування громади, адже тепер не громада протистояла феодалові, а окреме волочне господарство. Сприяла також реформа й диференціації селянських господарств.
   Крім зернового господарства, отримало розвиток у фільварках і тваринництво, особливо на Київщині та Брацлавщині, а також у гірських районах Галичини. Здебільшого вирощують велику рогату худобу (волів), займаються й табунним конярством. У Галичині, на Волині, Поділлі й Київщині набуває поширення молочарське господарство, продукція якого також ішла на продаж. Такі господарства, як правило, розташовувалися поблизу міст, в які постачали масло, сир та інші продукти.
   Крім сільськогосподарського виробництва, у фільварках широко розвивалися різні промисли, продукція яких також ішла на продаж, як усередині країни, так і за її межі. Серед промислів слід назвати лісовий, який постачав не лише дерево, але й попіл, смолу, дьоготь, поташ. Вирубування лісів, зауважує Н. Полонська-Василенко, “йшло такими темпами, що наприкінці XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях”.
   З інших галузей господарства фільварків слід назвати бджільництво, мед і віск займали важливе місце в експорті. Поряд з традиційним бортництвом набирає поширення і вуликове бджільництво (пасічництво), особливо у центральній Україні та у її степових регіонах. Зберігає значення солеваріння (поблизу Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї). Широкого розвитку набуло млинарство; млини використовували не лише для мелення борошна, але й для пиляння дощок, валяння сукна тощо.
   Зростання кріпосної залежності та національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу України, як у вигляді повстань (повстання 1490—1492 рр. під проводом Мухи та Борулі в Галичині та Буковині), так і інших форм боротьби. Однією з найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні та південно-східні землі Київщини та Брацлавщини. Тікали одинаки, сім’ї і навіть цілі містечка. Так розпочалася колонізація малозаселеної Степової України.
   На нових місцях переселенці називали себе вільними людьми — козаками. У другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох берегах Дніпра — на правому у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок Росі, Тясмина та на лівому — уздовж Трубежу, Сули, Псла та ін. — з’явилося багато козацьких слобід і хуторів.
   Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку Степової України. Козаки започаткували тут землеробство, розорювали цілину, розводили городи, сади. Займалися також скотарством, промислами — мисливством, рибальством; селітроварінням, ремеслом, торували шляхи, будували мости. Поряд із сільським господарством козаки займалися торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутра, коней, мед, віск, сало, рибу в центральні райони України.
   Поступово відроджувалися міста — Галич, Львів, Кам’янець-Подільський, Вінниця, Київ, Черкаси, Канів, Житомир та ін., — спустошені під час татаро-монгольської навали. Міста ставали осередками ремесел, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Розвиток ремесла та торгівлі підвищував і роль міст як економічних центрів певної місцевості, визначав їх зв’язки з селом, для якого тут вироблялися сільськогосподарський реманент та інші необхідні товари.
   Для захисту своїх економічних інтересів міські ремісники об’єднувалися в ремісничі цехи, очолювані цехмістрами. Як і в західноєвропейських містах, у цехах існувала жорстка регламентація, що давало можливість уникнути конкуренції всередині цеху. Позацехових ремісників називали партачами, вони були позбавлені права працювати в місті та виставляти свою продукцію на продаж у межах міста. Спочатку цехова організація поширилася на Галичині, а наприкінці XV — початку XVI ст. і в інших регіонах України — на Волині та Київщині.
   Більшість міст знаходилося на землях феодалів (80 %) і належало їм. Населення міст знаходилося в залежності від власників цих земель (окремих феодалів або держави), відбувало на їх користь повинності, іноді навіть панщину, сплачувало різні збори. На міщан накладалися різні збори за право виробляти продукцію та реалізовувати її, вивозити й привозити товари. Досить часто феодали просто грабували заможних ремісників і купців.
   Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Українське міщанство — ремісники, купці та ін. — обмежувалося практично в усіх правах: у праві торгівлі, ремісницької діяльності, участі в цехах, у відправленні релігійних обрядів тощо. Перевага надавалася німцям, полякам, євреям.
   Захищаючись від утисків феодалів, міщани боролися за власне самоврядування. Починаючи з ХІV ст. українські міста починають отримувати так зване “магдебурзьке право”, за яким міста звільнялися від управління та суду земельних власників і створювали органи місцевого самоуправління. Першим магдебурзьке право отримав від галицько-волинського князя Юрія II Володимир-Волинський (1324 р.), у 1356 — Львів, у 1432 — Луцьк, у 1444 — Житомир, у 1494 — Київ. Магдебурзьке право отримала більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб та ін. Слід зазначити, що в Україні магдебурзьке право не існувало у чистому вигляді, а перепліталося з нормами місцевого звичаєвого права, але, як і на Заході, сприяло розвиткові міст.
   Поглиблення розподілу праці, зростання економічних зв’язків між містами та селами, окремими регіонами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. На невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень, торгували збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремісників тощо. На ринках почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які продавали різноманітний крам та скуповували великі партії місцевих товарів для наступного продажу їх в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіллю.
   З ХІV ст. отримує розвиток ярмаркова торгівля. Ярмарки відбувалися у великих містах один-два рази на рік протягом кількох днів і навіть тижнів. Ярмарки збирали купців з усієї країни, а також із-за кордону, що свідчило про формування внутрішнього ринку та оптової торгівлі.
   Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень, особливо щодо зовнішньої торгівлі, яка поступово відроджується в цей період. Так, купецькі каравани могли рухатися лише визначеними у королівських та князівських указах шляхами. З 1343 р. відома “татарська дорога”, що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи через Київ до Москви та Новгорода. Торгівлею могли займатися купці, а також ремісники, але виключно товаром власного виробництва.
   Як уже згадувалося, з України вивозили переважно сільськогосподарську продукцію, а ввозили промислові товари. З заходу сюди надходили тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброя, а також скло, папір, вина. Зі сходу в Україну везли парчеві та шовкові тканини, оксамит, килими, різні прянощі. З Криму, як і раніше, довозили сіль.
   Важливою була також роль України як транзитного центру. Транзитна торгівля зосереджується переважно у таких містах, як Львів, Київ, Кам’янець та Луцьк. Саме через ці міста проходили найважливіші торговельні шляхи, які сполучали Захід зі Сходом і Півднем, Північ з Півднем тощо.
   Проте формування внутрішнього ринку стримувалося великою кількістю митних кордонів, які ділили країну; мито збирали не лише представники верховної влади, але й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми сплачування мита були найрізноманітнішими: купці платили ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевідне, гребельне, прикордонне тощо. Крім того, надзвичайно негативно на розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі впливала дискримінаційна політика уряду щодо українських, а також деяких інших купців (московських, вірменських та ін.), яка проявлялася у заборонах вести торговельну діяльність, установленні значно більших митних зборів, примушенні до продажу товарів за значно нижчими цінами та ін. Урядом робляться спроби монополізувати зовнішню торгівлю.
   Поширення товарних відносин стимулює розвиток грошово-кредитної системи, вже у ХІV—ХV ст. у Львові карбували власну монету — великі срібні руські півгроші та мідні денарії. Крім того, в обігу були польські, литовські, італійські, угорські, генуезько-кримські, чеські, молдавські, татарські монети. Виникає продаж товарів у кредит під високий відсоток, зароджується іпотека, з’являються перші “банківсько-торгові доми”, поширюється лихварство. Торгівля розширювалася та еволюціонувала, набираючи нові форми.