Філософсько-правові погляди Г.-В.-Ф. Гегеля

   Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) був сином високопоставленого чиновника. Він прослухав курси філософії й теології в Тюбінгенському університеті, з захопленням сприйняв ідеї Великої французької революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. З початком викладацької діяльності критикував погляди І. Канта і Й. Фіхте, схилявся до прореволюційних думок. Згодом, ставши професором Берлінського університету і здобувши визнання як офіційний філософ, Гегель зосередився на реакційній позиції: прославляв Пруссію, її уряд, підкреслював обраність німецької нації як єдиного спадкоємця і продовжувача загальносвітової культурної традиції, виправдовував війни.
   Суспільно-політичні погляди Гегеля розпорошено по багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені у "Філософії права" та лекціях із філософії релігії, філософії історії, опублікованих після його смерті. Ці погляди базувалися на постулаті про визначну роль об'єктивної ідеї, яка послідовно втілюється в різноманітних формах буття і через суспільну свідомість індивідів повертається до свого "матеріального" (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями — люди. Отож, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людьми і проявляється лише через їхні різноманітні зв'язки і взаємовідносини.
   У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Останній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософської концепції Г. Гегеля.
   Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо з'ясувати, яке місце посідає вона в системі всієї філософії Гегеля. У цьому нам допоможуть два суттєво важливі моменти:
   - матеріал гегелівського філософсько-правового вчення (право, держава, суспільство) належить до ступеня розвитку об'єктивного духу, репрезентуючи його об'єктивізацію, зовнішній прояв і утвердження;
   - політико-правова теорія Гегеля, систематично розроблена ним як філософія права, є саме філософським вченням про об'єктивний дух, філософський аналіз об'єктивного духу.
   Свою концепцію філософії права Гегель розробляв і трактував саме як філософську науку про право, істотним чином відмінну від юриспруденції, яка, досліджуючи позитивне право (законодавство), має справу, за Гегелем, лише з суперечностями. А от завдання філософії права полягає в усвідомленні думок, які лежать в основі права, а власне ідея права є поняттям, діалектика розгортання якого і розкривається у філософії права. Філософія, за Гегелем, "... є найвищий спосіб усвідомлення абсолютної ідеї, тому що її спосіб найвищий — поняття... Окремою філософською наукою, поряд із філософією історії, релігії, є також і філософія права".
   Що ж таке право? "Людина, — підкреслював філософ, — повинна знайти у праві розум. Ідеєю є свобода, але, якщо позитивному праву і законам протиставляються продиктовані серцем почуття і свавілля, то вона перестає бути авторитетом. Та обставина, що насилля і тиранія можуть бути елементом позитивного права, є для нього чимось випадковим і не порушує його природи".
   Поняття право вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:
   - право як свобода (ідея права);
   - право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);
   - право як закон (позитивне право).
   На етапі об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єдиний зміст. У цій площині філософія права Гегеля могла б називатися філософією свободи.
   Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (як рух від абстрактних його форм до конкретних). "Право, — зазначав Гегель, — полягає в тому, що наявне буття загалом є наявне буття волі. Відтак право е в цілому свобода як ідея. А тому його можна вважати правом особливим". На вершині ієрархії особливих прав стоїть право держави, оскільки в реальній дійсності особливі права всіх рівнів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства) дані одночасно.
   Про право як закон (позитивне право) Гегель писав: "Те, що є право в собі, покладено в своєму об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення розуму, і визначене як таке, що є правом і вважається правом, що відоме як закон: право загальне, завдяки цьому визначенню, є позитивним правом".
   Відповідно, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності й повної визначеності. Предметом законотворчості можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їхня внутрішня сфера.
   Розрізняючи право й закон, мислитель водночас прагнув уникнути їх протиставлення. Він підкреслював, що зміст права може не бути додержаним у процесі його застосування, не все дане у формі закону є правом, оскільки не все закономірне в позитивному праві є законним і правомірним.
   Філософський підхід Регеля до аналізу розгортання сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, політика, право і т. ін.) передбачав застосування принципів і правил його діалектики, оскільки "... сам метод розширюється до системи". Філософія права не має, згідно з теорією Регеля, своїх специфічних методів дослідження і тому закономірно розглядається як складова частина загальної філософії. Постава і вирішення проблеми про предмет і метод у філософії права Регеля спирається на діалектику в її спекулятивно-ідеалістичній формі, метод визначає характер предмета дослідження і, власне, не досліджує об'єкт, а констатує, створює його, предмет дослідження зводиться до становлення понятійного апарату методу. Тотожність предмета і методу (від вихідного моменту до розгортання в цілісну систему) філософії права Регеля означає рівність їхнього понятійного змісту.
   Специфіка взаємодії діалектики політико-правової сфери та філософії права Регеля виявляється неоднозначне. Те, що Регель визначав як сходинку об'єктивного духу, розглядається як особлива сфера зі своєю сутністю і змістом. Через це логіко-гносеологічна сутність понять і закономірностей їхнього руху під час дослідження права, держави, політики неминуче трансформується і набуває інших, нових характеристик, обумовлених своєрідністю досліджуваного матеріалу, специфічним змістом і власною логікою предмета розгляду.
   Очевидно, що без подібної трансформації, яка додає щось нове, специфічне до "духу логіки", без своєрідної "політизації" логіки філософія права Регеля становила б інтерес хіба що для логіки, але не для наук про державу, право, політику. Все дослідження Регеля, в основі якого — діалектико-логічна конструкція світу об'єктивного духу (розвиток ідеї права, розгортання поняття права у світ права), супроводжується перетворенням, "наповненням" понятійного апарату діалектичного дослідження соціально-політичним та етичним змістом.
   Регель розрізняв філософське і прикладне (практичне) поняття права, чого, на жаль, не робить більшість сучасних авторів.
   Прикладне поняття права є необхідним для практичної юриспруденції, але не цікавить філософію. Філософське поняття Гегель називав "ідеєю права". "Ідея права, — писав він, — є свобода". Вихідний пункт права — воля, яка самостійна тому, що свобода є сутністю і призначенням права. Систему права Гегель визначав як "царство суттєвої свободи". Ще Локк і Монтеск'є надавали здійсненню свободи виключного значення, підкреслюючи, що це, передусім, не анархія, не сваволя, а дотримання законів: без законів не може бути свободи. Гегель підвів під таке розуміння свободи філософську базу. Для нього свобода — "усвідомлена необхідність". Значить, він допускав і "несвободу", підкорення законам природи і суспільства. Таке підкорення робить вільним тільки його добровільність. За філософським визначенням: "Ідея права — це свобода" приховано просту думку: право визначає розумну свободу людини (особи), яка обмежується такою ж свободою інших людей (осіб). Ця думка, безперечно, є продовженням ідей кантівського розуміння права, що його Гегель у "Філософії права" справедливо називав загальноприйнятним.
   Визначення меж свободи і несвободи — ось що таке право. У розвинених правових системах ці межі встановлюються детальною регламентацією всіх аспектів діяльності; у нерозвинених — відсутність детального розроблення деякою мірою компенсується загальним правилом: "будь індивідуальністю, особистістю і поважай інших у такій самій якості".
   Людська свобода — результат тривалої роботи духу. Людина не народжується вільною, як уважав Руссо; вона, за Гегелем, є вільною за своєю духовною сутністю. Вільна людина і справедливі закони формуються в процесі довгого соціально-історичного розвитку, в становленні якого людина створює свій світ свободи, права і держави і себе як повноправну, вільну істоту.
   Поняття свободи й закону та вихідний момент об'єктивного духу сформувалися в надрах розвитку об'єктивного духу. Розум, що на ньому базується закон, реалізує себе як волю. "Хоча, — зазначив філософ, — пересічна людина бачить свободу в можливості не звертати уваги на існуючі закони, чинити довільно, але саме в цьому і криється причина несвободи".
   Цікавим видається бачення Регелем абстрактного права. "Абстрактне право, — зауважив він, — є першим етапом у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Поняття права поки що абстрактне. Людина тут виступає в ролі цілком абстрактного і вільного "я".
   Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності. На цій стадії закон іще не виявив себе, його еквівалентом є лише формальний правовий заповіт.
   Що ж тоді є законом у розумінні Регеля? "Закон — це загальне визначення, яке повинно бути застосоване до конкретного окремого випадку. В законах і відправі правосуддя є один суттєвий момент, який містить випадковість. Виступити проти неї означало б задекларувати абстракцію".
   "Зобов'язання стосовно до інших криють у собі з боку права правосвідомість, — підкреслював мислитель, — необхідність того, щоб закони були доведені до загального відома. Закони можуть утворюватися лише після того, як люди створили для себе багатогранні потреби і набуття цих потреб переплелось із задоволенням".
   Отже, закон, згідно з теорією Регеля, є вираженням права в собі, тобто закон є позитивним буттям свободи.
   "Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочитати жоден громадянин, як це робив тиран Діонісій, або ж поховати їх в апараті наукових збірників, та ще й записати недоступною для більшості мовою — тоді значення законів стає доступним лише тим, хто володіє спеціальною підготовкою, — все це однаково неправомірно. Такі правителі, як Юстиніан, який дав своєму народові збірники законів у вигляді упорядкованих кодексів, не тільки стали великими благодійниками народу, який вихваляв їх, а й здійснювали великий акт справедливості. Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вважають часто ці знання своєю монополією, до якої всім іншим не слід втручатися...
   Право, закон стосується свободи — найнеобхіднішого і найсвятішого, що є у людини, і вона повинна це знати".
   Поряд з "ідеєю права" існує й поняття позитивного права, тобто права, яке діє в тій чи тій країні (прикладне поняття). Гегель називав дві ознаки позитивного права. Під формальним кутом зору правило поведінки перетворюється в норму права лише тоді, коли воно визнане державою і відповідно охороняється його могутністю. А зміст права визначається своєрідністю національного характеру, духом народу (як у Монтеск'є і Савіньї) та рівнем його історичного розвитку. Гегель виявив соціально-історичну обумовленість позитивного права. Законодавець не може керуватися власною сваволею. Хоча він начебто і встановлює норми права, насправді ж він лише фіксує те, що визріло в суспільстві. Право і закон — не синоніми. Закон — оформлення права, яке надає нормі загальності й визначеності. У цьому — перевага закону перед звичаєм і судовим рішенням. З-поміж витоків права Гегель віддав перевагу саме законові як найбільш сучасній і ясній формі. Це ставить законодавство і кодифікацію вище від захопленості середньовічними звичаями та англійською системою прецедентного права.
   Розуміння співвідношення права й закону у Гегеля не збігається з традиційним для мислителів XVII—XVIII ст. протиставленням природного і позитивного права. У більшості з них природне право асоціювалося з ідеалом, вічними принципами справедливості. Для Гегеля ж важливою була закономірність, історична обумовленість права. Він не захоплювався перевіркою закону на предмет його відповідності праву, керуючись знаменитою формулою Г. Греція: правом у повному розумінні слова є лише природне право. У Гегеля ідея можливого незбігу права й закону ніякого стосунку до прикладного поняття права не мала.
   Право й закон у Гегеля різняться, але не протиставляються, хоча суперечності між ними в історичній дійсності не виключені. Цей зв'язок можна було б виразити універсальною гегелівською формулою: "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Закон повинен бути виразом права, яке історично склалось; якщо він відступає від розумного, необхідні зміни.
   Крім "ідеї права" і позитивного права, Гегель вирізняв ще й "особливе право". Так він називав ступені або форми розвитку ідеї свободи в рамках "об'єктивного духу". До "особливого права" відносять абстрактне право, мораль, сім'ю, громадянське суспільство, державу. Вони не заступають одне одного історично, а співіснують, причому нижчі форми "особливого права" (найнижча з них — абстрактне право) підкоряються вищим. Ієрархічну систему (Гегель розглядав її як перехід від абстрактного до конкретного) завершує право держави. Над ним стоїть лише світовий дух, або розум.
   У галузі філософії права діалектичний метод розгортається в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Для самого Регеля конкретно-історичний і теоретичний елементи структури політичного змісту "Філософії права" знаходилися в нерозривній тотожності, себто застосування понятійного апарату діалектики було тотожне розвиткові та вираженню певної соціальної та політико-правової позиції. Одначе для сутності справи — розуміння й тлумачення проблем особистості, суспільства, держави, права, свободи — спосіб підходу далеко не байдужий, що відкривається в додатковому (до конкретно-історичних поглядів) політичному та етичному значенні гегелівських теоретичних конструкцій та можливих звідси висновків.
   Специфіка політико-правового змісту доктрини Регеля обумовлена його трактуванням діалектики у сфері розгортання об'єктивного духу. Сам Гегель, кажучи про своєрідність власного філософського розгляду проблеми права і держави, у "Філософії права" акцентував на теоретико-концептуальному аспекті свого політико-правового вчення. "Мислячи ідею держави, — підкреслював він, — необхідно мати на увазі не особливі держави, не особливі інститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".
   У "Філософії права" виразно простежується як понятійний апарат, що попервах уявляється політичне нейтральним, дедалі більше виповнюється політико-етичним змістом, який позначує певну політичну та етичну позицію. Поняття права самопоглиблюється та рухається від абстрактного до найвищого, тобто до конкретно-істинного.
   Вчення Регеля помітно вплинуло на подальшу історію філософсько-правової думки. Це було наочно продемонстровано в історії гегельянства і тлумаченні гегелівського вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.
   Можна з упевненістю стверджувати, що Регель спромігся створити теорію розвитку держави і права, яка сконцентрувала в собі все найкраще, що було напрацьовано в цій галузі науки до нього. Він був продовжувачем найкращих традицій школи природного права, ідей правової держави.
   У класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, осібна роль у створенні особливої концептуальної моделі права, а саме:
   - Кант сформулював засноване на ідеях Платона визначення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій. Наголосив на моральній автономії особистості в контексті цілісного вчення про людську свободу крізь призму верховенства моралі, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості;
   - Фіхте зруйнував стереотипи суспільного договору, пов'язавши проблему походження права з розвитком самосвідомості. Це дозволило вивести загальні основи права з фундаментальних умов існування людини як вільного суб'єкта, наділеного волею і мисленням;
   - Регель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституціонально-предметними та духовними проявами. Об'єднав в одному контексті право і свободу, де пріоритет надавався загальному — індивідуальну долю людини Регель приніс у жертву загальному. Мислитель завдяки власним логічним судженням дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.