Пізнавальні процеси у правотворчості

   Юриспруденція як наука вивчає правову реальність — діяльність людей, яка потребує правового регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а потім здійснюється теоретичне опанування відповідних соціальних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дійсності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чинників не лише між собою, а й з тими економічними, політичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права.
   Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумнівів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абстрактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практикою, то він мало чим відрізняється від аналогічного процесу в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в галузі правотворчості та реалізації юридичних законів.
   Правотворчість — діяльність зі створення юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Щодо самого поняття норми права у нас віддається перевага підходові, виробленому юристами романо-германської правової сім'ї. Він спирається на уявлення про право як інструмент розвитку суспільства і приводить до висновку, що норма права — державна вказівка на міру можливої, належної, забороненої або схвалюваної діяльності громадян, органів та організацій через установлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вона має загальний характер. Іншого підходу дотримуються юристи Англії та деяких Скандинавських країн. На їхню думку, право є головно правом судової практики, його мета полягає в негайному відновленні статус-кво, а не в установленні основ соціального порядку. Норми англійського права — це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Така норма тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, щодо якої це рішення було ухвалене. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. Норма права як інструмент регулювання суспільних відносин є владним розпорядженням держави, це вольовий імператив, веління, команда. Саме владне розпорядження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юридичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відображає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотворчого органу, виражає його ставлення до регульованої діяльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефективності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дескриптивне судження (опис). Справді, якщо визначати право тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не виникає зовсім.
   Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична норма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі міркування. Завдання норм права полягає в організації діяльності суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді можна досягти мети, тому норми права мають певний об'єктивний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти певним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще, — адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого — ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми — результат пізнання законодавцем об'єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істиннісного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуванням норм права, до дисфункції механізму правового регулювання.
   Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах норми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.
   Насамперед необхідно звернути увагу на прескриптивний аспект юридичних норм. Самоорганізація суспільства як загальносоціологічне явище має конкретно-історичний характер, тобто її цілі та зміст, принципи й механізми визначаються особливостями певного етапу суспільного розвитку. Через це такий засіб регламентації процесу соціальної самоорганізації, як право, відповідає специфічним рисам кожної конкретної історичної епохи. У самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином із необхідністю виникають певні норми поведінки людей, які дозволяють задовольняти їх домагання та одночасно забезпечити функціонування і розвиток суспільства в цілому. Суспільство спонтанно виробляє їх як засіб саморозвитку. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, утілюються потім у позитивному праві, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше. Звісно, кожний закон виникає з правосвідомості людей, що стоять при владі.
   Одначе тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця — точка зору необхідності", законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин'. На його думку, юридичний закон є "... загальним і справжнім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї". Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних відносинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий порядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які обмінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасниками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке виникає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізніше правову форму у вигляді договору і т. д.".
   В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між товаровласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне відношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням". Отже, і в цьому випадку констатується можливість існування юридичних відносин без законодавчого регулювання процесу обміну між товаровласниками.
   Крім прескриптивного змісту, норма права має також дескриптивний. Перший слід визнати домінуючим, оскільки норма є насамперед засобом досягнення певної мети. Проте і другий (дескриптивний її зміст) не слід нехтувати. Право відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях світ дуже складних людських відносин надзвичайно широкого діапазону — від глибинних шарів життя до найпрозаїчніших, побутових питань.
   Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тобто правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, одним із таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення під кутом зору правового регулювання соціальних відносин, є урбанізація. "Концентрація населення, — зазначив В. І. Шакун, — призводить до ускладнення взаємин між людьми, примножує кількість небажаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень". Глибокий аналіз правової реальності (особливо правопорушень) необхідний для визначення меж і можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами.
   Взагалі такий аналіз е основою вдосконалення соціальних норм і практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального і правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві.
   У цілому можна сказати, що юридична норма є істинною тією мірою, якою вона відображає соціальну, насамперед правову, реальність, якою мірою вона відповідає оптимальному способові гармонізації суспільних відносин.
   А втім, це — лише один аспект істиннісної оцінки норми права. Є. В. Васьковський пропонував назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової норми, на його погляд, слід вважати юридично правильний порядок її прийняття та оформлення.
   Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законотворчої діяльності держави є встановлення істинних юридичних норм.
   Але взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини обговорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяльністю державних органів і посадових осіб.