Правовий режим церкви в Україні

   На сучасному етапі розбудови суверенної та незалежної української державності правовий характер взаємовідносин церкви й держави визначається Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Правовою формою цих відносин є режим відокремлення від церкви. "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави", — наголошує ст. 35 Конституції України.
   Основні особливості ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є такими:
   1. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров'я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.
   Здійснюючи цю вимогу, державні органи в Україні не втручаються:
   - в усю віросповідну чи канонічну діяльність, зокрема у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу та інших форм задоволення релігійних потреб громадян. Церковні документи, що визначають віросповідну діяльність і вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, навіть не підлягають реєстрації в державних органах;
   - у канонічну структуру управління церквою, її ієрархією;
   - у внутрішнє самоуправління церкви;
   - в підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійним центрам (управлінням), взаємовідносини вищих і нижчих релігійних органів, їхні стосунки з віруючими;
   - у витрати доходів і пожертвувань від культової діяльності й задоволення релігійних потреб віруючих;
   - у навчально-виховну роботу духовних навчальних закладів.
   Канонічна і релігійна діяльність церкви не належить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не суперечить вимогам закону. Водночас релігійні організації не виключено з установленого Українською державою правопорядку. Будучи суверенною, маючи певні права стосовно до інших організацій та осіб, держава регламентує окремі види діяльності релігійних організацій в країні, встановлює відповідний контроль за дотриманням останніми чинного в цій сфері законодавства.
   З відокремленням церкви від держави остання наділяє свої органи такими владними повноваженнями щодо релігійних організацій:
   - правом визначати умови й порядок утворення та існування релігійних організацій, реєструвати й вести їх облік;
   - правом установлювати порядок взаємовідносин релігійних організацій, їхніх управлінь і центрів з державними органами, а також регламентувати утворення й діяльність релігійних управлінь і центрів щодо відповідальності їх перед державою. "Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, — наголошує ст. 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", — регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами;
   - правом регламентувати межу організаційно-господарської та іншої позакультової діяльності, а також установлювати правила здійснення релігійних обрядів і церемоній, добродійної та культурно-освітньої діяльності, міжнародних зв'язків і контактів релігійних організацій та віруючих;
   - право встановлювати відповідний контроль з боку державних органів за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті. Та обставина, що церква відокремлена від держави, не має значення для правомірного втручання державних органів (наприклад, правоохоронних) у діяльність церкви, бо правовий режим цього відокремлення передбачає відповідальність усіх громадян, органів та об'єднань, партій і релігійних організацій за порушення чинного законодавства про свободу совісті.
   2. Дотримуючись установленого в Україні правового режиму відокремлення церкви від держави, релігійні організації не втручаються у сферу держави та її органів, не виконують державних функцій. "Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів" (ст. 5 згаданого вище Закону). Відсутні будь-які правові форми союзу церкви й держави в різноманітних сферах суспільного життя. Церковні постанови не мають юридичної сили відносно держави і не повинні суперечити її законам.
   Будучи суб'єктом правових відносин, релігійні організації не мають права втручатись у правотворчу, правозастосовну і правоохоронну діяльність державних органів, у механізм правового регулювання суспільних відносин, а також у систему правосуддя. Особливість релігійних організацій як суб'єкта правових відносин виявляється в тому, що їхня правосуб'єктність обмежується чітко визначеними правовідносинами, вступ у які є необхідним і неминучим для здійснення функціональних обов'язків. Останні в структурі державно-правового порядку визначаються законодавством про свободу совісті та релігійні організації. Помилковою є думка, що діяльність релігійних організацій має бути скерована виключно на задоволення релігійних потреб віруючих. Відокремлення церкви від держави, суспільно-релігійна діяльність конфесій в Україні базується на принципах свободи совісті й віросповідання, які гарантують релігійним організаціям, окрім зазначеної діяльності, широкі повноваження.
   3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Це виявляється в тому, що:
   - держава під час вирішення політико-правових завдань не надає перевагу якійсь окремій конфесії;
   - держава не визнає поділу церков на панівні, терпимі чи гнані, чим відкриває можливість громадянам вільно вибирати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором;
   - скасовується монополія однієї конфесії в державно-правових і соціально-політичних відносинах;
   - рівність віросповідань і релігійних організацій перед законом обумовлює заборону примусу щодо сповідання однієї встановленої релігії, а також поділ віруючих за ознакою належності до офіційного віросповідання. Водночас правовий режим рівності релігійних організацій та конфесій перед законом не поширюється на релігійні утворення, які не дотримуються законодавства про свободу совісті, не зареєстровані відповідно до чинного законодавства, діяльність яких припинена в судовому порядку згідно зі ст. 16 згаданого вище Закону.
   Рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Зовсім іншого змісту набуває питання про рівність релігій у суспільно-політичній сфері. У суспільстві релігійні конфесії не завжди мають рівнозначне визнання з боку громадян. Це обумовлено тим, що формування конкретного суспільства історично зв'язано з певною конфесією, яка впливала на соціальні процеси, державотворення тощо. Прикладом цього може бути Україна, історична доля якої близько пов'язана з православною церквою. Остання активно впливала на формування українського етносу й державності, консолідацію населення в національно-визвольній боротьбі. Тому її діяльність у суспільстві привертає більшу увагу широких верств населення, політиків і громадських діячів, ніж існування конфесій (приміром, нетрадиційних культів).
   4. З відокремленням релігійних організацій від держави остання перебрала обов'язок захищати їхні права та законні інтереси, сприяти встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та іншими релігійними організаціями. Держава бере до відома й поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Конкретно це виявляється у своєчасному та об'єктивному розгляді їхніх клопотань, винесенні щодо них обгрунтованих рішень, задоволення їхніх майнових та організаційних вимог тощо.
   5. Режим відокремлення церкви від держави не забороняє соціальне культурної та ідеологічної діяльності релігійних організацій у суспільстві, співробітництва останніх із державними та громадянськими організаціями з питань культурно-виховної, добродійної роботи тощо. "Релігійні організації, — наголошує названий вище Закон, — мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової організації. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами" (ст. 5). Отже, правовий статус відокремлення церкви від держави не виключає участі останньої в соціально-культурній сфері, а священнослужителям не забороняє брати участь у державно-політичних відносинах. Водночас залишаються невизначеними роль і місце церкви як інституту в державно-політичному процесі. Як інтегральний чинник у державі, особливо за розбудови національної державності, церква та релігійні організації беруть активну участь у політиці держави (наприклад, зовнішній), зокрема впливають на внутрішньополітичну стабілізацію суспільства. Відповідно до цього кожна держава повинна мати певну концепцію політики стосовно до церкви, надавати моральну та організаційно-політичну підтримку національним церквам.
   6. Принцип відокремлення церкви від держави покладено в основу державно-правових інститутів України, зокрема в основу інституту права на свободу совісті. Тому релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку. Жодна релігійна організація в Україні не може діяти, якщо вона не дотримується або порушує режим відокремлення церви від держави. Відповідно до ст. 16 згадуваного Закону в разі порушення цього режиму релігійною організацією, що є юридичною особою, її діяльність припиняється в судовому порядку.