Філософсько-правові погляди Лейбніца

   Готфріду Лейбніцу, а точніше його теоретичному спадку, не пощастило як і самому XVII століттю (у вітчизняній традиції). Історик філософії періоду, який нас цікавить, В. В. Соколов у 1996 р. зауважував, що "спеціальних досліджень філософії Лейбніца у вітчизняній літературі поки що мало". Не дивлячись на велетенську творчу спадщину, ми судимо про філософські, природничі, математичні дослідження Лейбніца на основі невеликої кількості перекладів оригінальних праць. Що і говорити, адже тільки епістолярний жанр представлений 15 000 одиниць, зібрання творів славетного німця, впорядковане Герхардом, налічує 27 томів. На перший погляд, коли знайомишся з роботами Лейбніца, здається, що вони фрагментарні, ніяк не пов'язані між собою, і не відразу усвідомлюєш те, що перед нами завершена і цілісна концепція, своєрідний, притаманний тільки Готфріду Вільгельму світогляд і особливе світорозуміння. Здається не було жодної галузі науки, якою б не цікавився Лейбніц: математика, біологія, механіка, філософія і, звичайно ж, проблеми права та юриспруденції. Але саме філософсько-правовому спадку не пощастило найбільше. Не дивлячись на те, що Лейбніц створив оригінальну концепцію юриспруденції, займався як теоретичними проблемами, так і проблемами "практичного" права, на сьогодні ми майже не маємо перекладів його творів у цій галузі. Філософсько-правовий доробок великого мислителя ще не досліджений повною мірою, а тому є невичерпним джерелом творчого натхнення та наукових досліджень.
   Проблеми наукової методології та правознавча тематика в контексті нової картини світу. Нові часи в історії Європи — це справді саме нові часи. В цей період формується нова наукова картина світу, яка знаходить своє відображення в свідомості сучасників. Поняття схоластизованого Арістотеля, які використовувалися попередньою натурфілософією, — форма, властивості та ін. — відкидаються і їм на зміну приходять — матерія, переміщення речовин, закономірно діючі сили. Природа розглядається як система закономірного руху частинок. Нові часи є родоначальниками нової трактовки поняття "універсальне". Для схоласта універсальне — це, насамперед, існування самосущих іпостасей — флогістон, топлород; для гуманістів — універсальне асоціювалося з енциклопедичною ерудицією; в Нові часи універсальне — спроба пізнати світ з боку його єдності і простоти. Цей ідейний настрій епохи знайшов відображення в теорії класицизму — Буало пише свій знаменитий трактат "Про поезію", а академія живопису Франції 1664 р. утверджує вимоги до робіт художників: заради загального, універсального — з мистецтва виганяється індивідуальне і конкретне.
   В XVII та XVIII ст. суспільство розглядається як взаємодія фізичних та юридичних осіб, які діють через посередництво договору, тоді як у XIX ст. суспільство ототожнюється із біологічним організмом, трактується як маса соціальної матерії, і індивід поступово поглинається суспільством. О. Конт не відніс юридичні науки до позитивних наук, оскільки законами суспільного життя тепер є не юридичні, а соціологічні закони, а тому наука про суспільство перестала бути юридичною.
   Відповідно до загальної тенденції раціоналізму XVII ст. методологічні питання ставились і вирішувались в тісному зв'язку з позитивним знанням. Методологія не стільки приписувала, скільки носила описовий характер. У своїх "Міркуваннях про метод" Р. Декарт зауважує, що він не мав на увазі приписувати загальнообов'язкових шляхів, а тому обмежився описом того методу, яким він сам досліджував — "Я не маю наміру тут навчати методу, якому повинен слідувати кожний для хорошого управління своїм розумом, а тільки показати, яким чином я сам намагався управляти своїм власним". Методологія XVII ст. вибудовувалася на узгодженій доказовості знання з реальною дійсністю. Вся своєрідність раціоналізму того часу полягає в позитивному раціоналізмі, який визнавав — істина думки є істиною буття, а тому демонструвати означало і доводити, і показувати.
   Особливо вдало світоглядну обстановку того часу охарактеризував Е. Спекторський як прагнення створити науки природні, в троякому розумінні природного: "по-перше, як вільного від усього надприродного, по-друге, як раціонального, заснованого на чистому розумі, або, як тоді висловлювалися, природному світлі; і нарешті, по-третє, як можливість більш узгодженого з новітніми успіхами тоді ж виникаючого механічного природознавства. В такому смислі новатори намагалися створити не тільки природну фізику, а й також природну політику, природне правознавство, природну етику і навіть природну теологію". Природність вживається не в розумінні чогось протиставленого штучному, рукотворному. Внаслідок світоглядних установок механічної картини світу, природна закономірність трактується як майстерно зроблений механізм. Цілком закономірними та своєчасними були вчення Р. Декарта про людину як машину, вчення Т. Гоббса про державу як витвір людського мистецтва. Уподібнення держави автомату є наслідком універсального механічного детермінізму, так само як і питання внутрішньої політики — особливо система механічних противаг, яка в політико-правовій сфері одержала назву "розподіл влад". Найбільш повно охарактеризував епоху механіцизму Карлайл: "А тепер людину душить, гірше всякого кошмару, геній механіцизму... На землі і на небі вона не може бачити нічого, окрім механізму: вона нічого більше не боїться, ні на що більше не сподівається".
   Більше того, для періоду, який розглядається нами, неможливим є твердження, які характерні для ренесансного світогляду, — "людина є другий Бог" (М. Кузанський). Панівні позиції утверджуються за відношенням до людини як до корисної речі. Неодухотворена, корисна річ — це штучний механізм, те, що називається паїиге тогіе, набуває в культурі XVII ст. особливого символічного значення. Механізм розуміється через слухняність, це взірець високого обов'язку — бути просто корисною річчю. Тому XVII ст. — це період розквіту створення механізмів і натюрмортів. Ідея механізму тісно пов'язана із самоусвідомлюючим типом особистості: людині як істоті, наділеній афектами і захопленнями, які відволікають і затьмарюють її розум, протистоять механічні організми, які асоціюються із систематично-розумним устроєм життя.
   Під впливом новаторів формується нова теорія позитивного права, яка працює ще й тепер. Позитивне в цьому випадку розуміється як відносне, штучне, встановлене людьми. Таким чином, головним джерелом чинних правових норм у громадянському суспільстві проголошується закон, як довільний, встановлений державною волею, на відміну від вічного закону розуму та давнього закону держави, а звідси виводиться існування суспільства, взаємопов'язане з існуванням юридичних законів, які розуміються як волевияв, наказ державної влади, а тому розум закону випливає з розуму держави (бо держава є "смертним Богом"), а це, в свою чергу, робить можливим переведення таких феноменів, як релігія та мораль у підзаконну чи позазаконну сфери. Громадянське, кримінальне право, вся юриспруденція оголошуються справою держави і породженням її законодавчих імперативів. Відправлення правосуддя відтепер означає застосування законів до окремих випадків шляхом інтерпретації, не піддаючи їх критиці, а суддя із філософа закону стає прагматиком. Теорія позитивного права, вироблена ще в XVII ст., знайшла своє продовження у наступних поколіннях як теорія, яка зуміла звести істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як сила, що дозволяє зайняти йому місце в "реальному ряді", що приводить до трактування позитивного права як юридичного автоматизму: воно носить формальний характер в межах окремої держави, воно не вічне, має часові обмеження, які окреслюються моментами відміни чи заміни норм новими, виправдання для себе воно знаходить у обгрунтуванні себе як показника автономної самоорганізації громадянських суспільств, які регулюються природним законом самозбереження людей.
   Відповідно до духу позитивного раціоналізму, головним завданням інтелектуалів того часу було не тільки створення нових наук за допомогою розуму, а також удосконалення розуму за допомогою тієї чи іншої науки. Найбільш надійною опорою вважалося природознавство, а особливо —математика з використанням та застосуванням геометричного методу. Геометричний метод повинен був слугувати демонстрації, а не тільки доведенню, але і показувати предмети наукового пізнання. Одним із прийомів геометричного методу є конструкція, який важливий для з'ясування сутності європейського права. Отже, конструкція як прийом дозволяє пізнавати властивості предмета наукового пізнання. Конструкція як прийом дозволяє пізнавати властивості речей, творячи їх умоглядним шляхом з елементів власної свідомості. Перенесення геометричного методу, зокрема прийому конструкції, в суспільні науки було необхідним для того, щоб надати їм більшої точності. Щоб світ "установлений", світ штучно створений не дуже дисгармоніював зі світом природним, його потрібно схематизувати відповідно до геометричних образів. Найбільш повно застосування прийом конструкції знайшов у правознавстві, він і сьогодні є вживаним. Звичайно, було б помилкою стверджувати, що юридична конструкція була породженням XVII ст. Оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне та підведення факту, події під норму, це вже і є юридична конструкція. Але методологічне обгрунтування конструкції та розширення сфери її "застосування" відбулося саме у вказаний період. До найбільш важливих досягнень конструкції того часу належать: розробка вчення про фізичні та юридичні особи (або як їх тоді називали, прості та складні моральні особи) та вчення про державу як юридичну особу.Дев'ятнадцяте століття продовжило роботу новаторів в руслі розгляду права як волевиявлення держави, визнало право волею класів та породило юридичний позитивізм. Але трактування суспільства суттєво змінюється, соціологізм XIX ст. визнав суспільство компактною масою соціальної матерії, наділив його всемогутністю, підкорився йому й обожествив його. Тому суспільство втратило свій юридичний характер і одержало метафізичний зміст.
   На нашу думку, саме і Новими часами датується виникнення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість "захоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку і контролю". Ще П. Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики. Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливості, права, держави, походження законів. "Якщо перші законодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обгрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, вдаються до посилань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права". Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фактом розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури, неможливості відриву теоретичного світу від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і людини. Цей дуалізм став можливим в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об'єктів, позбавлених ознак суб'єктивності. Це підтверджується протиставленням Декартом духовної і матеріальної субстанції і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.
   Такий стан справ зумовив поширення в Нові часи теорії природного права. Оскільки сучасна тоді наукова раціональність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Руссо — замінивши Бога в просторі Богом в часі). Кант вперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціональності і уявлення про суб'єкт, який самовизначається.
   Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, яка концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, який здатний виходити за рамки природної детермінації. Таке розуміння взаємовідносин людини і світу підтверджується у Канта існуванням двох взаємопов'язаних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — це лише одна із форм відношення до світу, то другий — це ціннісні форми свідомості.
   Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній філософії і науці. Хоча відомо, що Лейбніц, як один із творців нової культури, намагався показати спадковість в культурі, пом'якшити суперечності між старим і новим: "Ми повинні прагнути більше до будівництва, ніж до руйнування, і не блукати в невпевненості серед постійних змін у наукових теоріях, підкоряючись сьогоденним настроям сміливих умів. Нехай, нарешті, людський рід, загнуздавши сектанські суперечки, які розпалюють честолюбство новаторів, і встановивши тверді основи науки, вивіреними кроками рухаються вперед у філософії і в науках: в трудах видатних мужів древності і нових часів...". Як уже згадувалося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право ()из ипіуегзаіе) та "громадянська філософія". Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були співпадати з правом раціоналізованим. Поняття "громадянської філософії" означало загальне вчення про державу, її походження, природу та право.
   Філософія права Аейбніца. Про правознавчі роботи Лейбніца більшість вітчизняних філософів мають уявлення лише з коментаторської літератури. Достеменно відомо, що перші роботи з юриспруденції та права були написані в 60-х роках XVII століття — "Опыт о философских вопросах, собранных из области права" (1664 р.), "Про складні казуси в праві" (1666 р.), "Новий метод вивчення і навчання юриспруденції" (1668 р.).
   Одержання освіти юриста і поринання в дослідження наукових проблем, які були тісно пов'язані з юриспруденцією, примусили мислителя розширити сферу своїх занять, що і зробило можливим створення універсальної системи. Лейбніц зізнається, що юриспруденція привела його спочатку до дослідження душі, бо він шукав глибокі підвалини права. Бажання дійти до самих глибинних коренів привело його до психології, і він не заспокоївся до того часу, поки не проник до останнього джерела всього знання: математики і фізики. На противагу сучасним (мається на увазі XIX ст. — Авт.) реформаторам філософії, які виходять або з природознавства, або із теології, він розглядав людину перш за все як члена суспільства, носія прав і обов'язків, і лише потім досліджував її як природну істоту, він був посередником між Гроцієм і Декартом". "Методологічний взірець XVII — механіка, стала строго математичною. Захоплення математикою відобразилося і на науковій методології. Достовірність, ясність, чіткість математики, її незалежність від емпірії, підштовхують Декарта мріяти про універсальний математичний метод. Лейбніц вбачав в новому природознавстві втілення математики і вірив в поширення її достовірності також на інші науки. Давні греки визнавали за арифметикою і геометрією "статус" крил розуму, а XVII ст. окрилює ними науку. "Тільки арифметика і геометрія чисті від всього хибного або недостовірного", "арифметика і геометрія більш достовірні, ніж всі інші науки, а сам предмет їх настільки ясний, простий, що вони не потребують ніяких припущень, які досвід може піддати сумніву", — переконує нас Декарт.
   Лейбніц розглядав три ступені природного права, які співвідносяться з трьома видами справедливості: 1 — суворе право або справедливість обопільна; 2 — рівність; 3 — благочестя і праведність. Суворе право розшифровується як "Не роби іншим того, чого не побажаєш собі, не здійснюй несправедливостей"; на другому ступені правила гласять: "Роби кожному те, що бажаєш, щоб тобі робили, воздавай кожному своє"; Благочестя приписує: "Не тільки не роби несправедливостей, не тільки чини справедливо з будь-ким, а й бажай кожному блага і щастя і сприяй йому, як своєму власному, живи благодійно". Останній ступінь природного права означає співпадання індивідуальних інтересів із загальними інтересами, право знаходить втілення в моралі.
   Загальна інтелектуальна спрямованість епохи на доведення і дослідження природного як ненадприродного в галузі правознавства зробила можливим викристалізування світського вчення про звільнення природного права від принципів богослов'я. В межах цього вчення Бог сам потребував свого виправдання перед людським розумом. Богові було відмовлено в статусі творця права, його "місце" зайняли гіпотетичний "природний стан" як генетичне начало та суспільність як онтологічна передумова формування права. Розуміння природного як ненадприродного означало заперечення залежності юриспруденції від богослов'я. Лейбніц визнає подібність між юриспруденцією і богослов'ям, але як результат запозичення богослов'ям методології юриспруденції. Правильність природного права не випливає з того, що так повеліває Бог, навпаки. Бог приписує людям дотримання природного права, оскільки воно правильне. Ця точка зору Лейбніца перегукується з позицією Хр. Томазія, який стверджував, що Бог не володіє авторитетом законодавця, він є доктором природного права. Більше не визнається право із закону, проголошується закон із права. Більше того, Пуффендорф дозволив собі виголосити тезу про Бога як творця природного права не із одкровення, а з "природного розуму".
   Природність Нових часів — це перш за все раціональність, це пошуки джерела права і визнання таким чистого розуму. Природне право ототожнюється з розумним правом, яке в свою чергу тотожне праву розуму. Лейбніц розрізняв "екзегетичну" та дидактичну юриспруденцію. Навіть коли він занурювався в море "екзегетичної юриспруденції", він намагався звести безмежний океан права до небагатьох прозорих джерел "правового розуму"; розум закону він прирівнював до "тисячі коментарів". Протягом усього життя Лейбніц намагався вибудувати раціональну систему природного права, засновану на самоочевидних істинах.
   Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створює власну науку "номотеку" або законодавчу політику. Для Лейбніца характерне розмежування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онтологію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обгрунтування права Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень. Лейбніц був дуже чутливим до питань логіки і високо оцінював логічні "суми" схоластів, на відміну від Декарта, який низько оцінював наукове достоїнство логіки в її силогістичному модусі. Історія науки тільки в XX ст. підтвердила правильність інтуїції Лейбніца. Своє захоплення логікою Лейбніц пояснював так: "Мене вразили чіткість і порядок думок, які я в ній знайшов. Я відразу почав здогадуватися, що тут треба шукати щось важливе...". За свідченням Е. Спекторського, Лейбніц намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень, щоб із цих визначень демонструвати всі істини. Вибудовуючи свою систему природного права, Лейбніц обґрунтовує існування науки "номотеки", яка відмінна від природного права і сьогодні ми її називаємо законодавчою політикою, і яка співвідноситься з юридичною деонтологією. Юридична онтологія, при такому підході, сягає корінням у позитивне право, а юридичною фізикою можна називати питання судової медицини.
   Стосовно ж онтологічної системи — її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Гоббса та Спінози — природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття; для Лейбніца — це "чисте" природне право як стан природної боротьби, яке діє не тільки в природних відносинах людини до людини, але і в природних відношеннях між людьми і предметами одухотвореної і неодухотвореної природи — лев по праву може розірвати людину, в свою чергу лев може бути переможений природною стихією, людина ж може приручити царя природи і навчитися керувати стихіями.
   Для Лейбніца співвідношення між природним та позитивним правом за аналогією розглядалося як співвідношення між математикою і фізикою. Під впливом свого учителя Е. Вейгеля пропонував у "Складних питаннях права" застосовувати до питань права філософський і логічний аналіз. Подібно до іншого учня Е. Вейгеля Пуффендорфа, Лейбніц намагався пояснити основні юридичні поняття за допомогою конструкцій і схем геометричного та фізичного типу. Він був упевнений в тому, що вчення про право є наукою, заснованою на визначеннях і доведеннях, а тому вона є наукою геометричного типу. "Складні питання права" — це своєрідний панегірик благотворному впливу філософії на правознавство. Передмова до цієї праці починається так: "Я починаю важку і непосильну мені, але плодотворну і приємну мені справу, бо вигодуваний філософією, я став учнем юриспруденції. І як тільки остання давала мені можливість, знову повертався до філософії, при чому звертав увагу на ті пункти, в яких обидві науки соприкасаються між собою або споріднені одна з одною. Ці роздуми мають за мету сприяти тому, щоб професійні юристи перестали зверхньо ставитися до філософії, тоді вони побачать, що багато місць в їхньому правознавстві є дуже заплутаним лабіринтом, якби нами не керувала філософія, і що древні авторитети їхньої науки були разом з тим посвяченими в глибини філософії. Ульпіан тому і назвав юриспруденцію наукою про справи божі та людські, бо був переконаний, що без філософського погляду на речі і філософської підготовки не може відбутися юрист, так само як не могла б статися і наука про право і неправо".
   Цей трактат цікавий як з логічного, так і з філософського кута зору, оскільки заплутані юридичні випадки є юридичними антиноміями, кожна сторона з яких може бути доведена логічно. Серед існуючих варіантів вирішення таких антиномій — віддати перевагу вибору шляхом жеребкування, не вирішувати зовсім, перекласти відповідальність за прийняте рішення на суддю — Лейбніц не знаходить відповіді, яка б його задовольнила. На його думку, тут необхідно приймати тільки юридичне рішення, застосовуючи право. Право не вичерпується позитивними законами, швидше навпаки, останні мають значення лише як договір, який створює і обґрунтовує державу, обмежує природне і міжнародне право. Там, де безсилі закони, в силу повинно вступати право, яке одночасно є джерелом відповіді на складні випадки в юриспруденції.
   Найбільше значення для наступних поколінь мав "Новий метод...". В своєму творі Лейбніц виступає реформатором викладання та вивчення права. Головним завданням, на його думку, правознавців того часу є надання юриспруденції наукового і систематичного характеру. Рішуче пориваючи зі старою методикою вивчення права, яка базувалася на дотриманні збірників Юстиніана, Лейбніц вказував на їхню невідповідність із потребами часу, вказував на необхідність створення чіткої логічної системи викладу права, в якій би поняття були взаємопов'язані і взаємообумовлені.
   Лейбніц уперше в європейській традиції звернув увагу на доцільність розведення історії права і права як навчальних дисциплін. Не задовольняючись викладом матеріалу в сучасних йому підручниках, він відчував потребу у зображенні поступових змін римського права: "в них (у підручниках — Авт.) не вказується, які положення були встановлені трибунами, консулами, преторами та імператорами в різні епохи, поки, нарешті, римське право не набуло своєї завершеної форми".
   Зміни в методиці вивчення та викладання права, запропоновані Лейбніцем, безпосередньо стосувалися і сучасного йому чинного права. Було запропоновано для ефективного вивчення права вичленити із курсу чинного права застарілі і віджилі положення, які рекомендувалося віднести до історії права або інституцій загального права.
   На жаль, новаторські думки Лейбніца не були оцінені сучасниками, і тільки після видання "Нового метода..." в 1748 році, ці положення знайшли розуміння і набули поширення, з'явився навіть термін "метод Лейбніца".
   В XVII ст. зразком науковості вважалася геометрія, весь світ розглядався як прозора, ясна, нерухома геометрична система, яка не знає часових змін. Державознавство того часу штучно вибудовувало сучасне, симетричне громадянське суспільство з сирого матеріалу природного стану. Геометрія в XVII ст. переступила межі наукових кіл, відомий вплив геометрії на мистецтво, в якому панівними стають симетрія, холодні, правильні лінії. Мистецтво повинно було доповнити природу, оскільки остання рідко дає геометричні образи і симетрію.Суспільствознавство XVII ст. ретельно вимірює всі можливі відношення між людьми. Юриспруденція відтепер співставляє права і обов'язки, злочини і покарання з точністю геометрії. Наслідуючи свого вчителя — Е. Вейгеля, Лейбніц розглядав римське право не тільки як історичну пам'ятку, а як своєрідну геометрію римського співжиття. Правознавчі студії, якими займався Лейбніц, були складовою частиною більш широкого завдання, яке стояло перед ним — встановлення можливої гармонії між фізичним і моральним світами.