Релігійні норми і право

   Суспільство — продукт взаємодії людей, сукупність соціальних відносин, тобто відносин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Суспільні відносини різноманітні, але їхньою підвалиною є інтерес, а також норми, що регулюють ці відносини. Формою організації суспільних відносин та інтересів усіх членів суспільства є держава. Залежно від режиму зв'язку держави і церкви певне місце в структурі державно-правового регулювання суспільних відносин належить церкві з її релігійно-нормативною системою, що також застосовується, окрім соціальних норм, для впливу на послідовників конфесій.
   Соціальна норма — невід'ємний елемент суспільного управління, один із засобів орієнтації поведінки особи чи соціальної групи, а також засіб контролю з боку суспільства за їхньою поведінкою. З допомогою соціальних норм здійснюється регулювання поведінки людей, діяльності колективів. Норми, які відображають загальнолюдські цінності, інтереси суспільних груп, визначають (дозволяють чи забороняють) певні типи поведінки, характер відносин, мету і засоби їх досягнення. Соціальні норми регулюють лише такі відносини, які мають суспільний характер, тобто пов'язані з взаємовідносинами між індивідами, колективами, верствами та суспільством у цілому. Цим соціальна норма відрізняється від норм технічних, медичних та ін.
   У цілому соціальну норму можна визначити як правило чи вимогу суспільства до особи, де окреслено більш чи менш точно обсяг, характер, а також мету можливого й допустимого в її поведінці. Ці правила та вимоги можуть бути закріплені в письмових джерелах: політичних маніфестах, програмах, законах, статутах, релігійних повчаннях тощо. Певні норми моралі можуть бути відображені, наприклад, у художній літературі. До того ж багато норм, якщо не всі, об'єктивуються, доводяться до відома людей через їхні думки й погляди, зразки поведінки, що повторюється з покоління в покоління (звичаї, традиції) або відновлюються досить регулярно і в масовому обсязі.
   Попри наявну низку загальних якостей, соціальні норми все ж таки різняться між собою. Існують такі види норм: правові, моральні, політичні, естетичні, релігійні, звичаї й традиції.
   Релігійну норму можна визначити також як правило чи вимогу конфесії (релігійної організації, церкви) до особи (послідовника релігії), де визначено певний обсяг, характер, а також межу можливого й допустимого в поведінці віруючого.
   Будь-яка релігія ще з первісних часів висувала певні вимоги до соціальної поведінки людей, чинила регулятивний вплив на суспільні відносини. Вироблені релігією правила поведінки належать не тільки до здійснення культу, а й до особистого чи суспільного життя людини. Вони мають імперативний характер, впливають на поведінку людей і є певним видом соціальних норм. Релігійні норми — значний елемент у структурі релігійного впливу церкви на своїх послідовників.
   Перші релігійні норми стихійно виникли в первісних релігіях. Із виокремленням священиків в особливий стан і створенням розгалужених релігійних установ норми останніх розробляються відповідно служителям культу. Але за своєю сутністю релігійні норми виникають на основі релігійних уявлень і поглядів та, своєю чергою, служать засобом збереження їх у свідомості людей. На формування релігійних норм зазвичай впливають конфесійні утворення, які виробляють і контролюють їх дотримання.
   Узагальнюючи характерні риси релігійних норм як виду соціальних норм, зазначимо таке:
   - релігійним нормам властиві ознаки, засоби регулювання, дозвіл, зобов'язання, заборона. Справді, будь-яка релігія в певній ситуації наказує здійснювати ті чи ті дії (наприклад, молитву, хрещення новонародженого та ін.), а також утримуватися від певних дій (від уживання окремих продуктів, від шлюбу з особою іншого віросповідання тощо). У релігії навіть передбачено специфічні санкції за порушення чи невиконання заборонених настанов. Окрім того, релігійні норми містять посилання на священні джерела правил поведінки і на надприродні засоби їх забезпечення;
   - релігійна норма виступає як мірило, зразок поведінки віруючих людей за певних обставин, а також як еталон навіть суспільних відносин. Це особливо помітно в ісламі, де норми є взірцем поведінки всіх мусульман, складовою їхнього способу життя;
   - установлення релігійної норми стосується здебільшого не конкретних осіб, а широкого кола людей, послідовників конкретної релігії (членів церкви, конфесії тощо) чи якої частини їх (священнослужителів, мирян і т. д.);
   - релігійна норма часто регулює такі відносини, що знаходяться поза компетенцією інших соціальних норм, оскільки ці відносини виникають під час відправлення релігійних культів, задоволення релігійних потреб;
   - релігійні норми, на відміну від інших, найчастіше мають авторитарний характер, формулюються як веління, що їх необхідно виконувати проти вимог будь-яких інших норм, навіть якщо є заборона наслідувати останні (скажімо, норми Біблії та Корану обмежують дію звичаю кровної помсти, хоча вона передбачена іншими звичаями). Будь-яка релігійна норма посилається на волю надприродних сил (Бога), вимагає від її послідовників сліпої дисципліни, незмінного дотримання своїх приписів, покірності всім вимогам релігії. Релігійні норми належить виконувати навіть попри їхню невідповідність поглядам та бажанням віруючих;
   - релігійні норми невід'ємні від віри в надприродне; вони захищені посиланням на священні джерела, надприродну сутність. Цим вони відрізняються за обгрунтуванням від моральних, правових та інших соціальних норм. Тому релігійні норми розглядаються (витлумачуються) як справжні веління Бога, його представника (пророка) ла землі чи верховного служителя культу (наприклад, папи римського, патріархів).
   Водночас такий зв'язок норм із релігійними поглядами та уявленнями, а також витлумачення їх у свідомості віруючих не завжди очевидні. Інколи вони мають суто земне походження. У таких випадках застосовуються інші засоби забезпечення їхнього авторитету — погроза надприродною карою, побажаннями нагороди Божої, церковне покарання відповідно до канонічного права. З часом до цього додається кримінальна відповідальність за релігійні злочини, а потім і цивільно-правова відповідальність за недотримання чи невиконання окремих релігійних норм або ритуалів.
   Релігійні норми, на відміну від інших, викладено у книгах Святого Письма, у зведеннях церковного канонічного права, у постановах зборів віруючих і рішеннях церковних установ, у статутах конфесійних організацій тощо, їхні різновиди можна умовно розділити: за характером веління — на позитивні й негативні, за об'єктом регулювання — на загальногрупові та спеціальні, за характером регулювання суспільних відносин — на культові та організаційно-функціональні норми і т. д.
   Кожна церква чи конфесія має певну систему норм, тобто правил і настанов, які регулюють відносини між віруючими. Зазначимо, що всі релігійні імперативи, їхні нормативні системи основані на ідеї обов'язку, покладеного на прихильника конфесії, але не на правах, що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм.
   Для кращого розуміння змісту релігійних правил і настанов, християнських імперативів спершу розглянемо біблійну (старозавітну) систему правових норм, які в основному викладені в перших п'яти книгах Старого Заповіту і в окремих розділах Нового Заповіту. Справді, у книгах Біблії викладено такі вимоги і приписи, яким властиві всі ознаки юридичних норм — кримінально-правових, цивільно-правових і процесуальних. Так, окремі норми встановлюють відповідальність за злочин проти особи, приватної власності та ін., виконання яких забезпечується засобами, властивими радше правовим, аніж релігійним нормам. Наприклад, установлено санкцію смертної кари тим, хто "вдарить батька чи матір свою", хто "проклинає батька свого чи матір свою" (Вих., 21, 15, 17; Лев., 20:9). Таку ж кару встановлено за вбивство, викрадення єврея, злягання з худобиною, ворожіння, статевий зв'язок із рідними та ін.
   У ряді норм міститься вказівка на вид смертної кари: народові вказується побити камнями до смерті осіб, засуджених за принесення своєї дитини в жертву Молоху (Лев., 20:2-3), за зневагу Бога (Лев., 24:16), підбурювання "служити іншим богам" (Второзак., 13:7-11) тощо. Іншим видом смертної кари було спалення живцем. Воно застосовувалося за перелюб із тещею, за блуд дочки священика (Лев., 20:14; 21:9), за святотатство (Ісус Нав., 7'15).
   Відповідальність за завдання тілесних ушкоджень було встановлено за принципом таліону (Вих., 21:23-25; Лев., 24:19-20). За цим же принципом каралося неправдиве свідчення в суді: неправдивий свідок підлягав покаранню, до якого був засуджений чоловік, несправедливо ошуканий (Второзак., 19:15-21).
   Старозавітні норми, подібно до правових норм, суттєво обмежували застосування звичаю кровної помсти. Так, мстити можна було тільки особі, яка заподіяла велике лихо-шкоду, збитки (Второзак., 24:16). Було встановлено також композицію на низку діянь, які спершу тягнули кровну помсту, але потім були обмежені в покаранні.
   У Біблії є норми, що їх повною мірою можна віднести до судоустрою і судочинства. Так, суддям наказувалося шукати правду незважаючи на особу, бути неупередженим, вислуховувати "малого" та "великого", не спотворювати закону та не брати хабарів від підсудних (Второзак., 1:17; 17:19-20). Рішення суду було обов'язковим для всіх, відмова від виконання рішення суду каралася смертю (Второзак., 17:10-12).
   Значна частина норм Біблії присвячена регулюванню майнових відносин. У формі наказів казуїстичного характеру вони передбачали відшкодування винним утрат від потрави, підпалу, за вбивство чужої тварини чи худоби (Вих., 21:35; 22:5). Особливим чином регулювалися питання продажу землі (Лев., 25:23-34).
   Відомо, що Старий Заповіт є Святим Письмом для християн. Зазначимо, що старозавітні норми не отримали подальшого розвитку в християнстві, позаяк останнє поширювалося в імперії, де право безпосередньо користувалося більшою повагою, ніж релігійні норми. Римське право було вельми досконалим, а раннє християнство — байдужим до правових інститутів. Навіть після прийняття Римською державою християнства біблійне право виступало лише придатком до римського чи іншого світського права і регулювало тільки культові відносини. Водночас слід зауважити, що система римського права своїм безпосереднім джерелом мала не релігію, а мораль.
   Мусульманська правова система (шаріат) — складова релігії ісламу. Головним джерелом мусульманського права і неюридичних норм ісламу є Коран і Сунна (збірник хадисів); іджма — одностайна думка муджтахідів із питань, не врегульованих Кораном і Сунною, тобто це введення нової норми на основі консенсусу; кіяс — умовивід за аналогією, тобто конструювання правових норм на основі віршів Корану і хадисів Сунни; фікх — правова доктрина, себто твори відомих знавців шаріату, вчених-юристів.
   Мусульманське право в цілому відзначається глибокою оригінальністю: воно виникло і розвивалося незалежно від інших правових систем. Якщо й трапляється інколи тотожність норм, то це — проста випадковість. Відзначимо також, що оскільки джерелом мусульманського права є Коран і Сунна, то немає жодної влади, яка б у силі змінити мусульманське право, як і сам Коран. Навіть більше, встановлення світського права також неможливе, оскільки воно не відповідає нормам шаріату. Власне, догми та правила релігійного культу і моралі Корану визначають зміст мусульманського права в юридичному сенсі.
   Попервах мусульманське право існувало на рівні релігійної ідеології, його окремі норми залежали від тлумачення священних текстів, що їх подавали ті чи ті факіхи (авторитетні богослови). За рішення подібних питань могли використовуватись незбіжні висновки різних мозхабів — релігійно-правових напрямків ісламу (зараз їх існує всього п'ять). Навіть у межах одного напрямку є протилежні правила, закріплені різними авторитетними рішеннями тієї чи тієї юридичної проблеми.
   У середні віки мусульманські факіхи на основі індивідуальних судових приписів мусульманського права зуміли сформувати його загальні принципи. З-поміж праць такого спрямування особливо відомий трактат Ібн Нуджайма. У XVI—-XVIII ст. мусульманське право остаточно сформувалось у цілісну систему.
   За змістом усі норми мусульманського права його доктрина поділяє на дві групи: перша охоплює накази, які містять оцінку вчинку людини; у другій зібрано норми, що формулюють правила поведінки в певних ситуаціях, а також установлюють умови та наслідки діянь.
   Мусульманська система права, як і інші системи права, має кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні та інші норми. Мусульманські богослови-правознавці надають важливого значення кримінальне-правовим нормам. За існуючою класифікацією правопорушень у мусульманському праві існує три групи правопорушень. До першої з них належать найбільш небезпечні злочини, себто такі, що посягають на права Аллаха, всієї громади. До них віднесено: перелюбство, вживання спиртних напоїв, крадіжки, розбій, недоведене звинувачення в перелюбстві, віровідступництво та бунт. За ці злочини встановлено суворі санкції: за крадіжки — відсічення руки, за перелюбство — сто ударів прилюдно, за розбій — смертна кара (за тяжкий розбій додатково карають розп'яттям, четвертуванням) та ін. За вживання спиртних напоїв установлено покарання до 80 ударів (інколи — страту), за зраду ісламу — смертну кару.
   До другої групи відносять злочини, що мають фіксовану кару (кісас), оскільки вони порушують права окремих осіб. Кісас — це відплата, себто кара, що відповідає вагою здійсненому протиправному діянню. Основними злочинами цієї групи є вбивство особи та завдання їй тілесних ушкоджень незворотного характеру. За це передбачено страту чи інші форми покарання, що їх визначає потерпіла сторона чи спадкоємець потерпілого (смерть, вибачення злочинця, прийняття від злочинця викупу за кров).
   Третя група об'єднує решту правопорушень — тазір, за які не встановлено адекватної міри покарання. Ці правопорушення посягають на права всіх, а також на інші приватні інтереси. Це, скажімо, невиконання окремих релігійних приписів, завдання матеріальних збитків окремим особам (шахрайство, обважування і т. ін.).
   Значна частина мусульманського права являє собою сукупність норм, що регламентують цивільно-правові відносини. Відповідно до існуючої класифікації їх розділяють на: норми, як: регламентують розділ спільного майна, користування водою, зобов'язання з догляду за річками, порядок розпорядження майном після смерті господаря тощо; норми, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, становище жінки в сім'ї та суспільстві, порядок узяття шлюбу, його види, порядок розірвання шлюбу (види розлучень) та ін.
   Роль мусульманського права не залишилася незмінною. Так, в Османській імперії в XVI ст. та Могольській імперії в XVII ст. використання його положень у юридичній практиці відзначалось особливою широтою та послідовністю. Згодом мусульманські держави почали відокремлювати норми, які визначають основи віровчення та порядок здійснення релігійних культів, од світських правил поведінки. Останні, маючи опосередкований зв'язок із релігійною ідеологією, все ж таки набували характеру правових норм, оскільки мали підтримку (примус) держави. Але й зараз у багатьох країнах ісламської орієнтації релігійні норми апелюють не тільки до внутрішнього сенсу релігійної свідомості, а й до примусу.
   Індуська система права широко представлена у священних текстах Шруті, що включає Рігведу (чотири Веди), Веданти й Упанішади. Найбільш відомі трактати — це закони Ману, Яйнавалка та закони Нарада.
   Індуїзм містив систему правил, що ретельно регламентували все суспільне життя, приписували певний спосіб життя. "Поведінка давнього індійця тисячоліттями регулювалася релігійно-моральними настановами, що їх із розвитком класових відносин поступово витісняли норми права, а в більшості випадків зросталися з ними". Важливим етапом у формальному закріпленні правових норм стало створення дхармашастр, у яких тісно спліталися норми моралі, звичаєвого права і релігії. Скажімо, релігійні правила виражалися в них так: "Те є добрим, що розумні люди з двічі народжених каст хвалять, а те, що вони гудять, є гріх".
   У загальному вигляді індуське право визначає зверхність звичаю над законами. Рівночасно в інших правових системах звичай не є джерелом права. Тому індуське право є звичаєвим правом, у якому домінують звичаї індуїзму.
   Різноманітні норми в індуському праві застосовують до індивіда чи окремої особи залежно від того, до якої касти вони належать — брахманів, кшатрій, вайш або шудра. Поза законом донедавна залишалися парії (недоторкливі).
   Судові прецеденти і законодавча доктрина не визначаються індуїзмом за джерелом права. Суддям рекомендують вирішувати справи на основі совісті й справедливості, якщо нема визначеної правової норми з якогось питання.
   Подальший розвиток і зміни індуського права випали на часи проголошення незалежності Індії. Зараз воно в багатьох галузях правових відносин (цивільних, шлюбно-сімейних) застосовується тільки стосовно до індусів.