Церква в системі державно-правових режимів

   Від початку існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігієзнавчою теорією існують такі види чи стани правового статусу церков в системі як демократичних, так і антидемократичних державно-правових режимів:
   - держави з офіційно узаконеною і фактично панівною або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними;
   - держави з конституційне визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище з-поміж інших віросповідань;
   - держави з конституційне узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.
   Перший вид правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження у кримінально-правових, цивільних справах тощо). Політичний союз держави і церкви надавав останній узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи і партії тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна клятва, присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держави і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків. У сфері виховання та освіти встановлюється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології.
   Для вказаного режиму є характерним тісний зв'язок правової системи з панівною релігією. Імперативи права та імперативи релігії в такому разі не тільки не суперечать одне одному, а навпаки, підтримують і закріплюють один одного. Право закріплює панівний статус релігії, остання освячує існуючий порядок. Часто ядро правових імперативів генетично тяжіє до імперативів релігійних і тоді порушення закону є водночас гріхом і злочином у релігійному значенні. Інколи релігійні імперативи набувають статусу правових, і тоді відхилення від релігійних норм караються законом. Саме в таких суспільствах існують релігійні злочини.
   Відомо, що такий правовий статус церкви в системі державно-правових режимів довго існував за доби середньовіччя. Прикладом цього може бути також статус Руської православної церкви в Російській імперії, де релігія визначала характер суспільних і державних відносин, норми приватного життя. Але й у сучасних державно-правових режимах існують офіційні державні церкви, про що наголошено відповідно в конституціях цих країн. Наприклад, § 4 Конституції Данії декларує: "Євангелічна лютеранська церква є національною датською церквою та утримується державою". В Англії парламентові надано право затверджувати чи ухвалювати рішення церковних соборів, молитовники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англійської церкви є членами палати лордів Англії. Система судочинства в Англії передбачає право апеляції на рішення церковних судів у суди світські, а також нагляд із боку державних судів над судами церковними. В Ізраїлі Міністерство у справах релігій затверджує процедуру виборів вищого духовенства, президент держави призначає релігійних суддів. Особливу увагу слід звернути на статус державної церкви в країнах ісламської орієнтації (наприклад, Марокко, Туніс, Мавританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Ірак, Іран та ін.). Мусульманські церкви, зберігаючи всі правові інститути, властиві державній релігії, посідають особливе становище в системі державно-правових режимів цих країн. Власне церква в цих країнах регулює всі аспекти державного і суспільного життя, а мусульманське право — шаріат є основою діяльності державно-правових інститутів, судової системи, цивільних відносин тощо.
   Другий варіант правового статусу церкви в державі вирізняється конституційно-правовим визнанням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) з-поміж інших. Рівночасно визнається, зокрема, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується як панівне становище офіційної конфесії, так і роль інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві обумовлений тим, що офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов'язана з формуванням національної держави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру і т. ін.
   Так, у ч. 1 ст. З Конституції Греції наголошено: "Панівною в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової". У ст. 2 Конституції Норвегії визначено, що "євангелічно-лютеранська релігія є офіційною релігією держави". Частина 2 ст. 13 Конституції Болгарії встановлює, що "традиційна релігія в Республіці Болгарія — східно-православне віросповідання", хоч і наголошує на відокремленні релігійних організацій від держави. Конституція Грузії підтверджує, що "держава визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії та водночас визнає незалежність церкви від держави" (ст. 9). Формально в Італії не було державної церкви, але конституція держави передбачала до 1984 р. існування конкордату держави з Ватиканом, за яким римо-католицька релігія визначалась як єдина державна релігія в Італії, що забезпечувало привілейоване становище католицькому віросповіданню порівняно з іншими. Лише після перегляду Латеранських договорів, зокрема конкордату від 1929 р., було скасовано переваги католицизму перед іншими конфесіями, ліквідовано обов'язкове викладення лише однієї релігії в державних навчальних закладах і т. ін. Некатолицьким віросповіданням надано право також створювати свої організації за своїм статутом.
   Безперечно, конституційно-правове виголошення офіційного в державі традиційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників правоохоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо. Нехтуючи інтереси віруючих громадян інших конфесій, офіційна церква перебирала монопольну інтегративну соціальну функцію та функції соціального контролю (орієнтування населення у його діях і вчинках на загальноприйняті соціально-національні цінності).
   Третій варіант правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій) від держави. Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:
   - відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;
   - невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну діяльність, самоуправління;
   - церква не виконує жодних державних функцій, соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується державою;
   - невтручання церкви в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади в межах території країни, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах. Таке невтручання церкви в суверенітет держави виявляється у відсутності будь-яких правових форм союзу церкви й держави, представництва релігійних організацій в органах держави (крім консультативно-допоміжного), права законодавчої ініціативи релігійних організацій (норми релігійних канонів не є джерелом права в законодавстві держави) тощо. Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють його функцій (обумовлено світським характером судочинства, відсутністю релігійних судів, рівністю громадян перед законом і судом незалежно від ставлення до релігії), не здійснюють правового регулювання шлюбно-сімейних відносин, реєстрації актів громадянського стану;
   - відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та рівноправність громадян у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);
   - правову регламентацію діяльності релігійних організацій у державі та контроль за дотриманням ними встановлених державою законів;
   - охорону законної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.
   Власне, в цих основних нормах визначається зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як відповідної правової форми взаємовідносин держави і церкви, державних органів і релігійних організацій. Зауважимо, що ця правова форма взаємовідносин держави і церкви, коли церква відокремлена від держави, обумовлена низкою соціально-історичних, політичних, культурно-ідеологічних, правових чинників і тому в кожній країні має свої особливості вияву (наприклад, США, Франція, Україна та інші постсоціалістичні країни).