Релігія і право як форми духу

   Дух — гранично загальне і найбільш абстрактне поняття філософії права. Загалом воно означає нематеріальні явища, на відміну від матеріальних. Іншими словами, дух — це всі наші уявлення, тобто розум, мислення, свідомість. За раціоналістичним тлумаченням визначальним аспектом духу вважається мислення, свідомість, а за ірраціоналістичним — позамислені процеси: воля, почуття, інтуїція, уявлення тощо. Найважливішими складниками духу є імперативи, поведінка, що випливають з уявлень, або з яких випливають самі уявлення. Імперативи складають ядро духу, найважливішу його частину; крім того, дух інколи набуває форми, коли в ньому взагалі панують лише імперативи (мораль, релігія), але ніколи не буває так, що дух існує, або діє без імперативів.
   Наявний дух — це внутрішня засада і рушійний початок будь-якої людської активності. Дух узагалі є системою регуляторів людської активності. Носій духу — стабільна спільність людей, яких об'єднує певна екзистенціальна ідея. У такому контексті можна говорити про дух народу, національний дух (сукупність внутрішніх засад активності, характерних для більшості представників певного етносу), дух епохи, дух конкретного індивіда. Дух існує у формах політики, права, моралі, релігії, філософії тощо. Він є продуктом становлення і розвитку людини, її суспільної практики.
   Вихідною, первісною формою духу є релігія, в якій дух діє через сенс людського буття. За витлумаченням сучасних релігієзнавців, ядром будь-якої релігії є віровчення, яке містить відповіді на питання про сенс людської активності. Релігія, за визначенням проф. А. М. Колодного, є духовний феномен, який виражає такий особистісний стан людини, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Головна сутність релігії не в тому, що вона дає можливість людині усвідомлювати свою причетність до Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного Начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не з допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, так зване айдентичне бачення. У релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через стосунок до певних граничних основ особистого буття. У ній природні та історичні об'єкти одержують роль знаків людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина отримує можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії якихось незбагненних, реально існуючих Вищих сил. "Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості буття людини в світі, відходу її від нього, а навпаки — підтвердженням її входження в світ, самоусвідомлення себе як його невід'ємної часточки".
   Подібні тлумачення релігії поділяють також окремі правознавці: "Призначенням релігії є вироблення "сенсів", що дозволяють людині так чи по-іншому призвичаїтися та визначити своє місце в тому світі, в якому він живе". Зі знаних філософів, соціологів і релігієзнавців сучасності подібний підхід поділяють, зокрема, М. Вебер, А.-Дж. Тойнбі, К.-Г. Юнг, Е. Фромм, Т. Парсонс, Р. Белла.
   Релігія існує не тільки в епоху свого панування, айв епохи панування інших форм духу — моралі, звичаїв, права, політики. Пристосовуючись до їхнього панування, сама релігія також змінює, модифікує свою форму. За певних умов релігія як система імперативів може перетворюватися в право.
   Відомо, що право — це система загальнообов'язкових соціальних норм, що охороняються силою держави. Складовими соціальних норм є політичні, моральні, релігійні та інші норми. Тому право — це система регулювання поведінки людей у суспільстві засобами норм, установлюваних тими чи іншими організаціями, за умови, що виконання цих норм забезпечується санкціями, встановленими певними організаціями завдяки їхній реальній владі. Реальна влада останніх визначається як їхнім призначенням, так і ефективністю його виконання. Наприклад, якщо державі призначено встановлювати загальний порядок усіх суспільних відносин на певній території, то вона володіє на цій території тотальною владою і має право використовувати будь-які санкції для забезпечення встановлених нею норм. З іншого боку, християнська церква визначає своє призначення вести релігійно-духовне просвітлення та вдосконалення народу (парафіян), тому її влада обмежена сферою духу: церковні норми належать лише до організації духовного спілкування, а санкції максимального значення тут — відчуження від такого спілкування (анафема). Право, що належить до сфери недержавних організацій, може надаватися державою тим організаціям, які здатні зробити це самі за своїм призначенням. Так, Українська держава в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (гл. IV) визначила релігійним організаціям порядок здійснення свободи віросповідання, проведення богослужіння, причому не встановлюючи своїх норм, а лише забезпечуючи їхнє дотримання, контролюючи їхнє виконання. Загалом право тісно пов'язане з владою або примусом, силуванням.
   У контексті проблематики філософії права (як вчення про сенс права, себто про те, внаслідок яких універсальних причин та заради якої мети людина встановлює право) 'зупинімося на тлумаченні проблеми перетворення релігії, як вихідної, первісної форми духу, в право, на релігійних витоках ідеї держави і права. Вище відзначалося, що за певних умов релігія може перетворюватись у право. Релігійні вимоги, імперативи безпосередньо перетворюються на правові тільки з допомогою примусу, тобто коли група людей, пройнятих релігійними імперативами, силою нав'язують їх іншим людям, які не поділяють релігійних переконань. Взагалі універсальною формою перетворення релігії в право є чистий припис, або влада. І хоча влада — неодмінна умова існування будь-якого права, але якщо останнє постає з релігії, влада виступає єдиною такою умовою. Власне, за такою формою відбувалося формування окремих правових систем в історії культури (згадаймо історію формування правових систем у мусульманських країнах).
   Історія надала нам безліч свідчень безпосереднього чи опосередкованого виникнення права з релігії як на Заході, так і на Сході. Власне, не було жодної системи давнього писаного права, яка не мала б окремих норм, що виникли на основі релігійних приписів. Наприклад, закони XII таблиць містять чимало норм, що їх можна віднести до релігійних. Особливо помітно вплинула релігія на законодавство країн Стародавнього Сходу (закони Мойсея, давнє право персів, закони Хаммурапі та ін.). Слід зауважити, що язичницьким релігіям народів Стародавнього Сходу і Середземномор'я право зобов'язане такою категорією, як справедливість. На рівні релігійних уявлень справедливість — це відповідність долі людини характерові ЇЇ намагань і зусиль. Уявлення про справедливість повністю випливає з язичництва. Але внаслідок кризи останнього справедливість із світового принципу перетворилася спершу в обов'язок, а потім у формальний (зовнішній) припис, тобто право (принцип таліону). Практично всі традиційні релігії стародавнього світу визнавали верховним принципом світобудови принцип світової справедливості, згідно з яким усі нагороди й покарання людини так чи інакше заслужені нею. В єгипетській релігії світова справедливість мала ім'я богині Маат, у китайських релігіях вона називалася дао, в індійських — кармою, в давньогрецьких релігійних уявленнях вона мала імена Діке, Немесіда, Андрастея тощо.
   Яскравим прикладом переплетення права і релігії була поява на межі XI—XII ст. такого феномена, як церковне (релігійне, канонічне) право. Навіть більше, у XIII ст. в Європі взагалі було зроблено спробу кодифікації канонічного права. У кодексі канонічного права сімейно-шлюбні відносини, наслідування, десятина (податок на користь церкви), інші правила і приписи мали релігійно-мирські форми в тому сенсі, що окремі декрети вселенських зборів і пап регулювали цілком світські відносини, а деякі навіть отримували державну підтримку.
   Водночас слід зауважити, що право, яке виникло внаслідок безпосереднього здійснення релігійних настанов і вимог, не тотожне за змістом і формою праву релігійному і праву церковному. "Право релігійне, — відзначає М. Бабій, — інтегральна сукупність релігійних та юридичних норм і приписів, які визначають релігійно санкціоновані правила поведінки віруючих, кліру в культовій, життєво-культовій, суспільних сферах діяльності й відносин. В основі релігійного права — релігійні уявлення, морально-ціннісні настанови, традиції, їх "неземне походження". У релігієзнавстві в історично конфесіональному і функціональному контексті вирізняють: старозавітне, талмудичне, давньоіндуське, мусульманське, східно- і західно-канонічнічне, церковне право. Незважаючи на певні, зумовлені історично, соціальне, догматично і функціонально, особливості вказаних видів релігійного права, вони мають близькі за сутністю структурні компоненти: релігійно інтерпретовані норми, настанови, приписи, обов'язки, межі санкціонованого, форми заохочення і покарання, відповідальності за конкретні порушення і злочини".
   Звісно, за умови, що виконання релігійного права забезпечується державним примусом, воно безпосередньо перетворюється в позитивне право. Таким є один із способів виникнення права безпосередньо з вимог релігійної ідеї.
   Одним із видів релігійного права, його складовою є церковне право. Воно "... постає як сукупність релігійних обгрунтованих правових норм, канонів, які визначають організацію, структуру, внутрішній устрій і діяльність церкви (церковних організацій). Основним структурним компонентом церковного права є канонічне право в тій частині канонів, приписів, рішень вселенських і помісних соборів, які є релігійними нормами структурно-організаційної побудови церкви, регуляторами її культового і позакультового життя. Церковне право складають і спеціальні норми, вироблені в процесі історичної генези тієї чи іншої релігії, її інституціалізації". Канонічне право — це "... церковно-правові норми, приписи, які регулюють внутрішній устрій, богослужбову, культову діяльність християнських церков. Канонічне право побудоване на канонах, апостольських правилах, постановах вселенських і помісних соборів єпископів, які мають загальнообов'язковий для всіх християн нормативний характер, окремі повчання отців церкви".
   Відповідно, вимоги й канони церковного права за певних умов також можуть перетворюватися безпосередньо в позитивне право. Наприклад, такі норми складали окремі розділи "Зведення законів Російської імперії", які були активно діючими через державний примус і поширювалися на все населення імперії.