Особистісна цінність права та її структура

   Правова антропологія розглядає право як основний засіб реалізації цінностей особистості (про них ми вже вели мову в першому розділі). У цьому аспекті саме право має дуже велику цінність для особистості. Насамперед особистісна цінність права має інструментальний характер. Право є засобом оптимальної реалізації цінностей особистості, передусім свободи (відповідно до історичного характеру кожної епохи). Воно дає можливість узгодити притаманні кожному члену суспільства домагання свободи, взагалі розумного розв'язання конфліктів у суспільстві, створення умов безпеки для його членів, забезпечення надійного і гарантованого простору для діяльності особи, причому так, щоби вивільнити соціальну енергію та уможливити функціонування і подальший розвиток суспільства. Причина полягає в тому, що право забезпечує регламентацію вказаних процесів, вносячи до соціальної ситуації нормативні начала, регулюючи соціальні відносини за допомогою чітко визначених у формальному відношенні норм.
   Право слід розуміти насамперед як уявлення про свободу та основний засіб її забезпечення, оскільки втілює це уявлення у норми поведінки, гарантовані організованою силою держави, її інститутами. Завдяки цьому Гегель мав підстави трактувати ідею права як свободу. Дальше розширення свободи особи у суспільстві також може бути здійснене тільки з допомогою права. Молена сказати, що свобода людини є сутністю права, але свобода не будь-яка, а лише певним чином визначена й забезпечена.
   Створення держави також можна розглядати як результат прагнення до свободи. "У свободі слід виходити не з одиничності, з одиничної самосвідомості, — писав Гегель, — а лише з її сутності, бо ця сутність незалежно від того, знає людина про це чи ні, реалізується у вигляді самостійної сили, в якій окремі індивіди не більш ніж моменти; держава — це хода Бога у світі; його підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю". Свобода, а також відповідальність, рівність, справедливість підтримуються силою державної влади, набувають нормативного значення, закріплюються в офіційних документах і, отже, тісно пов'язані з законом, іншими державно-владними, загальнообов'язковими формами вираження й закріплення юридичних норм. Зазначимо, що особистісна цінність права полягає в тому, що воно дозволяє людині орієнтуватися в суспільному житті.
   Тут слід указати на відмінність правової антропології від екзистенціальної філософії права (В. Майгофер, Е. Фехнер, К. Коссіо тощо). Екзистенціалізм виходить із того, що людина в сучасному світі протистоїть інститутам та установам, що їх сама ж і створила. При цьому основне завдання філософії права його прихильники вбачають у розумінні й трактуванні права як екзистенціального явища в його відмінності й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне право виступає як справжнє право (як вираз "справжнього існування", екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини і таке, що протистоїть її екзистенціальній сутності, як знеособлена об'єктивована форма вираження "несправжнього існування". Істотна вада екзистенціальної філософії полягає в тому, що притаманне їй конкретно-ситуаційне праворозуміння межує з апологією сваволі особистості та вкупі з властивим їй тлумаченням співвідношення права і закону (позитивного права) заперечує, власне, саму ідею правового закону.
   Водночас правова антропологія визнає цінністю не лише особистість саму по собі з її прагненням до свободи, а й такі цінності особистості, як інша особистість, суспільство взагалі. Відповідно, аналізуючи сутність права як інструментальної цінності, правова антропологія бере до уваги те, що воно вносить до соціального життя загальний стійкий порядок, уможливлює для суспільства організацію його власної діяльності через реалізацію такої цінності, як відповідальність. Регулюючи відносини між членами суспільства у цьому плані, право впорядковує соціальну ситуацію стосовно рівності між ними, справедливості, використовуючи енергетичний потенціал і самих цінностей, спрямовуючи активність членів суспільства та їхніх колективів на досягнення оптимальної рівноваги в суспільних відносинах, що необхідно для нормального функціонування і розвитку суспільства.
   Це регулювання здійснюється з допомогою правових норм. Через них держава наче підносить названі та інші людські цінності до рангу офіційних і захищуваних. Утілюючись у чинному законодавстві, упорядкованість соціального життя, свобода, відповідальність тощо набувають певних юридичних рис, які характеризують їхній офіційний рівень, що його визнає держава. Вони можуть бути і не записані у вигляді словесного формулювання в якомусь акті, але як принципи вони втілюються (або не втілюються) в життя через поведінку осіб, котрі формують і застосовують право.
   Право є необхідним, ефективним засобом вираження та утвердження цінностей демократії, яка покликана закріпити в оптимальних цивілізованих формах свободу й відповідальність у сфері політичного життя. Оскільки це стосується форм демократії, пов'язаних із діяльністю держави, рівень нормативно-правового закріплення демократичних принципів, а також інститутів значною мірою виражає ступінь їх реального розвитку. З іншого боку, саме в умовах демократії право знаходить своє власне буття і свій власний зміст.
   При цьому слід пам'ятати, що перед суспільством, яке звільнилося від тоталітаризму, виникає сильна спокуса трактувати демократію як відмову від обмежень. Але демократичні права пов'язані з визнанням непорушності певних меж, визначуваних принципом самоцінності людини. У перехідні періоди загострюється суперечність між двома парадигмами політико-правового мислення: соціологічною та антропологічною. Перша орієнтує весь процес державного будівництва на врахування нових потреб суспільства, нових державних інтересів тощо. Друга означає будівництво згідно з непорушними цінностями особистості. Характерною особливістю такого підходу є те, що він фіксує не можливості, а межі (дозволено все, що не заборонено). Межі визначаються незмінними принципами буття людини як автономної, непідопічної та самодіяльної. У такому суспільстві діяльність інститутів повинна відповідати індивідуальному благу, що конкретизується як воля виборця і воля споживача. Досвід свідчить, що обидва найважливіші механізми сучасного цивілізованого суспільства — парламентська демократія та ринок — грунтуються на довір'ї до свідомості звичайного громадянина.
   Право є засобом реалізації й такої людської цінності, як мораль. Зміст права пронизується панівною мораллю, його можна розуміти як одну з необхідних форм існування певного кола моральних принципів. Чимало принципів моралі, існуючи як суто моральні норми, водночас виражаються і в юридичних нормах.
   Можна сказати, що провідником моралі є кожна окрема галузь права. Наприклад, це стосується екологічного права. "Моральні екологічні принципи, — зазначають С. М. Кравченко та М. В. Костицький, — беруться під захист правом, так само як екологічно-правові вимоги отримують підтримку моральних норм" 1. Норми права виникають на основі положень моралі, а водночас "екологічна мораль формується під впливом екологічно-правових норм" 2. Аналогічно міжнародне право тісно пов'язане з тією сукупністю моральних принципів і норм, які регулюють систему міжнародних відносин, і які є загальнолюдською соціальною цінністю, її можна назвати міжнародною мораллю. Взагалі, що менша залежність моралі від класових інтересів, то вищий моральний рівень суспільства; на визнанні цього положення будується нове політичне мислення, засноване на пріоритеті цінностей особистості, які водночас є й загальнолюдськими цінностями.
   Зв'язок права й моралі не є однобічним. Дотримання законів, юридичних норм можна розглядати як моральну вимогу, порушення якої засуджується громадською думкою як прояв недисциплінованості, неповаги до громадського обов'язку. Взаємний зв'язок права і моралі виявляється також у тому, що мораль, яка має негативну цінність, зумовлює несправедливе законодавство, а це, своєю чергою, сприяє руйнуванню моралі в суспільстві. В. І. Ленін та його послідовники вважали за можливе для досягнення своєї мети — здійснення утопічної (принаймні для сучасного етапу світової історії) комуністичної ідеї — використання будь-яких методів аж до масового терору. Ця мораль призвела до створення тоталітарної держави і відповідного законодавства.
   Характерною нормою радянського права була, зокрема, норма, згідно з якою свідок мусив давати свідчення відносно своїх близьких родичів, якщо вони були обвинувачуваними, під загрозою кримінальної відповідальності. "Синдром Павлика Морозова" — один із постулатів тоталітарного режиму. Цей синдром несумісний зі звичайною людською мораллю. Тоталітарний режим залишив нам тяжку спадщину, що дається взнаки й зараз. Аби повернути народ до нового життя, потрібні генерації вільніших і відповідальніших людей.
   Взаємозв'язок права й моралі — багатогранне явище. Ще один його аспект полягає в моральній оцінці використання особою своїх законних прав. Досить поширеним у нашому суспільстві є однобічність в інтерпретації моральної оцінки звернення до суду. Твердження, буцімто будь-яке звернення до суду є хибним із погляду моралі — спірне, а в багатьох випадках просто хибне. Навіть більше, обстоювання своїх законних прав слід уважати моральним обов'язком людини.
   З позицій інструментального підходу виявляється можливим вести мову не лише про цінність права взагалі, а й про правові цінності. До них відносять особливі правові засоби та юридичні механізми (все те, що називається юридичним інструментарієм), які забезпечують цінність права, гарантованість прав, інститути, що виражають оптимальне співвідношення нормативного та індивідуального регулювання, і т. ін.
   Марксистсько-ленінське вчення про державу і право, виходячи з соціологічних засад, дійшло висновку, що право є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Цінність права тут обмежується лише тим, яку воно має вагомість для панівного класу, а не для особистості й суспільства в цілому. Держава в цій схемі також є знаряддям класового, політичного панування — це апарат для придушення класових ворогів. Державі, що концентрує основні засоби організованого примусу, віддається провідна роль, вона — головне знаряддя класового панування, а право виступає як інструмент держави у здійсненні класової політики.
   Однобічність цього погляду має філософське підґрунтя. Воно веде свій родовід від "Маніфесту Комуністичної партії", де проголошено, що "історія всіх суспільств, які існували досі, є історією боротьби класів". Цей підхід успадкував В. І. Ленін, а за ним — і його послідовники у філософії, політиці, праві. У дожовтневих працях він послуговувався для критики самодержавства загальнодемократичними гаслами. Та заледве доступився до влади, як почав обстоювати необхідність насильства і терору. На практиці це призвело до появи концтаборів, цензури та інших атрибутів тоталітарної системи.
   Проте відомі з історії людства держави були не лише інструментами класового насильства, а й структурами, які об'єднували суспільство, а також створювали відповідний простір для діяльності особистості. Марксистсько-ленінська концепція відображала лише одну складову взаємодії класів. Другою є співробітництво. Жоден клас не може існувати, не спираючись, хоча б частково, на інтереси інших груп і класів. Можна сказати, що фундатори марксизму-ленінізму абсолютизували момент боротьби, антагонізму, применшили значення єдності протилежностей, яка є необхідною: за відсутності єдності неможлива і боротьба. До того ж історія людства не зводиться до діяльності класів. Для сучасного її етапу головним у природі права є те, що воно виступає засобом загальносоціального регулювання та реалізації потенціалу кожного члена суспільства в їх взаємному зв'язку, хоч і відіграє роль інструменту політичного панування. У марксистсько-ленінській теорії цінність права практично повністю зводилася до інструментальної цінності, протягом довгого часу існувала тенденція визначати його виключно як знаряддя класової держави.
   Одначе цінність будь-якого інструменту не вичерпується його функціональною цінністю, тим, наскільки ефективно він дозволяє досягти певної мети. Інструмент має і власну, самостійну цінність, яка полягає вже в наявності цього інструменту в арсеналі засобів. Щодо права, то тут необхідно сказати, що воно є необхідною складовою культури як способу життя людини. Будучи засобом захисту прав і свобод особистості, утвердження в суспільстві загального стійкого порядку, право не просто протистоїть сваволі, беззаконню, не просто є антиподом їм, а виступає саме такою силою, яка активно бореться проти них. Право як інструмент має настільки високу цінність, що рівень його розвитку можна розглядати як показник соціального прогресу взагалі.
   Інструмент є цінним сам по собі і як своєрідне утвердження тих результатів, які досягаються з його допомогою. Власна цінність права виявляється в тому, що називається правовими засадами або духом права. Дух права полягає в прагненні для розв'язання конфліктів застосовувати лише правові методи. Це — утвердження в суспільстві забезпеченої свободи і відповідальності, рівності, справедливості, досягнення необхідної організованості, торжество високої моральності, справжнього гуманізму. Дух права знаходить вираження у формі юридичних прав і свобод особистості в її індивідуальних і колективних проявах.
   Самостійна цінність інструменту визначається також тим, що він є створінням людського духу, однією з цінностей культури у вузькому розумінні, тобто сукупності продуктів трудової діяльності людей, що служать їм для адаптації до середовища і підтримання їхнього соціального життя.
   Цінність права в цьому розумінні виражається насамперед у тому, що звід законів будь-якої держави дає хоч і специфічну, проте досить чітку картину життя цієї держави, суспільства в цілому. Норми права минулих епох зараз є багатим, а часом і єдиним, джерелом пізнання епохи, особливостей життя народу, його культури, побуту, специфіки суспільно-політичного ладу. За твердженням Цицерона, можна знайти "як в усьому цивільному праві взагалі, так і в книгах понтифіків, і в XII таблицях зокрема, багатоманітну картину нашої минувшини". Російському історику В. Й. Ключевському належать такі слова: "Пам'ятки права дають дослідникові нитку до найглибших основ досліджуваного життя". Право, подібно до літератури і мистецтва, є однією зі складових культури нації. І той, хто хоче зрозуміти культуру країни в єдності всіх її аспектів, що визначаються конкретно-історичними умовами місця і часу, наприклад, класичного еллінізму, культуру Стародавнього Китаю і культуру Німеччини періоду Веймарської республіки, той поряд із літературою, філософією, релігією, економікою і технікою мусить звернутись і до права тієї епохи, яку він вивчає.
   Саме через те, що в юридичних нормах відображається життя людей, і притому під кутом зору можливих конфліктів, наука права — юриспруденція завжди була тісно пов'язана з мистецтвом, літературою, театром. У Стародавній Греції юридичні проблеми, конфлікти між свободою і деспотизмом безпосередньо втілювались у трагедіях Есхіла й Софокла і виносилися на сцену старогрецького театру, що був за тих часів таким популярним і авторитетним.
   Право слід розглядати як важливий, і при тому активний, елемент духовного життя особистості й суспільства. Річ не лише в тім, що в юридичних нормах тією чи тією мірою відображуються й закріплюються досягнення матеріальної та духовної культури. Цей бік проблеми стосується в основному інтелектуального змісту права, характеру та обсягу втілених у ньому моральних принципів. Передовсім тут слід мати на увазі, що правова форма суспільного регулювання, властивості права, що склалися, в тому числі висока нормативність, формальна визначеність, засоби, що забезпечують його динамізм, процесуальні форми тощо, являють собою значні досягнення культури. Так, юриспруденція Стародавнього Риму, себто теоретичні ідеї, принципи вирішення спорів, логіка юридичного мислення, які стоять за римськими нормами права, — все це є необхідним елементом культури тієї епохи і має не лише пізнавальне, а й практичне значення також для сучасного юриста.
   Право виступає одним із тих засобів самоорганізації суспільства, які дозволяють відповідно до соціальних особливостей акумулювати істотні прогресивні елементи культури, що набувають нового розвитку в сучасних умовах. Відповідно, в теорії та практиці виникла категорія правової культури. Вона є одним із найважливіших інструментів суспільних перетворень. Правова культура поєднує соціальні ідеали і практику, моральні та правові цінності з практично корисною діяльністю щодо втілення в життя вимог законності. Одначе рівень її в нашій країні ще низький, про що свідчить правовий нігілізм, велика кількість порушень закону. Правова культура тісно пов'язана з загальною культурою народу, базується на її основних засадах, відображає рівень її розвитку. Завдання розвитку правової культури і є завданням запровадження в законодавство, у практику застосування закону всього того, що характеризує право як величезну соціальну цінність, явище загальнолюдської культури.
   Право можна розглядати і як інтелектуальну, теоретико-пізнавальну цінність, оскільки воно є формою пізнання закономірностей суспільного розвитку. Правознавство посідає гідне місце в системі наук і відіграє важливу роль у здійсненні правом його функцій.
   Зв'язок права зі сферою соціально-культурного життя полягає також у тому, що воно виступає регулятором суспільних відносин, які тут складаються. Соціально-культурне життя українського суспільства, структурно поділяючись на освіту, науку, культуру, охорону здоров'я і соціальне забезпечення, фізичну культуру і спорт, є важливим об'єктом регулятивної функції права України. Конституція України проголошує самостійність держави у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім націям, які проживають на території країни, право вільного національно-культурного розвитку.
   Слід врахувати і те, що цінність права склалася історично. Вона яскравіше виступає і може легще спостерігатися на розвинених етапах права, в його вищих і "цивілізованіших" формах, за умов розвинених законодавств.
   Отже, право як цінність має досить складну структуру. Воно з погляду особистості є насамперед інструментальною цінністю, і має низку аспектів; водночас воно може розглядатись і як самостійна цінність. Право є духовною цінністю, але такою, що тісно пов'язана з матеріальними цінностями, оскільки регулює відносини в економічній сфері.