Основоположні права людини

   Комплекс прав людини не є чимось раз і назавжди визначеним. Навпаки, історія права і громадянської свідомості засвідчує, що цей комплекс визначається по-різному. Можна вважати усталеною тенденцію до поширення І конкретизації кола прав людини разом, з історичним розвитком громадянського суспільства і демократичного ладу. Але, попри всі відмінності у визначеннях та історичні зміни, серед розмаїття прав людини існують такі, що їх можна вважати первинними, вихідними. Вони утворюють основу всього комплексу людських прав. Які ж права вважати основоположними?
   Зауважимо, що ці права не є штучно визначеними відповідно до теоретичних уподобань того чи того мислителя. Свою значущість права людини набувають через те, що вони є природним здобутком людини — тим, що невід'ємне від її природи. Просвітники проголошують примат прав людини над усіма іншими нормами, правами та законами в суспільстві саме виходячи з того, що права людини — це загальні незаперечні та самоочевидні права людської природи. Людина, оскільки вона людина, не може проти них нічого заперечити, тому що це було б" запереченням власної сутності. Тому основу прав людини складає не штучно введене право, легітимоване волею законодавця, а природне право. Саме з природного права виводять просвітники весь комплекс прав людини.
   Т. Гоббс, один із фундаторів теорії суспільного договору і концепту прав людини, так визначав сутність природного права: "Природне право, яке зветься зазвичай }из паїигаїе, є свобода будь-якої людини використовувати власні сили на свій розсуд для збереження власної природи, тобто свого життя, і, відтак, свобода робити все те, що, за її розумінням, є найбільш придатним для цього". Із фундаментального права на життя і необхідності його збереження Гоббс вивів низку природних законів, якими, власне, й забезпечуються людські права і головне серед них — право на життя.
   Подальша просвітницька думка, виокремлюючи головні права людини, робила наголос на праві на життя, на свободі кожного, рівності людей та праві власності. Ідеї просвітителів підготували докорінне перетворення суспільства, яке відбувалося в Європі протягом 200 років (од середини XVII до середини XIX ст.) через буржуазні революції. Всесвітнього значення цей процес набув од кінця XVIII ст., коли сталися дві найвидатніші буржуазні революції в історії — Визвольна війна США 1776—1783 рр. і Велика французька революція 1789—1793 рр. Ці революції перевели ідею прав людини зі світоглядної площини в реальне право і державну практику. Саме ідея невід'ємних прав людини стала основою перших у світі конституцій.
   Американська Декларація незалежності (1776 р.) визначила головні людські права: "Ми вважаємо самоочевидними такі істини: що всі люди створені рівними, що вони мають від Творця певні невід'ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на прагнення до щастя". Подібно до неї французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.) проголошувала: "1. Люди народжуються і залишаються вільними й рівними в правах. Суспільні відмінності можуть грунтуватися лише з огляду на загальну користь. 2. Метою кожного політичного союзу є забезпечення природних і невід'ємних прав людини” Такими є свобода, власність, безпека і спротив гнобленню".
   Як бачимо, ідея невід'ємних прав людини була вибором європейської гуманітарної думки, світоглядний грунт для якої підготувало християнство. Тобто організація суспільного життя і державної влади на засадах прав людини є витвором європейської цивілізації. Але від часів історичної перемоги новоєвропейського громадянського суспільства (XIX ст.) ця ідея набула всесвітнього впливу і стала основою соціально-політичного впорядкування життя всього людства. Виразом цього було прийняття 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Вона містить 30 статей, в яких визначаються основні й невід'ємні від кожної особистості права, котрі мають перевагу над будь-якими іншими соціальними, державними, політичними встановленнями.