Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві

   Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес доцільно у зіставленні з науковим пізнанням.
   Розслідування в більшості випадків починається з установлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певного порушення впорядкованості суспільного життя.
   Наукове дослідження починається з постановки проблеми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, — писав К. Поппер, — то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі збирання даних або фактів, воно починається з проблеми". Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.
   Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі наукового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кроку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.
   Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить відповідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те, що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудова нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми повинна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю людей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому — практичну.
   Факт учинення злочину є різновидом проблемної ситуації. Його встановлення можна розглядати як усвідомлення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормального суспільного життя. Для цього воно повинне давати адекватну картину події, достатню інформацію про осіб, винних у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.
   У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза — обгрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення відносно причин і властивостей досліджуваного явища і є відповіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально наближеній за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунтування.
   У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у природу її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.
   Гіпотеза — необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, — зауважив П. В. Копнін, — що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розвиток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і доведення гіпотез". Вочевидь, це стосується і правознавства.
   Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес версування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези.
   Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її застосування — розкриття злочинів — від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають істотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб — сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в наукової спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа — припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язання наукової проблеми в низці випадків обмежуються однією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висунути. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер.
   Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають установлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікації — встановлення відсутності такої відповідності.
   Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.
   Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання.
   Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Теорія — перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.
   Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знання, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже знято формулюванням, що випливає з послідовно діалектичного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.
   У природознавстві віддають перевагу дедуктивній теорії. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без доведення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи.
   Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для них загальнотеоретичне і методологічне значення.
   Сучасне право бурхливо розвивається. Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової теорії, як загальноправова процесуальна теорія, її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та природі їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів).
   Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу — адміністративного, господарчого та інших — вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли вимоги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній процесуальний компонент.
   Існують важливі методологічні засновки для розроблення загальноправової процесуальної теорії. Це — високий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного процесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.
   Крім того, дозріла необхідність запровадження у правові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у цілому, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель правовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються розроблення загальноправової процесуальної теорії. Адже процес — це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід уважати компонентом загальної теорії права.
   Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її підтвердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.
   Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдокладніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.
   П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання", — писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реальність і таким чином перетворити саму дійсність", — завершив думку П. В. Копнін.
   Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трактувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дослідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифікацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання — це сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один одного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці ставляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію.
   Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким експериментом було створення на теренах колишньої царської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім — на кількох материках — і так званого соціалістичного табору, покликане довести істинність марксистсько-ленінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми.
   Маркса та його послідовників, усупереч загальноприйнятим уявленням, цілком можна назвати творцями особливої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу використанню демократичних правових інститутів, виборчого права, парламентаризму, демократичних законів, які дедалі більше утверджувалися наприкінці XIX — на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії.
   А от інша частина марксистів, прихильників ортодоксального марксизму, оголосивши названий напрям "опортуністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо обстоювати ідею пролетарської соціалістичної революції — насильницького повалення старого, заснованого на гнобленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослідовнішими прихильниками революційного способу кардинального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила російської соціал-демократичної партії, які утворили особливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.
   Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філософів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс достатньої підстави — такої, коли філософські, наукові висновки "дають право" на практичні дії. І з цих позицій усе те, що відповідно до марксистсько-більшовицьких поглядів є основою кардинальних революційних перетворень, не можна визначити інакше, як право, причому право у широкому значенні, бо воно виражає обгрунтованість, виправдашсть відповідних дій, наявність для них достатніх підстав.
   Марксизм, отже, можна схарактеризувати як філософське і політичне вчення, яке обґрунтовує право пролетаріату на докорінне перетворення світу. Найголовніше у поглядах Маркса та його найбільш послідовних (ортодоксальних) прибічників і продовжувачів, передусім Леніна, — ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Така влада — це й є право в ім'я комунізму йти на будь-які кроки, на будь-які акції задля торжества світлих ідей, загального щастя.
   Саме звідси й походить решта складових ортодоксального марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму, — право на озброєне захоплення влади, право на пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, право на нещадні репресії стосовно до "ворогів революції", "класове чужих" верств населення, право на вилучення майна у нетрудящих верств населення, право на червоний терор, право на революційні війни, на ініціювання й підтримку "світової пожежі", "експорту революції", всемогутність Комуністичного Інтернаціоналу. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, так чинили і всі вірні, ортодоксальні послідовники Маркса і Леніна — Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот, нинішні революційно-терористичні групи, які з повною підставою називають себе "марксистськими".
   Отже, насильництво виступає як необхідний і виправданий елемент ідеології та практики комунізму, складової комуністичної філософської теорії права. Маркс та його послідовники виправдовували насильство (яке, за марксовими словами, є "повитухою історії"), великою метою, щастям усього людства.
   Встановлення радянської влади означало не лише злам, розрив закономірно-природного розвитку в бік свободи і поворот назад, нехай і до модернізованого ладу тиранічної влади та фанатичної ідеології, а й формування за панування такого ладу штучного суспільства, заснованого на фанатизмі, насильництві та фальсифікаціях. Побудову Союзу Радянських Соціалістичних Республік, взагалі соціалістичного табору слід розглядати саме як експеримент у величезних просторових і часових масштабах — на одній шостій частині планети та протягом більш як семи десятиріч. Але цей експеримент дав переконливі негативні результати. Вони привели до розвалу "світу соціалізму" та утворення низки нових суверенних держав, у тому числі й України.
   Отже, пізнання у сфері права має два рівні — емпіричний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Перейдемо тепер до нового питання.
   Встановлення істинної картини правової реальності вимагає застосування системи методів і підходів. Вони поділяються за рівнем загальності на кілька категорій. Найзагальнішим є філософсько-світоглядний підхід. Він необхідний правознавству під кутом зору його самоусвідомлення, у тому числі розуміння його власної методології. Виражаючи світоглядну основу науки, він являє собою спосіб теоретичного опанування матеріалу, насамперед у розумінні найзагальнішого підходу до дослідження. Тут передовсім ідеться про те, що залежно від того чи того вирішення основного питання світогляду, того чи того розуміння дійсності, місця та ролі природи й соціуму, теоретико-пізнавальних ідеалів задаються вихідні параметри конкретної методології, норми дослідницької діяльності, теоретико-пізнавальний інструментарій та стиль мислення стосовно тієї чи тієї сфери спеціально-наукового аналізу. Категоріальний апарат філософії — це потужний інструмент пізнання й перетворення дійсності, насамперед соціальної. Зокрема, філософський аналіз потрібний для глибокого розуміння свободи, відповідальності та інших людських цінностей як цілей правового регулювання.
   Юрист, формуючи методологію свого дослідження, повинен узяти з усього багатства філософської думки ті концепції, які є адекватними його об'єктові. Застосовуючи до вивчення правової дійсності метод філософського аналізу, треба з граничною ретельністю враховувати особливості права, його природи, функцій, предмета — специфіку цього своєрідного соціального інституціонального утворення. Вважаючи стрижнем методології правознавства філософський підхід, слід бачити в ній низку послідовно обумовлених ланок. Сюди за світоглядною основою науки входять загальнонаукові методи, методологічні положення інших наук та спеціальні методи цієї науки — правознавства.
   У цілому загальнонаукові методи (абстрагування, ідеалізація, порівняння, логічні методи, моделювання, методи математики тощо) відомі давно. В ієрархії наукових методів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософського знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми десятиріччями всі загальнонаукові методи набули подальшого розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли системний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового характеру і в галузі правознавства.
   Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні правової реальності, а також у вирішенні інших проблем юридичної науки і практики відіграють логічні методи. Логіка — наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці закони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвиненою здатністю оперувати з будь-яким предметом відповідно до його власної природи на основі образу, який адекватно відображає цей предмет.
   Історія науки свідчить про те, що пізнання у своїх вирішальних поворотах, пов'язаних із фундаментальними відкриттями, завжди було змушене переходити межу того, що раніше вважалося подумки припустимим, створювати нові методи мислення. Логіка виникла і розвивалась як опис, систематизація та обгрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислення, що пізнає світ. Логіка виявляє способи досягнення нового істинного вивідного знання, встановлює ті спрямування, що ведуть до правильних, обгрунтованих висновків.
   Розвиток логіки як науки привів до розгалуження її на дві сфери. Одна з них за змістом збіглася з діалектикою. Вона є наукою про розвиток мислення і має назву діалектичної логіки. Інша сфера головну увагу спрямовує на вивчення структури мислення з допомогою методу формалізації та отримала назву формальної логіки. Сутність цього методу полягає у виявленні логічної структури думки і вираженні її з допомогою формул. Цей метод виник у процесі пошуку граничної формальної визначеності висловлювань.
   Логічні методи як загальнонаукові отримали широке застосування в багатьох галузях науки. Особливе значення логіки для права пояснюється, зокрема, тим, що будь-яка логічна помилка в роботі юриста є водночас і професійною помилкою. З іншого боку, специфіка юридичного мислення полягає в його акцентованій "раціоналістичності" й навмисній нестачі емоційності, його точності, значно більшій, ніж у повсякденного мислення тощо. Для юридичного мислення є характерною потреба в залученні арсеналу логічних методів.
   Проблеми права у логіці на сучасному етапі їх розвитку переростають у проблему логічних основ права. У галузі права логічне є визначальним щодо юридичного, існування останнього пояснюється в багатьох випадках виключно логічною основою.
   Коректне юридичне мислення, незважаючи на певні його особливості, можливе лише в разі поєднання діалектичної та формальної логіки. Якщо вести мову про сферу правотворчості, то застосування категорій, процедур і правил абстрактного мислення та логічних операцій тут є абсолютною необхідністю, оскільки вони покликані забезпечити логічну єдність правових регламентацій та їхню істинність, відповідність суспільним відносинам. У творчій діяльності законодавець спирається на діалектичну логіку як на основний засіб дослідження суспільного життя, що підлягає правовій регламентації, як на метод раціонального розв'язання конфліктів, а також використовує процедури формальної логіки як методи законодавчої техніки.
   Допоміжні та підготовчі операції правотворчості, законодавча техніка, створення інформаційної системи, творча систематизація законодавства передбачають використання досягнень формальної логіки. Зокрема, в побудові системи юридичних норм необхідно уникати суперечностей. На жаль, законодавство України не відповідає цій вимозі. Зараз чинні закони допускають винесення у тій самій справі декількох, навіть протилежних, рішень. Якщо суворо їх дотримуватись, то не завжди, на нашу думку, можна додержуватися принципів справедливості. Закон несуперечності твердить, що з двох протилежних положень принаймні одне є хибним. Це стосується й рішень, що їх ухвалюють повноважні особи та органи у процесі застосування права. Хибне рішення призводить до несправедливості.
   У правозастосовній діяльності перевага віддається методам формальної логіки. Ми вже згадували про їхнє значення для кваліфікації злочинів. Важливу роль відіграє логічне тлумачення норм права. Передусім, вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, що грунтуються в кінцевому підсумку на основних логічних принципах (визначеності, послідовності, несуперечності та обгрунтованості) й законах (тотожності, несуперечності, виключеного третього та достатньої підстави).
   Логічний спосіб тлумачення юридичних норм спирається на різноманітні прийоми: логічного аналізу понять, логічного перетворення, виводи за аналогією, виводи від протилежного, зведення до абсурду тощо. Аналізуючи поняття, визначають його зміст (притаманні йому ознаки) та обсяг (множину предметів думки, що уявляються в цьому понятті). Певну допомогу при цьому може надати порівняння досліджуваного слова з близькими за значенням словами та виразами. У законі щодо неповаги до суду встановлюється покарання за "образу судді або народного засідателя". Для тлумачення поняття "образа" корисно зіставити його з поняттями "наклеп", "приниження" тощо. Часто виникають труднощі в тлумаченні багатозначних слів і виразів. Як відомо, тому самому слову може відповідати кілька різних понять. У такім разі правозастосовник повинен обрати одне значення (те, яке мав на увазі законодавець), виходячи з контексту нормативно-правового припису і норми права.
   Взагалі логічне тлумачення норми права передбачає логічність законодавчого тексту. Формулювання норми права на основі правових приписів можливе лише тоді, коли тексти правових приписів дозволяють будувати доказові умовиводи.
   Крім того, якщо вести мову про використання методів формальної логіки у правозастосовній діяльності, то слід сказати, що робляться певні кроки у вивченні можливостей застосування формалізованої дедукції в слідчій практиці. Тут варто звернути увагу на працю О. І. Гвоздика "Можливості використання формалізованої дедукції у слідчій практиці". Рівночасно, вивчаючи, наприклад, обставини юридичної справи, необхідно враховувати й положення діалектичної логіки.
   Дедалі ширше застосування у правових дослідженнях знаходять інші загальнонаукові методи, наприклад, системно-структурний. Зокрема, він виявився вельми продуктивним для вивчення функцій складної системи органів юстиції, для виявлення напрямку і характеру потоків інформації, які повинні циркулювати в цій системі та в системі зворотних зв'язків, без яких неможлива діяльність із регулювання суспільних відносин. Важливу роль відіграє системний аналіз у кримінології. У цьому контексті слід також згадати кібернетичні методи.
   Досить часто у сфері права застосовуються методи психології, особливо в процесі розслідування злочинів, їх використання пов'язане з психологічним впливом на осіб, причетних до розслідування, і тому викликає заперечення з боку деяких правознавців. Одначе, підкреслив М. В. Костицький, "здійснення психологічного впливу не тільки не суперечить характеру діяльності юриста, але й є природним для нього". Він називає такі методи: передача інформації, навіювання, постановки та варіювання інтелектуальних задач, переконання, рефлексія, психологічні "пастки" тощо.
   Слід зауважити, що переосмислення суспільної сутності людської природи, її істинної цілісності й самоцінності, прагнення вдосконалити на цій основі спосіб життя людей спричинили радикальні форми експансії природничо-наукового раціоналізму, коли за логічними схемами математичного природознавства починає будуватися вся система людського опанування світу. Але при цьому не можна випускати з поля зору такого принципового моменту, як неаксіоматичний характер соціального знання. Він диктується кількома обставинами. По-перше, у неперервному русі, розвитку перебуває саме суспільство — об'єкт соціального пізнання. Пов'язаний він також зі здатністю людини, соціальних груп, суспільства в цілому накопичувати, усвідомлювати й використовувати досвід. На цій здатності тримається вся свідома діяльність людей, проте вона має ще одну грань. З розвитком суспільства, з підвищенням його освіченості відповідно змінюються і форми організації його життєдіяльності. А втім, якщо антисоціальні явища виникають і зберігаються в суспільстві протягом досить довгого часу, то вони можуть формувати адекватне соціальне середовище і породжувати тенденції, здатні, своєю чергою, деформувати суспільні відносини. Це накладає істотні обмеження на застосування загальнонаукових методів у соціально-гуманітарних науках взагалі та у правознавстві зокрема.
   Загальнонаукові методи і методи інших наук слід застосовувати у праві з урахуванням його специфіки. Необхідно також, щоб вони відповідали дозрілим юридичним проблемам, щоб останні для свого вирішення потребували саме цих методів. Іншими словами, не повинно бути нав'язування органічно не властивих юридичній проблематиці пізнавальних інструментів, використання яких у кращому разі приводить до "словесного перевдягання" проблеми, загальновідомого її розв'язку, і не більше. Найчіткішим критерієм, який свідчить про органічність застосування того чи того методу у правознавстві, є досягнутий за його допомогою "приріст" наукових знань, заглиблення у правову дійсність, виявлення в ній нових закономірностей, формулювання практично значимих висновків. У праві розвинених країн для розв'язання пізнавальних задач, пошуку істини широко застосовуються міждисциплінарні підходи. У вітчизняному праві їх використання в дослідженні проблем державно-правового регулювання суспільних відносин є поки що спорадичним. При цьому в багатьох випадках фактично йдеться про механічне поєднання знань різних галузей або використання уявлень одних розділів науки поряд і нарівні з уявленнями інших, тоді як головною ознакою власне міждисциплінарного підходу є глибший рівень пізнання на основі застосування під час здійснення досліджень інтеграційної взаємодії різногалузевих наукових знань, коли сукупність останніх існує у вигляді єдиного комплексу. Завдяки саме цьому міждисциплінарний підхід відкриває можливість виконувати дослідження на глибших рівнях. Посилення ролі правового регулювання в усіх галузях суспільного життя потребує підвищення ролі загальнонаукових методів, методів інших наук у юридичній галузі, завдяки чому посилюються старі та встановлюються нові зв'язки права з іншими галузями. Якщо взяти, наприклад, проблему правової охорони народного здоров'я, то вона пов'язана з такими масштабними проблемами, як охорона навколишнього середовища, створення найсприятливіших для здоров'я людини умов праці тощо; також її не можна розглядати ізольовано від медичної науки та практики. Досить широкої популярності набула думка, згідно з якою правова наука в подібних ситуаціях начебто покликана лише "юридичне санкціонувати" досягнення інших наук у процесі правотворчості й правозастосування. Слід погодитися з Д. А. Керімовим, що ця позиція є хибною і суперечить дійсному станові речей. Для сучасного стану юридичної науки характерним є не лише використання даних інших наук, а й спільне з ними проникнення в сутність суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню, виявлення їхньої істинної природи.
   А втім, за всієї значущості загальнонаукових методів, методів інших наук, міждисциплінарних підходів першочергову роль у встановленні справжньої картини правової реальності відіграють власні спеціальні методи юридичної науки та її власний понятійний апарат. Спеціальні методи правознавства — конкретні способи збирання, обробки і вивчення фактичного матеріалу, що виробляються й використовуються відповідно до профілю, функцій і предмета певної науки. Давнім, органічно притаманним правознавству спеціально-науковим методом є техніко-юридичний метод (хоча за своєю основою він виражає формально-логічні принципи та засоби пізнання). Без даних, отриманих із допомогою цього методу, неможливе теоретико-прикладне опанування правової дійсності взагалі.
   Для правознавства характерним є також порівняльно-правовий метод, пов'язаний з існуванням на нашій планеті й історично, і в кожний конкретний момент багатоманітних правових систем. Він органічно вплітається в юридичний аналіз на всіх його рівнях (і на техніко-юридичному, і на філософському, або загальносоціологічному). Водночас можна зауважити, що у своїй основі порівняльно-правовий метод наближається до загальнонаукових. У сфері розслідування злочинів вироблені й використовуються спеціальні, або специфічні, методи, способи виявлення невидимих і слабковидимих слідів, встановлення особи за рисами зовнішності, ототожнення цілого за частинами тощо.