Загальна характеристика філософії права XX століття

   В XX столітті діапазон філософсько-правових досліджень все більш розширюється. Спадкоємність з попередніми філософсько-правовими вченнями (неокантіанство, неогегельянство) помітно доповнюється новими ідеями і підходами, розробкою низки нових концепцій (онтологічного, екзистенціального, антропологічного).
   Найбільш інноваційним напрямком думки в філософії права стає соціологізм, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і виходячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатись не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних закладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридичне обов'язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політичне організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звертаються до них, інтерпретують і застосовують їх.
   Класичний (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін) і новітній (Т. Парсонс, Р. Мертон, Н. Луман) соціологізм привернув увагу філософів і правників тому, що в ньому містилась полеміка з аналітичними установками попередньої філософії права, її індивідуалістичними постулатами; критика теорії суспільного договору і первинності державних статутів поєднувалась в ньому з визнанням звичаєвого права як історично початкового явища; на відміну від марксизму соціологізм розглядав багатоманіття впливу сил, які визначають право як функцію координації суспільства; в доповнення до постійної взаємодії економічних і політичних сил, на право здійснюють вплив духовні сили, мораль і релігія.
   Сьогодні менше зусиль концентрується на визначенні сутності права. Під впливом соціологізму право перестало розглядатися автономною сферою норм і абстрактних уявлень про "те, як повинно бути" (про належне); воно тлумачиться як інтегрована частина соціокультурної реальності. Разом з тим дискусії про природу права продовжуються, і спільний підхід ще не вироблено. Так, позитивісти Скандинавії розглядають право як інстуціонально орієнтовану дію; англо-саксонський реалізм — судове рішення по кожному конкретному випадку; неотомізм — справедливим рішенням суду, адекватним соціальній ситуації; екзистенціалізм стверджує, що не може бути права ізольованого від умов людського існування. В сучасній правовій онтології спостерігається прагнення реінтегрувати право в соціальну систему.
   Під впливом філософсько-онтологічних робіт А. Бергсона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера в філософії права посилилась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Арістотель і Ф. Аквінський; на противагу кантіанській філософії, право розглядається як частина соціальної реальності. Західні автори дещо відійшли від індивідуалістичних ідей, від культу необмеженої власності, від підкреслювання протилежності праці і капіталу. Західне суспільство продемонструвало здатність до реформ, компромісів, соціального партнерства і спростувало марксистські передбачення. Отримала поширення ідея "соціальності" права: індивідуалізму був протиставлений персоналізм, який має на увазі зв'язок особистості зі спільністю.
   Сьогодні цілі правової філософії більш гнучкі і мають менше претензій, ніж у XVIII ст.: спостерігається тенденція відстоювання пріоритету особистості і її суб'єктивних прав стосовно державного права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. В преамбулах конституцій західних демократій все частіше зустрічаються три принципи: недоторканність людського життя, свобода, рівність прав.
   Ці моральні норми виводяться з уявлення про недоторканність людської гідності як критерію права і як "людського виміру" основного закону. Питання про критерії права викликає суперечки між позитивістами і філософами права, про що свідчить збільшення чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Р. Роульс та ін.). В західно-європейській культурі християнська ідея людської гідності стала не тільки мірою прийнятих організаційно-структурних засад політичної й правової системи, а й способом проведення демократичного процесу становлення і вибору методу прийняття рішень. В Новий час вона об'єднала філософів різних поколінь, поглядів, напрямків. Завдяки їй не пройшов згубний для суспільства розрив інтелектуальних традицій.
   В рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежується розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розуміється дещо інше, ніж в концепціях юснатуралізму. Характерно, що подібні розрізнення в середині юридичного праворозуміння, як і в більшості розходжень поміж позитивістських і неопозитивістських вчень про право, не стільки суттєві з куту зору принципового протистояння цих двох протилежних типів праворозуміння, боротьба між якими в XX ст. помітно посилилась і набула особливої актуальності у зв'язку з антиправовою ідеологією і практикою тоталітаризму (фашизму, націонал-соціалізму, більшовизму).
   В цілому духовна ситуація і соціально-політичні реалії в XX ст. (революції, світові війни, розкол світу на два ворожих табори, злет і крах тоталітаризму, боротьба людства за виживання, пошук загального миру і світового правопорядку, формування світового співтовариства народів і держав, які визнають права і свободи людини як найвищих цінностей, імперативів і критеріїв сучасної цивілізації) продемонстрували слабкість людських досягнень в сфері права і правової культури, непереборну силу ідей правової рівності, свободи і справедливості.
   Характерна для XX століття ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право— неправо (антиправовий, який порушує закон)", "свобода — свавілля", "людина — влада", "людина — колектив", "індивід — держава" і т. п. суттєво сприяло актуалізації ідей, цілей і цінностей юридичного типу праворозуміння, відродженню природного права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберальне-демократичного характеру.В XX ст., як і раніше, філософія права (і в цілому наукове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує розвиватися зусиллями філософів і юристів. Але поступово центр уваги в філософсько-правових дослідженнях зміщується в XX ст. в сферу юридичної науки, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука (і відповідно — окрема дисципліна в юридичній освіті і університетських курсах), нарівні з загальною теорією права, соціологією права і т. п. В межах філософії філософія права такого статусу не набула.
   Показово, що основні концепції природного права і філософії права в  XX ст. (зокрема, концепції "відродженого" природного права, "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціоналізму, онтологічної філософії права і т. п.), які будуть висвітлені в наступних параграфах, розроблялись переважно представниками юридичної науки.
   Ця тенденція помітно посилюється в другій половині XX ст. Разом з тим автори відповідних філософсько-правових концепцій юридичного профілю значно розходяться між собою в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права в рамках юриспруденції, своїх методологічних підходах до права, в своїх філософських тлумаченнях співвідношення права і закону, оцінках позитивного права і т. п.Істотні зміни відбулися і в юридичному позитивізмі, який трансформувався в неопозитивізм. З'явилась низка нових напрямків в рамках розвитку попередньої аналітичної юриспруденції (концепція Г. Харта, нормативізм Г. Кельзена та ін.), сформувались і набули поширення деякі нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський і деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). В цілому все це відбувалося в загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук і безсумнівно мало і свої позитивні моменти, в тому числі і в плані оновлення юридичної науки в XX ст., вдосконаленні понятійного апарату, прийомів і методів юридичного аналізу, розширенні і поглибленні міждисциплінарних зв'язків юриспруденції з другими науками і т. п.Однак, з точки зору сутності розуміння права, юридичному неопозитивізму XX ст. як і позитивізму минулого характерний саме легістський тип праворозуміння.
   Неопозитивістське ототожнення права і закону (позитивного права) — оновлено (з допомогою засобів і прийомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвістики, структуралізму і т. п.).
   З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про позитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно такому послідовному позитивізму, — це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта.
   Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), — це "мораль". У звільненні правоведення від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнення свого "чистого вчення про право".
   Деякі, не настільки радикальні, неопозитивісти допускають той чи інший вплив подібної "моралі" на позитивне право.
   В більшості філософсько-правових концепцій помірних позитивістів підкреслюється необхідність обліку ідей і досягнень також і неопозитивістських напрямків правової думки і здійснюються спроби об'єктивної оцінки правових теорій юснатуралізму і позитивізму.
   В кінці XIX на початку XX ст. перед філософсько-правовою думкою постали закономірні питання: "Чи може справедливість розглядатися як критерій права?", а звідси випливає друге питання — "Справедливість стоїть "над" правом чи "під" правом?" Філософія права XX ст. дає дві найбільш поширені відповіді на ці питання: представники першого — правового позитивізму розглядають справедливість "під правом", другий напрямок пов'язаний з неотомізмом та іншими інтерпретаціями доктрини природного права, представники цього напрямку розглядають справедливість "над правом".
   Правовий позитивізм постановку питання про справедливість як критерій права вважає некоректною, бо справедливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки. Найбільш яскравим представником цього напрямку є Р. Ієринг, який вбачає у принципах права мірило справедливості, а також Г. Кельзен, який весь смисл справедливості зводить до того, щоб знайти вирішення конфлікту, джерелом якого є зіткнення майнових інтересів, і відповідно справедливість служить лише тим, чиї майнові інтереси визнаються владою.
   XX століття породжує концепції, які вимагають підкорення позитивного права основам людського співжиття, а також характеризується зрушенням філософії права з позицій "справедливості під правом" на позиції "справедливості над правом". Найбільш яскравим представником цього напрямку був німецький філософ права Легац Лакамбра. Для Лакамбра справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справедливості. Разом з тим справедливість має свою власну логічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його наближеності до ідеї абсолютної справедливості. На думку Лакамбра, право є спробою здійснити справедливість. Існування ідеалів справедливості, які знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикладом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають можливість оцінити правильність ідеалів.
   Водночас Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не співпадає з ідеєю справедливості, яка носить трансцендетальний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість, оскільки у повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Дослідник вказує на невідповідність дійсності духовній моделі права. Будь-яке право несправедливе ще й тому, що воно неспроможне здійснити справедливість через встановлення загального масштабу, застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об'єднуються. Тому право може бути справедливим через несправедливість.